«Рушій руйнівних енергій — у бездіяльності влади»

«Підняття цін на енергоносії, девальвація гривні – це не реформи»

— Пане Василю, як вам, одному з активних учасників Революції гідності, члену Ради Майдану, сьогодні чути заклики до третього Майдану, а з іншого боку — оцінку цих закликів владними опонентами тiльки як інспірацій Москви?

— Прикро, звичайно. Передусім за двома змарнованими роками, а якщо перейти від емоційної оцінки до політичної, то я б відзначив очевидний факт зростання невдоволення широких мас населення своїм соціально-економічним станом і інтерпретував би цей факт, як критичну засторогу нинішній владі, її самовбивчому небажанню міняти «правила гри» в політичному житті держави, здійснювати радикальні реформи. Бо не можна назвати реформами підняття цін на енергоносії, девальвацію гривні або плани розпродажу залишків ресурсів, що перебувають у державній власності. Образно кажучи, сьогодні рушій руйнівних енергій знаходиться не в руках конкретних персоналій, що спробували нещодавно запалити шини на Майдані і побили вікна у декількох київських будинках, а в бездіяльності влади.

Нинішня влада — і виконавча, і законодавча — не вирішує проблем, що постали перед суспільством, а лише імітує бурхливу реформаторську роботу.

— Деякі російські аналітики оцінюють заклики до нового Майдану як вияв нездатності українців до державотворення.

— Подібні оцінки є або банальним невіглаством «оцінщиків», або бажанням виправдати дії загарбників, або і першим, і другим одночасно. На їхню думку, українці не здатні в себе дома урядувати, тому це мусить перебрати на себе «велика» російська нація. Насправді ми давали собі раду без них, а от становлення їхньої державності пов’язано з іменами видатних українців, які пішли обробляти чуже поле.

Держава завжди є похідним від суспільства продуктом історичного розвитку. А звідси логічний висновок — те, що українці не погоджуються на будь-яку державу, свідчить про здоровий стрижень нації. Нам потрібна не просто держава, а правова, економічно успішна і соціально справедлива. Ми ніколи не погодимось на її олігархічний симулякр, у якому мізерна кількість має все, а більшість приречена на виживання. Боротьба за українську державу — це боротьба і за соціальну справедливість. Для українців національна свобода завжди асоціювалась із свободою людини, її гідністю.

У «русскіх» усе навпаки: «імперська держава — усе, людина — ніщо», звідси таке їх розуміння процесів в Україні.

— Уточніть, ви стверджуєте, що заяви про присутність «руки Москви» у нещодавніх подіях на Майдані — це лише політтехнологічний інструмент влади для локалізації протестних дій чи все-таки цей образ відображає певну конкретну реальність?

— Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку з’ясувати основні політичні причини системної кризи в Україні. Перша — це те, що, незважаючи на жертовність українців у Революції гідності, влада в державі залишилась в олігархічних кланів — це внутрішньополітична причина; друга — цілеспрямовані дії Росії на руйнування України (війна, безсумнівно, лише один з елементів цих дій) — це зовнішньополітична проблема. Ми повинні боротися за перебирання влади в олігархічних кланів!

Чи спробує цим скористатися Кремль? Так. Тому потрібно мінімізувати, локалізувати російський вплив на внутрішньополітичну діяльність нашого суспільства.

Щоб не потрапити на ворожий гачок, потрібно, по-перше, брати участь лише в тих протестних акціях, які координують знані, відповідальні особистості, люди або структури, яким ви довіряєте.

По-друге, є принципова різниця між політичним висловленням свого ставлення до влади через демонстрації та мітинги та організацією і проведенням акцій «громадянської непокори», якою, власне, й була Революція гідності. Змістом акцій громадянської непокори є відмова виконувати рішення влади, тобто позбавлення її легітимності. Безсумнівно, що в часи війни з Росією ми не можемо собі дозволити повстання проти законної влади, цим одразу скористаються вороги. Але масові демонстрації з вимогами відповідних дій влади чи її заміни за демократичними процедурами проводити можемо і повинні.

А от наша бездіяльність може закінчитися ще трагічніше, ніж після Майдану 2004 року. Заради продовження позитивних змін ми повинні тиснути на владу.

«Необхідно перемістити поле протистояння на територію ворога»

— Уявімо, що новий Майдан домігся зміни нинішньої влади, але чи не вийде так, що у підсумку вона знову опиниться в руках олігархів?

— Це ключове питання щодо подальшої трансформації українського суспільства. Чому після Революції гідності влада в Україні залишилася в тих самих руках? Тому що революцію привести до перемоги може невелика кількість пасіонаріїв, але взяти владу і реалізовувати її у демократичній політичній системі здатні тільки масові політичні партії. В Україні функціонування політичної системи перебуває під контролем олігархів, які для цього використовують «симулякри» партій з ретельно підібраними лідерами. Якщо така партія-симулякр чи її лідери втрачають довіру українців, то фінансово-олігархічні групи через підконтрольні їм ЗМІ завбачливо нав’язують народу інших.

Відсутністю масової партії, що відображає інтереси більшості громадян України, скористалися «політичні шахраї». Внаслідок олігархічної змови і сепаратних домовленостей з Москвою вони знову залишилися при владі. Тому Народний рух України вважає, що українцям для зруйнування «олігархічного симулякру», для національного виживання потрібна масова національно-демократична партія і її формування є основним завданням патріотів.

