Анатолiй Александров: Чорнобиль приголомшив мене

Школа

У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх.

І тiльки поява директора школи Ольги Олександрiвни Казанської поклала край веселощам i жартам. Привiтавши колег iз початком навчального року, вона вказала на незнайомого молодого чоловiка, який не одразу привернув до себе увагу: «Знайомтеся, друзi. Це — Анатолiй Петрович Александров, новий викладач фiзики, який водночас буде класним керiвником 7-Б групи. Бiографiя в нього коротка, бо й сам вiн, як бачите, людина досить молода. Народився в селi Тараща нашої, Київської, губернiї, долаючи труднощi та незгоди, здобув середню освiту. Проте зупинятися на цьому не має намiру: вiн є студентом фiзико-математичного факультету Київського унiверситету».

Аналiзуючи першi уроки, першi мiсяцi спiльної роботи, Анатолiй Петрович переконувався в тому, що потрапив до колективу однодумцiв, котрi так само, як i вiн, iдуть нетореними стежками нової української педагогiки. Молодий педагог Анатолiй Александров розумiв усю значимiсть i своєї просвiтительської мiсiї. Палко закоханий у фiзику, вiн стає пропагандистом фiзичних знань, прозорливо передрiкаючи, що саме фiзика вирiшить у майбутньому найгострiшi проблеми, якi постануть перед людством: енергетичну, теплову та паливну.

Людина дiяльна та зiбрана, Александров порушує питання про заснування шкiльної фiзичної лабораторiї. У розкiшному будинку колишньої 8-ї київської гiмназiї, який революцiя передала дiтям робiтникiв, знайшлося й непогане примiщення. Спираючись на ентузiазм своїх учнiв, кiлькiсть яких невпинно зростає, Александров обладнує чудовий фiзичний кабiнет, тi ж, хто найчастiше приходить сюди, складають основу шкiльного фiзичного гуртка.

Починаються знаменитi александровськi уроки фiзики, на яких дослiдницька, експериментаторська робота займає провiдне мiсце. Власне, йому багато пояснювати не треба: учнi мають можливiсть рiзнi фiзичнi явища простежити наочно. І коли районному вiддiлу народної освiти треба заявити школярiв на мiську фiзичну олiмпiаду, вiн звертається до провiдного фiзика району Анатолiя Александрова.

Перемоги 79-ї школи стають закономiрнiстю, та не про них думки вчителя. Найбiльш пiдготовлених i сильних учнiв Анатолiй Петрович починає вводити у свiт атомної фiзики, знайомити з будовою атомного ядра. Навiть гурткiвцi спершу сприймають це як фантастику, але силою переконання, точнiстю фiзичних формул i математичних розрахункiв Александров доводить, що в атомi криється невичерпна сила, про яку (через вiдсутнiсть фiзичних знань) не могли мрiяти навiть казкарi.

Атом — поняття крайнощiв: його казкова енергiя даватиме високовольтний струм i рухатиме велетенськi криголами, розшукуватиме кориснi копалини i лiкуватиме людину. Але й руйнiвна сила в атома теж казкова. Рiч лише в тому, в чиїх руках вiн опиниться.

А втiм, що думає про це батько атомної фiзики легендарний Ернест Резерфорд? З iнiцiативи Анатолiя Петровича гурткiвцi надсилають йому листа. Розповiдають, що в Українi, у невiдомому йому мiстi Київ є 79-та Єдина трудова школа, а в нiй — фiзичний гурток, члени якого, так само, як i вiн, Ернест Резерфорд, захоплюються фiзикою, зокрема фiзикою атома.

Минали тижнi, минув i мiсяць, а вiдповiдi не було. Воно й зрозумiло, чи стане член Королiвського товариства, кавалер найвищого наукового титулу — лорда Нельсона — вiдповiдати учням школи, до того ж трудової.

І от тодi, коли втратили всiляку надiю, Марiйка Санцевич зiрвала урок: «Анатолiю Петровичу! Там, на поштi, на ваше iм’я лист iз Лондона!».

