Так минають прем’єри

Тільки після вас

Світова історія останніх 5-6 років багата на відставки політиків першого ешелону. У червні 2010 року прем’єр-міністр Японії Юкіо Хатояма оголосив про свою відставку після року перебування на цій посаді. Причиною стало невиконання Хатоямою основних передвиборних обіцянок, через що рейтинг уряду впав до 20%. Головним розчаруванням для громадян стало рішення японської влади залишити американську військову базу «Футенма» на острові Окінава.

Наступний прем’єр Японії Наото Кан також не затримався довго — у 2011-му він пішов у відставку через невдоволення громадян діями уряду щодо ліквідації наслідків руйнівного землетрусу і цунамі. Спочатку Кан уникнув вотуму недовіри, на винесенні якого наполягала парламентська опозиція. При цьому прем’єр-міністр пообіцяв піти у відставку, але тільки після того, як виконає всі взяті на себе зобов’язання з ліквідації наслідків стихійного лиха. І дотримав слова.

У 2012-му у відставку подав президент Німеччини Крістіан Вульф. Причина — корупційний скандал. Тоді найтиражніша в Німеччині газета Bild опублікувала статтю про те, що під час перебування на посаді прем’єра Нижньої Саксонії Вульф приховав важливий факт своєї біографії. У 2009 році йому потрібні були гроші на купівлю будинку, і він взяв у борг у подружжя знайомого бізнесмена 500 тисяч євро. Під дуже низький відсоток, замість того, щоб попросити кредит у банку на звичайних умовах, як годиться людині, що займає державну посаду. Цього викриття було досить, щоб поставити крапку на кар’єрі Вульфа.

Наступний рік став складним випробовуванням для прем’єра Люксембургу Жана-Клода Юнкера, котрий обіймав цю посаду рекордні 18 років. А відтак добровільно склав повноваження на тлі скандалу, пов’язаного з діяльністю державної розвідки. У парламенті була оприлюднена доповідь про численні корупційні угоди, перевищення чиновниками службових повноважень, а також факти прослуховування телефонів працівниками спецслужб. Згідно з законодавством, прем’єр-міністр безпосередньо відповідає за діяльність люксембурзької розвідки. «Не було іншого вибору, окрім як вручити прохання про відставку уряду», — сказав тоді Юнкер.

Тоді ж завершив кар’єру і прем’єр Латвії Валдіс Домбровскіс. У листопаді 2013 року в Ризі сталася трагедія — у столичному торговому центрі мережі Maxima обвалилася стіна і дах, загинули 54 людини. Прем’єр-міністр Валдіс Домбровскіс прийняв на себе політичну відповідальність за те, що трапилося, і пішов у відставку.

Інша трагедія, але схожі мотиви змусили скласти повноваження прем’єра Південної Кореї Чон Хон Она. У 2014 році в країні затонув пором, на борту якого перебували 476 людей. На наступний день після катастрофи Хон Он відвідав батьків пасажирів затонулого судна, проте родичі загиблих розкритикували його, побачивши в цьому не знак уваги, а політичний крок. Прем’єра освистали, деякі кидали в нього пляшки. Згодом родичі критикували також хід рятувальної операції.

А тим часом на іншому континенті розгорався скандал, названий «касетним». Одне з польських видань опублікувало записи переговорів польських політиків і підприємців. На зустрічах, які проходили здебільшого в ресторанах, політики і бізнесмени обговорювали призначення на різні посади, домовлялися про угоди і схеми. Як наслідок — фігуранти скандалу, а саме спікер нижньої палати парламенту і три міністри, подали у відставку.

А 2015 рік сколихнув істеблішмент Австралії, коли спікер нижньої палати парламенту Бронвін Бішоп звільнилася з посади у зв’язку з обнародуваного розтратою бюджетних коштів. Стало відомо, що пані Бішоп дозволила собі трохи порозкошувати: вона витратила з бюджету 3654 долари на замовлення гвинтокрила, щоб долетіти до заходу, організованого для спонсорів політичної кампанії її партії. Також вона витрачала бюджетні гроші на відвідування весіль своїх колег. Коли це стало надбанням гласності, 72-річна Бішоп подала у відставку.

