А душа — яблуневий цвіт!..

Нещодавно на сцені Національного академічного театру імені Івана Франка було влаштовано бенефіс на честь славетної актриси, яка на цій сцені — 65 років! Ще з юності доля звела її з видатними діячами театру: Амвросієм Бучмою, Гнатом Юрою, Мар’яном Крушельницьким, Наталею Ужвій... Всі, хто добре знайомий з Галиною Гілярівною, зачаровані ароматом її юної душі. Неспроста ж колись наші предки отримували свої імена і прізвища. Кажуть, що ім’я — це доля. Яблонська — це доля. На спектакль «Самотня леді», який іде вже декілька років на камерній сцені театру, багато хто приходить, аби подивитися на Яблонську, зачерпнути, ухопити того духу, який притаманний молодості. Дивлячись на актрису, можна вчитися тому, як належало б жити, аби не наставала старість. Треба бачити сцену з вистави, коли героїня актриси Олеся Богданівна готується до приходу молодого хлопця, свого потенційного квартиранта...

Яблонська нині має все: високі відзнаки держави, успіх публіки, нев’янучу красу. Для повного щастя їй, здається, не вистачає одного — аби на рідній землі нарешті запанував лад.

«Идите, берите хорошие роли, а то опять проспите!»

— Галино Гілярівно, офіційні джерела повідомляють, що ви дебютували на професійній сцені — у Вінницькому державному театрі — в далекому 1936 році у ролі дівчинки на ім’я Топсі у спектаклі за романом «Хатина дядька Тома»...

— Це неточність. Насправді я мала свою першу роль у професійному театрі на два роки раніше: у шість років я вже грала хлопчика-піонера у п’єсі «Чудесний сплав» Кіршона. Там було кілька фраз, але це був мій перший вихід на сцену. Тоді я ще не вміла читати, і батько мені начитував тексти, щоб я запам’ятала слова.

— Чи дуже хвилювалися тоді?

— У мене не було ні великого трепету, ні страху, бо я виросла за лаштунками. Мій вітчим Гілярій Антонович, який замінив мені батька, був і режисером, і художником, і актором театру...По рідному батьку я Сіденко Галина Юхимівна. З ним мама розлучилася, коли я ще була зовсім маленька. Коли мама дізналася, що батько був репресований у 1938 році, то прийшло рішення, щоб вітчим мене удочерив. З того часу я — Яблонська. Мама моя була і актрисою, і суфлером. Згодом працювала гримером... Тож у мене не було страху перед виходом на сцену, як ото буває... За лаштунками я гралася ляльками, коли в театрі йшли репетиції чи спектаклі. Тоді стаціонарних театрів не було, переважно переїзні чи розсувні. Зазвичай в одному місті театр стояв не більше двох місяців. Іноді ми приїздили на нове місце, а вистава мала відбутися у той же день... Отже, коли я грала роль дівчинки-мулатки Топсі, а це було через два роки після мого першого виходу на сцену, мені вже було так цікаво грати...

— Вас пофарбували у чорний колір?

— Ні, моя маленька героїня вдалася у свою білошкіру маму. Її тато був рабом. За сценарієм мене купили одній дівчинці багатих батьків як ляльку. Вона знущалась наді мною. Ніяк не забути епізод зі своєї дитячої біографії, пов’язаний саме з цією роллю. Це було в Бердичеві. Ми жили на квартирі в однієї єврейки, яка не знала ні російської, ні української мови, бо приїхала з Литви. Ця жінка за характером була дуже добра: пригощала нас таким смачним борщем із маленького горнятка... От одного разу мої батьки запросили її на виставу. У тому спектаклі мій батько грав работоргівця. Він бив мене батогом. Словом, багато знущань від людей зазнала моя героїня. Коли ж після вистави ми прийшли додому, наша хазяйка кинулася до мене: «Мой бедный ребенок! Как эти твои пап и мам тебя издевали, как они тебя мучил! Я тебя заберу себе!» Мої батьки виправдовувалися, переконуючи хазяйку, що це, мовляв, така роль. А вона перепитує їх: «А почему другой взял себе хорошие роли, а вы себе плохой?» Батько мій був чоловік iз гумором, тож він і каже: «Я проспал. Пришел, когда все хорошие роли разобрали». Наступного ранку, коли ще сонце не зійшло, наша хазяйка вже стукала у двері: «Гилярый Антонович! Идите берите хорошие роли, а то опять проспите!»

— За все життя ви зіграли більше 200 ролей. Чи були в театрі такі образи, які не хотілося зображувати?

— Кожна роль по-своєму цікава, навіть негативна... Щоправда, мені таких майже не доводилося грати. На сцені у мене був традиційний репертуар українського театру, зіграла майже все з того, що й Марія Заньковецька свого часу. В радянські часи дуже від цього страждала, бо першорядними вважалися «ідеологічні» вистави на сучасну тематику, в яких прославлялася влада... В радянських п’єсах актори грали і розуміли, що за це будуть і рецензії, і заохочення. За українську класику ніхто нічого не давав... Коли мені дали прочитати сценарій «Самотньої леді», там я наштовхнулася на те, як героїня читає монолог Медеї. Ні, я не могла грати Медею, бо у своєму творчому арсеналі не знайшла внутрішнього виправдання вчинку Медеї: убити дітей, аби відомстити невірному чоловікові... Тож коли я вирішила брати цю п’єсу до постановки, то звернулася до автора: чи можна замінити ці монологи. Він дозволив. Так у спектаклі з’явились монологи Роксолани, Анелі.