Клас умить спорожнiв.

Початок

«Коли в нас говорять чи пишуть про вашу країну, неодмiнно додають слiвце «вiдстала». Черговим вiдкриттям для мене (цього разу не фiзичним) став той незаперечний факт, що саме у «вiдсталiй» країнi знайшлися молодi ентузiасти, котрi з прекрасною обiзнанiстю у справi ведуть розмови про речi, якi сьогоднi здебiльшого iснують теоретично i в рештi свiту вiдомi поодиноким особам».

Далi Резерфорд закликав київських школярiв наполегливо працювати над собою (не забуваючи, звичайно, про iншi предмети), просив писати ще.

І вони писали. А вчений iз суто англiйською пунктуальнiстю вiдповiдав на кожний лист, щоразу вражаючись професiоналiзму мови, обґрунтованостi наукових положень.

Звичайно, за кожним листом iз Києва стояв Анатолiй Петрович Александров, але й учнi були активними учасниками наукової дискусiї.

Учнi... Не всi з них, навiть i тi, що вiдвiдують гурток, люблять фiзику так, як любить її вчитель. Але й однодумцiв Александров знаходить чимало. Серед них Марiя Санцевич, Петро Тернюк, Володимир Уминський, Мина Забарний, Семен Хорошанський, а дещо пiзнiше — Борис Патон. Щодо останнього, то Александров давно вважав його «своєю людиною». Звичайно, вiн мiг любити iсторiю, захоплено читати вiршi Шевченка, на уроках географiї «мандрувати» екзотичними країнами, але справжнє покликання Бориса Патона — технiка, можливо й наука.

Але це — далека iсторiя, що ж до сучасностi, то нова влада — радянська — виявилася неспроможною дати людям насущного: у Києвi витяглися довжелезнi черги по хлiб, дрова, гас, узимку в кранах замерзала вода, житловi примiщення не опалювали. Зрозумiлим ставало те, що для знекровленої, затиснутої штучним голодомором України проблеми атомної фiзики виглядають дещо передчасними.

Україна жила розбудовою найбiльшої у свiтi гiдростанцiї — Днiпрогес (українською — Днiпрельстан).

Отже, електрифiкацiя. Якщо передчасною виглядає фiзика атомiв, то дуже актуальною є фiзика дiелектрикiв. Цю точку зору активно подiляли на фiзико-математичному факультетi Київського унiверситету, але справжньою науковою базою одностайно вважали Київський рентгенiвський iнститут. Авторитетом у цiй галузi знань вважали завiдуючого рентгенофiзичним вiддiлом iнституту професора Роше. Навколо нього й почали збиратися науковцi. Крiм Александрова, до групи Роше ввiйшли професор Наслєдов, доцент Шаравський, науковцi Тучкевич i Даниленко.

Роботи Александрова з електричного пробою в дiелектриках дають можливiсть налагодити масове виробництво iзоляторiв, розкривають секрети їхньої технологiї та експлуатацiї.

Знаменним для Анатолiя Петровича стає рiк 1931-й: пiдбивши пiдсумки експериментам iз дiелектриками, вiн, студент Київського унiверситету, публiкує свою першу наукову працю. Довго тиснуть йому руку Наслєдов, Шаравський, Даниленко, Тучкевич, а старий Роше передрiкає, що цю блискучу роботу почують далеко за межами Києва. Вiд таких слiв Анатолiй Петрович знiяковiло посмiхається.

Одного дня його розшукав красивий молодий чоловiк. Розповiв, що приїхав iз Ленiнграда, вiд академiка Іоффе. І вiдрекомендувався: «Курчатов, Ігор, — несмiливо додавши: — Васильович».

Для Александрова це було повною, але приємною несподiванкою: сам академiк Іоффе, директор Ленiнградського фiзико-технiчного iнституту, найвидатнiший фiзик країни, зацiкавився його роботою i навiть надiслав представника своєї школи.

