...І з сиром пироги

Оксана Радушинська  — письменниця, журналістка, громадський діяч, яка останні два роки свого життя присвятила волонтерській діяльності. У трирічному віці через невдале щеплення за одну добу вона отримала інвалідність, але на візку здійснила вже десять поїздок на схід. За два роки бойових дій Оксана разом із Творчою сотнею «Рух до перемоги» проїхала тисячі кілометрів Луганщиною та Донеччиною по всій лінії вогню. У розмові з «УМ» волонтерка розповіла про «Творчу сотню», поїздки на схід разом із батьками-пенсіонерами.

«Що я, людина у візку, можу зробити?»

— Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, з чого почалося волонтерство?

— Я народилася у Старокостянтинові, а це — військове містечко. Серед моїх знайомих та родичів немало військових, тож про жалюгідний стан української армії я трохи знала. Як журналіст районного радіо, взялася готувати репортаж про ситуацію в гарнізоні, писала пости в соціальній мережі і... розуміла, що цього жалюгідно мало. Але що я, людина у візку, яка ніколи не тримала в руках зброї, можу робити? Писати? Говорити? Пишу, розповідаю. Організовувати і проводити концерти?.. Кому вони тепер потрібні? Проте у квітні, на Вербну неділю, на летовищі авіаційної бригади відбувся перший благодійний концерт для військовослужбовців. Тоді виступали обабіч злітної смуги, поміж літаків. Попервах я також відверто тішилася, що змогла здійснити задум, прислужилася, встигла внести і свою частку в літопис новітньої української історії. Тоді думалося, що вся біда от-от закінчиться...

— «Творча сотня» — ідея колективна?

— Саме з того концерту в авіаторів виник задум створити «Творчу сотню». Навесні 2014-го організувала і провела ще низку заходів, спрямованих на допомогу військовим. Організувала перший у Хмельницькій області великий благодійний концерт, під час якого ми збирали гроші на потреби бійців. На зібрані кошти закупили каремати, які волонтери роздавали просто на блокпостах. Уже за власний рахунок разом із колегою купували жовту і блакитну тканину, з якої нам безплатно шили прапори. Ми роздавали їх у військових частинах,передавали на схід. Тоді в усьому була потреба...

Трохи пізніше до хмельницького військового шпиталю почали привозити перших поранених. Згодом на галявинці перед центральним корпусом шпиталю ми дали концерт, я домовлялася про виступи у шпиталях Вінниці, Рівного, Білої Церкви. Сформувався невеликий волонтерський колектив, який назвали «Мистецька подільська сотня». Навесні 2015 року як очільник «сотні» підготувала необхідний пакет документів, подалася до Міністерства культури, аби нас включили до програми «Зброя культури». А вже в травні під егідою Мінкульту і Генштабу поїхали до Маріуполя. Були й інші поїздки в АТО, виступи на полігонах, у військових частинах і шпиталях України. А далі стартували вибори до місцевих рад. Коли «сотню» використали на підтримку однієї з політичних сил, я покинула колектив, просто не схотіла «пережовувати» зради.

— А потім?

— Творча сотня «Рух до перемоги» формувалася легко і швидко. Частина учасників колишньої «сотні» підтримала мене в рішенні залишити колектив, заплямований нечесною політичною грою. Ми зареєстрували громадську організацію, статутом якої чітко зазначили аполітичість об’єднання. Серед волонтерів «Творчої сотні» є як артисти європейського, всеукраїнського рівнів, так і аматори, які підходять до участі в наших концертах зовсім не по-аматорськи.

— Чим, окрім концертів, займаєтеся ще?

— Головний напрям волонтерської діяльності — культурологічне забезпечення військовослужбовців. Окрім мистецької складової, доводиться як волонтеру відвозити військовим в АТО гуманітарний вантаж. За 2015 рік наша волонтерська спільнота зібрала і переправила на фронт близько 20 тонн «гуманітарки» — від туалетного паперу до пічок-«буржуйок» і подушок, а ще продукти харчування, одяг, медикаменти, питна вода, консервація, маскувальні сітки. Чого ми тільки не возили!..І не лише матеріальні речі, а й енергію мистецтва — концертні програми.