— Які ви бачите засоби ослаблення впливу зовнішньополітичного фактора на Україну?

— Це — тема окремої розмови, але спробую відповісти на нього однією пропозицією.

Підтримую тезу Володимира Горбуліна про перехоплення ініціативи у конфлікті з Росією через розширення формату протистояння і залучення до переговорного процесу нових суб’єктів. Це правильна позиція. У ній присутній дух бійця, а не загнаної жертви.

Залучення до переговорного процесу з Росією держав, що постраждали від московської агресії (Грузія, Молдова) створить умови для розширення маневру українській дипломатії. Але як змусити Кремль погодитися змінити кількість учасників переговорів, а отже, і порядок денний?

Думаю, варто її реалізацію перевести з міждержавного рівня у громадський вимір. Тут суб’єктами процесу можуть стати громадсько-політичні об’єднання названих держав. До цього процесу можна долучити різні опозиційні структури, що функціонують усередині Росії. Важливою віхою громадських зусиль могла б стати їх інституалізація через проведення міжнародного «Конгресу поневолених народів Росії». Згодом ця структура могла б перетворитись у вагомий мобілізатор світової громадської думки як щодо звільнення частково окупованих територій Росією — Криму, Донбасу, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я — так і поневолених народів Кавказу, Поволжя, Сибіру.

Підсумую: щоб локалізувати зовнішній фактор деструктивних впливів на внутрішнє українське життя, нам необхідно перемістити поле протистояння на територію ворога, змусити його оборонятися. Москалі повинні сповна відчути мудрість прислів’я «Що посієш — те й пожнеш!».

«Ми проґавили третю промислову революцію»

— Пане Василю, у ваших виступах важливе місце посідає поняття держави, але хіба світові глобалізаційні процеси не змушують переглянути ставлення до її перспектив?

— Історичним фактом є залежність форм суспільства від певного рівня технологічного розвитку, але насправді ніхто достеменно не знає, що і як зміниться в майбутньому. І щодалі в майбутнє ми намагаємося заглянути, то більша ймовірність помилитися. Щоб продовжити себе в майбутньому, маємо не тільки усвідомлювати можливі його виклики, в тому числі щодо трансформації держави, а й теперішні загрози. Якщо хтось каже, що в далекому майбутньому, яке ми перевірити не можемо, буде так і не інакше, то, думаю, це утопія. І невідомо, чи її сконструював новітній Томас Мор, чи вона спродукована з метою психологічно зв’язати нам руки, обмежити маневр дії. Так, ми повинні готуватися до майбутнього. Але спочатку повинні вирішити питання сьогоднішньої безпеки, бо без цього ми до нього не потрапимо.

— Виступ Клауса Шваба на останньому Давоському форумі дехто називає «Капіталістичним маніфестом», пророкуючи висловленим у ньому концептам стати реальністю завтрашнього дня?

— Клаус Шваб у низці своїх статей розмірковує над четвертою технологічною революцією, яка, на його думку, характеризується злиттям технологій і стиранням меж між фізичними, цифровими і біологічними сферами. Разом iз колосальним ростом продуктивності праці відбудеться індивідуалізація виробництва, наприклад, якщо зараз ми вибираємо собі взуття в магазинах (продукти серійного виробництва), то згодом кожен зможе, просканувавши власні ноги, безпосередньо замовити на фабриці індивідуальне взуття. Тобто індивідуальне виробництво стає масовим. Це фундаментально змiнює всю структуру виробництва, сфери обслуговування, торгівлі тощо. Характерною рисою четвертої технологічної революції є масова роботизація виробництва, зростання безробіття і, як наслідок, ще більший розрив між бідними і багатими.

Освіта й наука, здатність мислити нешаблонно, вміння мобільно оперувати інноваціями та коштами стає основним рушієм у конкурентній боротьбі. А наукова прогностика тут починає набирати настільки несподіваних контекстів, що починає уподібнюватися до футурології.

Інновації змінять суспільство і державу. Психологічно мені це нагадує кращі хвилини, пережиті на Майдані. Пригадайте, яка колективна творчість і згуртованість панувала там у час Революції гідності. Тоді проявився новий колективний тип самоорганізації нації, коли нація організовується не на рівні примітивних шаблонів, фобій, а на рівні вибору високоінтелектуальних елементів. Змагаючись сьогодні за якісно нову українську державу, ми творимо одночасно і нове суспільство, основою якого має стати національний солідаризм.

На жаль, у технологічному аспекті наша держава сьогодні у плачевному стані. Ми фактично проґавили третю промислову революцію, і щоб надолужити прогаяне, долучитись до сучасних технологічних процесів потрібна радикальна мобілізація усіх сил.

Отже, говорячи про четверту технологічну революцію, ми повинні розуміти, що, незважаючи на значні перекоси розвитку, перед нами не глухо закриті двері в майбутнє, а зона перешкод, яку необхідно подолати. А пасіонарність сучасної української нації, що проявилась в ході Революції гідності, дає впевненість у тому, що у майбутньому ми впораємося з усіма історичними викликами.