Наступного дня Александров привiв Курчатова у рентгенiвський iнститут, познайомив з усiма членами групи Роше. На Ігоря Васильовича справила хороше враження постановка наукової роботи, а головне — її наслiдки. Серед iншого вiн розповiв, що незабаром в Одесi вiдкриється з’їзд фiзикiв. Академiку Іоффе було б бажано, щоб вiд київської групи на з’їздi був Анатолiй Александров, якого академiк має намiр послухати.

Улiтку 1931 року Александров, покладаючись на власнi кошти, вирушив до Одеси. Вражений новизною пiдходу i абсолютною обґрунтованiстю наукової доповiдi, академiк Іоффе «категорично» запросив київського науковця до себе.

А школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, жваво коментуючи останню новину: Анатолiй Александров, учорашнiй колега i товариш, вирушив у велику науку.

У тенетах секретностi

А далi — вакуум. Тиша. Анатолiй Петрович жив, працював, вiдпочивав, сперечався з колегами, i водночас його не було — вiн був наглухо засекречений. І тiльки вiйна змусила офiцiйну владу раптом згадати про нього. Це сталося влiтку 1941 року, коли радянськi вiйськовi кораблi почали масово пiдриватися на нiмецьких магнiтних мiнах. Тодi й звернулися до нього нарком оборонної промисловостi СРСР Ваннiков i командуючий Вiйськово-Морськими силами адмiрал Кузнецов. Маючи досвiд роботи з дiелектриками, Анатолiй Петрович на всiх флотах запровадив свiй винахiд, завдяки якому дiелектриками ставали броньованi корпуси бойових кораблiв, i вони вже не притягували до себе ворожих магнiтних мiн. Це була та загадка, яку нiмецькi адмiрали не розв’язали до кiнця вiйни, американцi ж та англiйцi — як союзники — запровадили цей винахiд на своїх флотах.

А потiм Александрову та Курчатову тiсно стало пiд одним дахом з академiком Іоффе, i 1943 року вони порушують питання про створення окремої спецiалiзованої наукової установи — Інституту атомної енергiї. Зважаючи на те, що i Нiмеччина, i США у цей час iнтенсивно працюють над створенням атомної бомби, уряд СРСР пiдтримав iнiцiативу двох провiдних учених, призначивши директором iнституту Ігоря Васильовича Курчатова, а науковим керiвником — Анатолiя Петровича Александрова.

Завдяки зусиллям цих двох учених Радянський Союз дуже скоро досяг повного паритету зi США у нарощуваннi атомної та термоядерної зброї, про що помпезно сповiстив iз трибуни ООН Микита Хрущов.

Однак вiйна була позаду, тож з iнiцiативи академiка Александрова, який завжди дбав про неухильний зв’язок науки з виробництвом, величезний атомний потенцiал переводиться на мирнi рейки — спрямовується в народне господарство. Зокрема, стає очевидним, що традицiйнi джерела енергiї вичерпали себе. Але ж країнi потрiбна дешева електроенергiя, а її можуть дати лише атомнi електростанцiї (АЕС). Переваги атомної енергетики — разючi й очевиднi, вони буквально лежать на поверхнi: один атомний реактор виробляє енергiї вдвiчi бiльше, нiж старiйшина української гiдроенергетики — Днiпрогес, до того ж для видобутку електроенергiї не треба спалювати тисячi тонн вугiлля й мазуту, а це — чисте повiтря, незаймана екологiя.

Як наслiдок — у СРСР, iнших країнах свiту невпинно зростає кiлькiсть АЕС, паралельно в науковому середовищi змiцнювався авторитет наукового керiвника, а згодом i директора Інституту атомної енергiї академiка Александрова. І досить логiчним став той факт, що у 1975 роцi науковцi країни на щорiчних зборах Академiї наук СРСР таємним голосуванням президентом союзної академiї обирають Анатолiя Петровича Александрова.