У 2015-му велику політику залишив прем’єр-міністр Румунії Віктор Понта. Він здав портфель після перших же масових протестів у зв’язку з трагедією в нічному клубі в Бухаресті, де внаслідок пожежі загинуло 32 людини. Незадоволення політикою Понта базувалось також і на звинуваченнях у корупції. У підсумку екс-прем’єр вирішив не випробовувати більше терпіння співгромадян.

Чому Україна — не Ісландія

Однак повернімося до злощасного прем’єра Ісландії. Згідно з відомостями, що містяться в «панамському досьє», Гюннлейгссон наприкінці листопада 2007 року разом зі своєю знайомою Анною Полсдоттір, з якою він одружився у 2010 році, став частковим власником офшорної фірми під назвою Wintris Inc., яка незадовго до цього була утворена на Британських Віргінських островах. Гюннлейгссон був у той час ще журналістом, а Полсдоттір, як і сьогодні, займалася антропологією. Обоє з майбутнього подружжя були вихідцями з багатих сімей.

У 2007 році це не мало особливого значення, проте Гюннлейгссон невдовзі після цього почав займатися політикою, а на початку 2009 року став головою Прогресивної партії, а у квітні того ж року був обраний до парламенту країни. Водночас в Ісландії вступило в силу положення щодо транспарентності депутатів: той, хто має у своєму розпорядженні більш як 25% акцій якоїсь компанії, повинен оприлюднити свої активи. Однак Гюннлейгссон нічого не повідомив про компанію Wintris Inc. і тим порушив вимоги закону.

Те, що скоїв Гюннлейгссон, виглядає дитячими пустощами порівняно з багатомільйонним привласненням чи розбазарюванням державного майна, хабарами, рейдерськими захопленнями, корупційними схемами, до яких вдаються українські політики та бізнесмени. Здавалось би, чим більш значимим є злочин, тим швидше має піти причетний до нього держслужбовець — якщо не через докори сумління, то через сподівання на поблажливість карних органів. Однак усе відбувається з точністю до навпаки. За свої «межигір’я» правляча верхівка тримається до кінця, чого б їй (і не тільки їй) це не вартувало.

Чому так відбувається? Прем’єр Гюннлейгссон, йдучи з посади, робить вибір між присутністю та відсутністю на політичній арені. Умовний Прем’єр України (або ж Президент, чи Генпрокурор, чи голова ЦВК, чи «верховний» суддя), йдучи з посади, обирає передусім не так відмову від влади та публічної іпостасі, як відмову від тих грошових преференцій, які ця влада йому дає. А зрощення влади і можливості паразитування на ній називається олігархією. У цьому й полягає відмінність України від Заходу: там превалюють політики, чия лава запасних є доволі довгою, тоді як у нас домінують олігархи, котрі, через вузькість свого кола, вже 25 років поспіль постачають у владу практично одних і тих самих персон.

Можливо, причини такої ситуації слід шукати не в особистих якостях вітчизняних політиків. Можливо, тут слід копати глибше, згадавши прісновідому «генетичну пам’ять українця», яка всотала в себе і Голодомор, і воєнне лихоліття, і тотальний дефіцит 1970-1980-х рр.? Юлія Тимошенко колись розповідала, що в молодості їй не вистачало 10 копійок на склянку соку для доньки — переконана, що такі історії (при цьому цілковито щирі) має у родинних хроніках чи не кожен політик.

Проте бажання напомпувати валютою власні засіки та убезпечити себе й нащадків від будь-яких життєвих катаклізмів не виправдовує розкрадання країни та спроби уникнути відповідальності за це. Тим часом зрозуміло, що український Гюннлейгссон народиться не скоро. Для того щоб він з’явився на світ, нинішнє покоління можновладців має стати для нього гумусом. Але воно все ще не здається й бореться за свої молочні ріки та сирні береги — словом, за те, що в Україні називають перебуванням на політичній посаді.