Українці ще не готові жити за принципами Шевченка?

— Ви починали в театрі Івана Франка з «Назара Стодолі» Тараса Шевченка. Ті, хто спостерігають за вашою творчістю, відзначають ваше особливе ставлення до Тараса Григоровича.

— Це так. Нині, коли мені йде 89-й рік, я надумала здійснити проект «Шевченко єднає народи». Мрію про те, щоб через Шевченка — через його творчість, філософію, в основі якої отой заклик до справедливості, миролюбності — активізувати у світі процес навколо України. Відомо, що твори нашого поета перекладено на 56 мов світу, у світі йому стоїть 1384 пам’ятники, більше встановлено лише Будді. Шевченко ненавидів польське панство, але дружив iз польськими бунтівниками, терпіти не міг російське самодержавство, але благоговів перед Лермонтовим... А як він благословляв на творчість Марко Вовчок, називав її своєю донею!

— Як з’явилася така ідея?

— Допоміг Євген Маланюк — наш видатний український філософ. У своїй роботі про Шевченка він писав: «Між генієм і сучасністю завжди колізія. Геній віддає всього себе, а сучасність бере те, що здужає взяти». Тож мені захотілося осмислити: як же наша сучасність відповідає Шевченковим настановам, тим закликам, які він подавав нації. Все почалося зі сценарію «Геній і сучасність», який я написала для театральної студії у Київському суворовському училищі (тепер Ліцей імені Івана Богуна), де вела театральну студію. До речі, з неї згодом і виріс героїчний театр «Пам’ять»...

n То в чому, на ваш погляд, наші сучасники розуміють чи не розуміють Шевченка?

— А я на це питання відповідаю у сценарії. От приклад: після одного з вечорів на свою честь Шевченко приходить до всіх, хто його хвалив, і проситься до них на роботу. Отут-то і виникли у наших сучасників складнощі. Один йому каже: «Ви такий непередбачуваний. Якщо вас узяти, то ще й фінансування можуть закрити». Ми на словах неначе визнаємо геній Шевченка, а жити за його принципами ще не готові...

— Як реалізується ваш Шевченківський проект?

— Я рада, що знайшлися люди, які мені допомагають. Ми розіслали інформацію про це по всіх посольствах. І тут я побачила, де посли — патріоти, а де ні. Наш Шевченко як лакмусовий папірець... Мені зразу на домашній телефон почали дзвонити і уточнювати різні нюанси. На жаль, маю одну проблему — не володію комп’ютером. Шестирічний онук комп’ютер знає, а я маю отакий великий недолік... Тож справ, пов’язаних iз проектом, багато. Часом уночі прокидаюсь і згадую: треба ж туди передзвонити, з тим зв’язатися... Але водночас я думаю: може, це мене на світі тримає? Ну що сидіти на лавочці, як пенсіонери... Часом дивлюся: молодші за мене сидять на тих лавочках, якісь погаслі у них погляди...

У чому секрет молодості

— Відомо, що у вашій творчій біографії були цілі періоди, коли вам не давали ролей. Теперішня активна творча діяльність — компенсація за той період життя?

— Так, був у моєму творчому житті період, коли я думала: це вже все. Чоловік просив кинути театр. Думаю, що причиною тому всьому був мій характер: я сама собі шкодила своєю прямолінійністю і необачністю. В нашому театрі були складні періоди. Один iз них: коли до театру з Харкова був запрошений Мар’ян Крушельницький, а тут же був Гнат Юра. Влада зіткнула два таланти... Навколо кожного з них, відповідно, формувалося своє оточення. Я не могла стати ні на бік Крушельницького, ні на бік Юри, не хотілося бути ворогом ні для кого...

Так, тоді я була на межі, переживала страшну депресію. Та трапилось диво: те, що здавалося крахом, вивело мене на інший шлях. Стіна безнадії, яка була переді мною, раптом розсунулася... Я побачила інші виміри. До мене прийшла езотерична література... Тепер я вже благословляла період, коли мене викидали з театру. І як відповідь на новий внутрішній стан посипалися запрошення: я стала робити концертні програми, дуже багато співпрацювала з радіо, телебаченням. Бували такі дні, коли доводилося мати по 5-6 концертів.

— То в чому секрет вашої молодості?

— Може, у тому, що я багато працюю з молоддю. Як говориться у відомому вислові, «Якби молодість знала, якби старість могла». Оце поєднання, коли вони можуть, та не знають, а ти знаєш, та не все можеш, дає дуже хороший результат.

— Ваше життя починалося з війни. У підлітковому віці вам довелося пережити такі жахи, і от — знову в Україні війна. Як ви думаєте, чому люди воюють?

— Це насправді не люди воюють. Це воюють темні сили, які зіштовхують людей. Україна нині, на мій погляд, є епіцентром, де зіткнулися оті темні й світлі сили. Тут вирішуються глобальні проблеми, не лише українські...

— Чи не здається вам, що найцікавіший спектакль творить саме життя?

— Звичайно. Особливо, коли такий великий шлях пройдено, є на що оглядатися... Парадоксально, що найнапруженіші періоди життя з часом можуть виявитися найцікавішими. Якби не вони, то можна було б і не дізнатися, на який політ здатна людська душа...