Уродженець України, вiн завжди шукав нагоди побувати в рiдному краї, та це, на жаль, не завжди вдавалося. І раптом чудова нагода: за рiшенням ЮНЕСКО, у свiтi вiдзначають 1500-рiччя Києва. З iнiцiативи Анатолiя Петровича, на 14 квiтня 1982 року призначається Об’єднана наукова сесiя Академiї наук України, присвячена знаменнiй датi. До Києва в повному складi прибуває керiвництво Академiї наук СРСР на чолi з академiком Александровим. І просто з вокзалу — на трибуну урочистих зборiв.

«Ми любимо наш Київ, — сказав у вступному словi Анатолiй Петрович, — мiсто, яке дало так багато людству, слов’янському свiтовi й, напевне, усiм нам, що зiбралися в цьому залi...»

Із великою доповiддю на сесiї виступив президент Академiї наук України Борис Патон: «П’ятнадцять столiть формували неповторне обличчя мiста, яке пiзнало за свою багатовiкову iсторiю не тiльки злети й процвiтання, а й перiоди розорення. Але завжди Київ поставав iз попелу, зберiгаючи значення вогнища високої духовностi, i це своє значення несе вже п’ятнадцять столiть...»

Вони сидiли поруч — двоє академiкiв, двоє президентiв, якi ходили колись до однiєї школи — один — учити, iнший — учитися. Вони слухали схвильованi виступи промовцiв i самi були схвильованi, адже говорили про Київ — їхнiй Київ, якому вiдданi найкращi роки їхнього життя.

У перервi урочистого засiдання я пiдiйшов до президента Академiї наук СРСР: «Шановний Анатолiю Петровичу, одне з київських видавництв готує ювiлейну книгу — iнтерв’ю визначних українцiв — наших сучасникiв, життя яких пов’язане з Києвом. Як повноважний представник видавництва запрошую i вас, людину, яка багато рокiв навчалася i вчителювала в Києвi, вiдповiсти на запитання: чим вам дорогий Київ?».

Александров хитнув головою, даючи згоду, та несподiвано в розмову втрутився Борис Патон: «В Анатолiя Петровича розписана кожна хвилина. Але не сумуйте: за два роки ми вiдзначатимемо 50-рiччя Інституту електрозварювання, i Анатолiй Петрович знову приїде до нас. Приходьте i ви, тодi й вiзьмете своє iнтерв’ю». Пiдхопивши Александрова за лiкоть, Борис Євгенович повiв його за собою.

Цiна невiгластва

У журналiстських турботах справдi непомiтно пролетiли роки, i на календарi нова знаменна дата: 15 травня 1984 року — пiввiковий ювiлей патонiвського iнституту. І Анатолiй Петрович, як i обiцялося, знову приїхав. Вiн ходив по лабораторiях, слухав розповiдi Бориса Євгеновича i на прикладi однiєї наукової установи бачив, якої височини сягнула українська наука. А далi, як i годиться на ювiлеях, зустрiчi в кулуарах, невимушенi розмови, товариська вечеря. Знову, як i два роки тому, я упiймав момент i звернувся до академiка Александрова: «Дозвольте, Анатолiю Петровичу, вручити вам книгу-iнтерв’ю, в якiй ви, за браком часу, не змогли взяти участь. Вам цiкаво буде ознайомитися з думками про Київ Олеся Гончара, Олега Антонова, Наталiї Ужвiй, Вiктора Глушкова, Миколи Амосова, Івана Кавалерiдзе, Євгенiї Мiрошниченко, Ігоря Шамо, Юрiя Гуляєва, Бориса Патона».

Не поручуся, що вiн згадав нашу коротку зустрiч дворiчної давнини, але взяв книгу, почав гортати. І раптом каже: «Можете поставити свої запитання».

О, як я чекав цих слiв! Але за два роки акценти змiстилися, i запитання мої стосувалися не книги, яка вже побачила свiт, а зовсiм iншого, найактуальнiшого на той час питання. А рiч ось у чiм.