«Українці — неймовірні! Саме цього і не врахував Кремль!»

— Як до вашої діяльності ставляться рідні?

— Мої батьки варті поваги. Вони пенсіонери, але живуть у тому ж ритмі. Зважаючи на свою інвалідність, я фізично не змогла б здійснити поїздку в АТО без допомоги батьків — тому ми поїхали разом. Як раніше разом їздили по всій Україні на літературні фестивалі та конкурси. Мій тато особисто опікується збором гуманітарної допомоги, яку ми вантажними бусами щомісяця возимо на схід.

— Коли вперше вирушили на схід?

— Уперше поїхала у березні минулого року до Старобільська Луганської області у складі офіційної делегації від Хмельницького до міста-побратима. Мали декілька концертів перед військовими, місцевим населенням і переселенцями. Поїздка залишила багато вражень. Частина з них — із позначкою «вперше». Вперше на власні очі побачила блокпост, усвідомила реальність буденного життя у прифронтовому місті, коли вранці діти поспішають тротуаром до школи, а поруч iз ними йдуть військові — зі зброєю і при повному обмундируванні. Вперше тримала в руках сучасну зброю і дивилася в очі бійцям, для яких війна — теперішній час і за півгодини вони мають вирушати на завдання. Вперше склалася ситуація, коли взулася у чобітки о сьомій ранку, а скинула їх о шістнадцятій годині... наступного дня, бо перебувала в дорозі безперервно упродовж 22 годин. Та й сама поїздка була вперше, але не востаннє.

— Наскільки активно до благодійності долучаються хмельничани? Чи змінилася допомога людей за два роки війни?

— Люди втомилися допомагати, втомилися відривати шматок від своєї родини, щоб віддати бійцям. Попри те, що за два роки ми всі зубожіли в рази, багато небайдужих знаходять можливість допомогти — грішми, домашньою консервацією, овочами-фруктами зі свого господарства, робочими руками. Вражають діти, які купують бійцям цукерки. Вражають пенсіонери, котрі протягують двадцятку з пенсії — «хлопчикам» — чи плетуть шкарпетки. Вражають жінки, які печуть пироги, ліплять вареники, аби якийсь невідомий їм солдат за понад тисячу кілометрів від Хмельниччини скуштував домашню смакоту. Вражають директори і колективи заводів, фермерських господарств, котрі сплачують податки, а потім ще й підстраховують державну машину, яка неспроможна стовідсотково забезпечити бійців. А приватні «міні-швейні», які передають в АТО подушки! Бачили б ви, як ними тішаться на фронті! Українці — неймовірні! Саме цього і не врахував Кремль, нападаючи на нашу державу.

— Як можна достукатися до людей, що стоять осторонь допомоги армії?

— Не знаю. Якщо досі потрібно достукуватися, якщо досі не зрозуміло прописних істин і того, що йдеться про фізичне та етнічне виживання нації, країни... Тоді я просто не знаю, якими словами і доводами це пояснювати.

— Що найважче у волонтерській роботі?

— Зібрати себе до купи після чергового розчарування, чергового «не можу».

— Коли вам буває страшно? Як перебороти це почуття?

— Страшно, коли сидиш удома і слухаєш новини. Страшно нічого не робити, а страх у зоні АТО — контрольований. Це не страх, а обачність, дисципліна, без якої волонтери на сході — біда і для самих себе, і для армійців. Потрібно чітко усвідомлювати, що за першим блокпостом починається територія, де діють свої, специфічні правила і закони, які потрібно приймати і виконувати.

— Охарактеризуйте, будь ласка, ситуацію із забезпеченням військових у зоні АТО?