Усе, що стосується атома (хоч мирного, хоч воєнного), партiя i уряд старанно приховували вiд народу. Тихо, без зайвого галасу зводилася й Чорнобильська АЕС. Та що бiльше мовчала влада, тим стривоженiшими були пересiчнi українцi. У вiдповiдь на «тихе» будiвництво в Києвi з’являється Партiя зелених, екологи, медики, рибалки, лiсники, вагiтнi жiнки i молодi мами б’ють на сполох. Усi ми мало, дуже мало знали тодi про АЕС, i менi раптом випала можливiсть звернутися до першоджерела, дiзнатися про все з перших уст. І я поставив свої запитання:

— Пiд Києвом повним ходом iде спорудження найбiльшої у свiтi Чорнобильської АЕС. Чи була необхiднiсть будувати її саме пiд Києвом — квiтучим зеленим мiстом, столицею України, визначною пам’яткою iсторiї та культури?

Вiн подивився на мене здивовано, але це було його запитання, i як директор Інституту атомної енергiї суть справи вiн знав як нiхто iнший.

— Розумiєте, я — проектант, — почав говорити вiн. — Моя справа — розробити надiйний, абсолютно безаварiйний проект атомної електростанцiї, а де саме її будуватимуть — на Кольському пiвостровi, у Прибалтицi чи пiд Києвом, це справа не моєї компетенцiї. Бiльше того, коли б я, автор проекту, президент союзної академiї, звернувся до Мiнатоменерго СРСР iз проханням побудувати АЕС за якоюсь конкретною адресою, там не зрозумiли б такої постановки питання, сказали б: «Це не ваша справа». І мали б рацiю.

— І все-таки ви найбiльше поiнформованi про те, чому вибiр упав саме на Київщину.

— Це зараз я можу спокiйно вiдрекомендуватися: добрий день, я — Анатолiй Петрович Александров, президент Академiї наук СРСР. А ще десять рокiв тому я був нiкому не вiдомий, бо був засекречений. І навiть у такому засекреченому ранзi я приїздив на Київщину, вiдвiдував рiдну менi Таращу.

Кiлька разiв мене супроводжував перший секретар Київського обкому партiї Володимир Цибулько. Якось у машинi вiн висловив думку, яка вкрай здивувала мене: чому в нас будують АЕС на чотири блоки? Давайте нам шiсть, вiсiм блокiв, а зможете, то й ще бiльше!

Я одразу зрозумiв, що передi мною невiглас у цих справах. У цьому, до речi, наша бiда: якщо перед нами партiйний лiдер, ми сприймаємо його як знавця з усiх питань, у нашому випадку — з атомної енергетики.

Я не маю достовiрних доказiв, але ймовiрно припускаю: якщо партiйний лiдер, спираючись на пiдтримку республiканських органiв, звертається до Мiнатоменерго СРСР iз вiдповiдним проханням, хто ж вiдмовить першому секретаревi обкому партiї?

— Хто конкретно розробляв проект Чорнобильської АЕС, зокрема й усiх чотирьох реакторiв?

— Мiй колега академiк Доллежаль. До речi, Микола Антонович доповiдав менi, що проектну документацiю було розроблено на три енергоблоки, кожний потужнiстю на тисячу мегаватт, загалом 3000 мегаватт. Як там з’явився четвертий енергоблок — незбагненно навiть для мене. Ну як тут не пригадати настiйнi «прохання» першого секретаря обкому?

— У вас є впевненiсть, що Чорнобильська АЕС працюватиме надiйно, безпечно, не завдаючи шкоди населенню, тваринному та рослинному свiтовi?

Вiн на хвилину замислився, витримав коротку паузу i сказав:

— Питання про те, безпечна чи небезпечна атомна енергетика, по сутi своїй абсурдне. Небезпечними можуть бути навiть сiрники, якщо вони в руках дитини. Питання тут треба ставити iнакше: чи здатне наше суспiльство забезпечити нормальну експлуатацiю атомної електростанцiї? Чи вистачить у нас для цього органiзованостi та технiчної культури?

Як приборкати «мирний атом»?

А вже за два роки — 26 квiтня 1986 року — слово «Чорнобиль» невимовним болем увiрвалося в серце кожного українця, змусило людство по-новому поглянути на концепцiю «мирного атома». Тому по гарячих слiдах аварiї (справдi гарячих!) до нас приїздили свiтовi авторитети з атомної медицини та енергетики, керiвництво МАГАТЕ, провiднi вченi СРСР та багатьох зарубiжних країн.

Анатолiй Петрович Александров не приїхав. Цей факт сам по собi створив проблему, дав поштовх до рiзних домислiв, вигадок i плiток.

Маючи вiзитку академiка, пам’ятаючи його приязне ставлення до себе, я вирiшив сам зателефонувати йому. До телефона пiдiйшла жiнка, назвала себе «кандидат медичних наук Колпакова Марiя Михайлiвна, особистий лiкар академiка Александрова».

Я пояснив їй суть справи, попросив покликати Анатолiя Петровича, на що вона сухо вiдповiла: «Будь-яка iнформацiя вiд академiка Александрова не може передаватися телефоном».

«Справдi, — подумав я, — про це можна було б i самому здогадатися». І раптом додала: «Анатолiй Петрович повернувся з Кремлiвської лiкарнi i зараз почувається самотньо. Якщо можете — приїздiть, спiлкування з людьми має для нього позитивний терапевтичний ефект».

І я приїхав. Дверi вiдчинила та ж таки Колпакова, провела до робочого кабiнету академiка.

Анатолiй Петрович радо зустрiв мене, звелiв принести чаю. Людина публiчна й вiдкрита, вiн звик до уваги преси i розмову почав охоче:

— Я прожив велике й змiстовне життя, яке, на жаль, уже позаду. Озираючись на прожитi роки, аналiзуючи київський, ленiнградський, московський перiоди, можу сказати: життя моє було цiлком успiшним, iз кар’єрної точки зору — бездоганним. І раптом це жахливе повiдомлення з Чорнобиля. Воно вразило, приголомшило мене, вибило зi звичного ритму життя. Я важко перенiс усе, що сталося на берегах Прип’ятi, менi було прикро не стiльки за власний iмiдж, скiльки за престиж радянської науки, на чолi якої я стояв.

— У сiмдесятi-вiсiмдесятi роки вас навiть на офiцiйному рiвнi називали головним атомником країни. Не припускаю думки, що керiвництво країни, лiквiдатори аварiї могли обiйтися без вашої поради, а то й допомоги.

— Спершу всi зверталися на мiсце подiї — до партiйного та господарського керiвництва України. Але звiдти надходили суперечливi повiдомлення, прикритi штучним оптимiзмом. Тож уже пiсля першотравневих свят менi почали телефонувати Горбачов, Рижков, голова урядової комiсiї Щербина. Найчастiше — Михайло Горбачов. Якось вiн розбудив мене серед ночi й мовив не без тривоги: «Вони закидають уражений реактор мiшками з пiском, азбестом, важкими металами» (я зрозумiв, що виконується вказiвка академiка Доллежаля). «Але що ж далi? — допитувався Горбачов. — Далi — що?».

Отже, передi мною, розробником графiтово-уранових реакторiв, що живляться ядерним паливом сухого типу, керiвник держави конкретизував завдання: локалiзувати зруйнований реактор вiд усього, що його оточує. Складнiсть полягала в тому, що поруч безперебiйно працює третiй енергоблок, тож був великий ризик — рятуючи зруйнований реактор, зачепити дiючий, третiй. Додайте, що у свiтовiй практицi нiчого подiбного нiколи не траплялося.

Завдання не з простих, але я почав працювати. Точнiше — спiвпрацювати, адже на зв’язку весь час перебували провiднi спецiалiсти Інституту атомної енергiї iм. Курчатова, Радiєвого iнституту iм. Хлопiна, з українських установ — Інститут проблем електродинамiки АН України.