— Теперішній стан забезпечення військовослужбовців навіть не варто порівнювати з тим, що було, а точніше, чого не було напочатку збройної агресії. Найголовніше — бійці забезпечені боєприпасами. Вони одягнені, але норми видачі одягу взамін пошкодженого варто ретельно переглянути. Вони нагодовані, але хочуть не тушонки невідомо з якого м’яса і солодкої білої субстанції «Згущене молоко», а чогось смачненького. Тамтешні кухарі просто герої, бо примудряються приготувати справжню смакоту з того, що мають під рукою!

Здебільшого стан забезпечення військовослужбовців залежить від командирів. Командир одного артдивізіону казав: «Спочатку я маю одягнути-взути солдата, нагодувати його, забезпечити аптечкою, зброєю і патронами, а тоді — вимагати виконання бойового завдання». Проте був у моїй практиці й інший командир, котрий відмовився від камуфляжних костюмів, пояснивши, що держава стовідсотково забезпечує їх усім необхідним. А за якийсь час бійці того підрозділу втікали з поля зору волонтерів, прикриваючи зади. У них був банний день і велике прання. Дехто виправ свій одяг, а на заміну не мав ні спіднього, ні штанів.

«Не вважаю свою волонтерську діяльність геройством»

— Що вас як волонтерку, журналіста та громадянина найбільше вражає на передовій?

— Чесність. Я зовсім не стверджую, що на передовій ідеальне суспільство. Але там багато речей сприймаються по-особливому — ніч без обстрілів, ковток прохолодної води у спеку, тепло від «буржуйки» в морозяну ніч, чашка кави... І люди там поводяться чесніше: якщо присвята — то присвята, матюк — то матюк, якщо сміх — без оскалу, якщо вдячність — не тому, що так треба. Інколи мені значно легше спілкуватися з отими чужими людьми на війні, ніж із деякими знайомими в соціумі.

— Як знаходити сили та мотивацію, щоб віддано допомагати армії?

— Не вважаю свою волонтерську діяльність геройством. Це — спосіб реалізуватись як патріоту в час, коли в країну прийшла біда. Це — спосіб не належати до категорії бидла, яке смачно їсть, солодко спить і вважає себе хитромудрим, бо вдалося «відкосити» від армії. Насправді я ще мало роблю з того, що мала б робити, бо ж неможливо присвятити себе волонтерській стезі 24 години на добу 7 днів на тиждень. Є журналістська робота, є обов’язки перед родиною, є творчість, врешті є написання «магістерки» (Оксана здобуває ступінь магістра журналістики в Університеті «Україна», єдиному в державі закладі, де створені всі умови для повноцінного навчання людей з особливими потребами. — Авт.).

— Ваша пам’ять, вона вибіркова? Щось стирається, щось закарбовується...

— Їх багато, епізодів волонтерства — є і позитивні, і негативні. Пам’ятна перша поїздка в АТО, котру я сама організувала і скоординувала. Нічний обстріл із важкої зброї. Запитую в бійців: «Це ми, чи по нас? — По нас. — А ми? — А ми спостерігаємо...». Ночівля в лісі на території базування військової частини за кілька кілометрів від війни. Двадцятиоднорічний чоловік, котрий упівголосу зізнається, як важко йому було вперше вистрелити в людину. Чи запитання іншого: «А ви нам пироги привезли? — Привезли. Он у коробці. — От добре! Я побачив фото пирогів на вашій сторінці у «Фейсбуці», то вони мені аж запахли!..».

Запам’ятався ще один армієць — життєрадісний, сміхотливий, котрий у спеку понад сорок градусів не знімає з голови кумедну хутряну шапочку. «Це що? Навіщо? — Шапка мого малого. Талісман». А ще зустрівся дядько майже пенсійного віку: «Повістка прийшла зятю, каже. То я пішов замість нього. У них тільки дитинка народилася. Нехай поживуть...». Таких спогадів, що мають конкреті обличчя, голоси, погляди — повна душа, повнісіньке серце.