Результатом нашої спiльної працi став об’єкт «Укриття» — тимчасова система локалiзацiї ядерного палива i радiоактивних матерiалiв, яку згодом треба було перетворити на екологiчно безпечну систему.

— Ви народилися в Таращi Київської областi, Микола Доллежаль — в Ореховi Запорiзької областi, голова урядової комiсiї Борис Щербина — в мiстi Дебальцеве Донецької областi. Чи оживали у вас нацiональнi, патрiотичнi почуття, мовляв, кожному з нас життя дала Україна, а тепер сама iсторiя змушує нас рятувати життя їй, матерi-Вiтчизнi.

— Якщо вiдверто, про це тодi не думалося. І ось чому: якщо весь час лихоманить, якщо зашкалюють прилади, якщо одне рiшення суперечить iншому, тут уже не до високих почуттiв, усе концентрується довкола одного: зробити якнайкраще свою справу. Історiя ще оцiнить, що означає побудувати об’єкт «Укриття», або ж саркофаг, як його назвали в народi, в умовах iонiзуючої радiацiї. Лише тодi, коли небаченi ранiше споруди перекрили джерела радiоактивностi, зокрема й реакторний блок, дезаераторну етажерку, машинний зал, системи електрозабезпечення, пригнiчення пилу та ще багато iншого, з’явилося розумiння: рятуючи ЧАЕС вiд руйнування, ми врятували Україну, а разом iз нею — Росiю, Бiлорусь, країни Європи. Хiба це не патрiотизм?

— Що ж виходить? Ми виявилися на висотi, працюючи в умовах жорсткого авралу, але не змогли забезпечити нормальної роботи станцiї у спокiйному штатному режимi.

— Тут ось у чiм рiч: ЧАЕС закладалася як подарунок кiльком партiйним з’їздам, а це, як i годиться, передбачало прискорення темпiв, перевиконання планiв, достроковий пуск промiжних об’єктiв, урочистi рапорти тощо. Цi атрибути радянського способу життя, якi згодилися б при будiвництвi птахофабрики або комбiнату побутових послуг, були абсолютно неприйнятнi для такого вiдповiдального будiвництва, як атомна станцiя. Тут гонитва за темпами недоречна, навiть злочинна, тут головний критерiй — якiсть, тож будувати ЧАЕС треба було, нiчого не прискорюючи, нiчого не випереджаючи. Наше суспiльство нагадувало тодi стрибуна у висоту, який здатний злетiти на кiлька метрiв — та лише на мить. Мусимо визнати: ми спорудили найбiльшу у свiтi АЕС, але не змогли буденно, без зривiв її експлуатувати.

— Як фахiвець свiтового рiвня ви краще, нiж будь-хто, можете вiдповiсти на запитання iз запитань: чи здатне людство взагалi обiйтися без атомних електростанцiй, як того вимагає багато людей, у тому числi й в Українi?

— Питання повної лiквiдацiї атомних електростанцiй уже давно внесено до програми партiї зелених у Нiмеччинi. Є там i експерти, якi невтомно доводять, що Нiмеччина могла б обiйтися без атома та перейти на традицiйну теплову енергетику. Якби й iншi країни наслiдували цей приклад, то десь до 2100 року паливнi ресурси Землi були б вичерпанi, не кажучи вже про забруднення з непередбачуваними наслiдками.

Часто запитують: чи можна гарантувати безаварiйнiсть атомних електростанцiй на сто вiдсоткiв? Вiдповiдаю: не можна. Неможливо гарантувати безпеку будь-якої дiяльностi. Тепловi електростанцiї разом iз продуктами згоряння також викидають радiоактивнi речовини, що мiстяться, скажiмо, у вугiллi, яким нагрiвають котли. То що ж, нам повертатися до технiки середньовiччя?

Чорнобиль довiв лише те, що й без нього було вiдомо: найвразливiша ланка будь-яких технологiчних процесiв — людина. І саме людина здатна звести нанiвець будь-якi ризики, вдосконалюючи методи управлiння й контролю.