Володимир Бірчак: Останній повстанець УПА дав бій кадебістам у 1967-му

«Більшість зрадників у середовищі українського визвольного руху — це якраз і є колишні бойові побратими»

— Пане Володимире, особисто я завжди була переконана, що для кращого розуміння епохи слід вивчати життєписи не тільки національних символів, а й антигероїв. Останні дають більше інформації про добу, бо в їхніх долях акумульована та типова для певного часу мотивація, котра й зумовила їх перетворення на злочинців. Чи погоджуєтеся ви з цим?

— Я погоджуюся з тим, що постать Сташинського може привертати увагу дослідників. Передусім убивця Бандери походить із Західної України...

— Вважаєте це нонсенсом?

— Знаєте, як свідчить історія, на жаль, багато зрадників українського визвольного руху — це якраз і є колишні бойові побратими. Існувала відома практика: коли співробітники радянських спецслужб захоплювали підпільників, вони намагалися їх передусім перевербувати. А після цього нові агенти вже діяли проти своїх колег...

Чим іще цікавий Сташинський? Він здійснив убивство Лева Ребета, а цей злочин довго залишався нерозкритим. Далі на його рахунку — так зване «осіннє вбивство в Мюнхені», тобто замах на Бандеру. Тодішні події дуже цікаво описав у своєму есе Юрій Андрухович. Після того як Сташинський здався американській владі, в його житті відбулося чимало загадкового.

— Наприклад?

— Почався суд, і вбивцю Бандери засудили лише до восьми років ув’язнення — це не такий уже великий термін. Але і цих 8 років Сташинський не відбув, бо на половині тюремного терміну його відпускають. Чому?

— Про що може свідчити таке рішення?

— Не знаю, наскільки я є кваліфікованим фахівцем для того, щоб озвучувати такі здогади, але очевидно, що Сташинський дав американцям багато цінної інформації. Судовий процес провести було необхідно, але підсудному, скоріше за все, запропонували угоду: короткий термін ув’язнення у нормальних умовах в обмін на активну співпрацю та програму захисту свідків, яку могло забезпечити ЦРУ.

«У 1940-ві роки частина підпільників опинилася на Заході — там вони формували місцеві осередки організації, які, відповідно, мали і свою закордонну Службу безпеки»

— Цікаво, чи намагалася відшукати сліди Сташинського Служба безпеки ОУН? Йдеться про 1961 рік — чи на той час СБ ОУН ще діяла?

— Очевидно, так. Треба розуміти, що існував так званий «Край», тобто територія України, на якій діяли осередки національно-визвольного руху. 1942 рік — це рік народження Української повстанської армії, перша половина 1950-х — поступовий спад боротьби, а останній бій, останній спротив збройного підпілля ОУН прийнято датувати квітнем 1960 року (йдеться про Підгаєцькі ліси на Тернопільщині). Але нещодавно ми знайшли дуже цікавий факт. Мова про 1967 рік та невеличке село Рукомиш, що під Бучачем — там, у травертиновій печері переховувався підпільник, на нього вийшов КДБ.

— 1967 рік? Це неймовірно!

— Так. Той підпільник прийняв бій, довгий час відстрілювався, але потім, розуміючи безвихідь свого становища, застрелився сам, а перед тим облив гасом усі документи, які в нього були. Це щодо останнього бою УПА. А щодо долі ОУН, то у другій половині 1940-х років частина підпільників опинилася на Заході — там вони формували місцеві осередки організації, які, відповідно, мали і свою закордонну Службу безпеки.

Наприклад, відомим є ім’я Мирона Матвієйка, це (з 1949 року) — керівник референтури закордонної частини СБ ОУН. Матвієйко цікавий тим, що у 1951-му він з групою емісарів ОУН був десантований з англійського військового літака на територію Тернопільської області. Потрапив до рук МДБ, але потім від них утік — щоправда, ненадовго, бо потім був вимушений здатися...

Тому, відповідаючи на ваше запитання, — так, частини Служби безпеки ОУН існували тривалий час, перенісши свою діяльність за кордон. У 1990-ті представники закордонної референтури приїздили до України, спілкувалися тут з підпільниками, котрі були затримані радянською владою. Вони намагалися розібратися: чи ці особи були зрадниками, чи їх обмовили...

— Гаразд. А коли СБ ОУН припинила свою роботу остаточно?

— А вона й не припиняла роботу. Слід розуміти, що мельниківське «відгалуження» ОУН вийшло з підпілля на початку Незалежності. І зараз фактично в кожному обласному центрі України ми можемо знайти офіційно зареєстровані осередки ОУН. Тобто відомими є її голова, секретар, члени проводу тощо.

А от Організація українських націоналістів бандерівського спрямування, так би мовити, не вийшла «з підпілля» й до цих пір. Бо на сьогодні відомо лише те, хто очолює це крило — Стефан Романів, котрий є головою ОУН «бандерівської», або, як кажуть, ОУНР — «революційної» Організації українських націоналістів.

«Степан Бандера, вийшовши у 1944 році з табору Заксенхаузен, почав налагоджувати листування з Україною — він переписувався з Шухевичем, із Куком»

— Ми поговорили про те, чому Сташинським опікувалася ЦРУ. Його не шукала ОУН, лишилося з’ясувати головне: що робили для його віднайдення радянські спецслужби?

— Мені як працівнику архіву СБУ складно судити про ці речі, бо я не володію матеріалом — усі матеріали залишилися у Москві.

— Жодного папірця немає?

— По Сташинському — жодного. Бо вся операція і по Ребету, і по Бандері планувалася в Москві. Тому зрозуміло, що й справа Сташинського перебуває також там. Якщо трохи повправлятися у «якбитології», то можна припустити, що МДБ мусило його шукати. Особливо якщо Сташинський потрапив під програму захисту свідків. Але це вже припущення на припущенні.

— Шкода, бо на Лубянці, гадаю, не просто засекречені архіви — ймовірно, найбільш промовисті документи знищують просто зараз, якщо тільки вони не були знищені протягом попередніх путінських років...

— У нас є інші цікаві документи, щоправда, до Сташинського не дотичні. Йдеться про оперативні справи «Звєно» і «Тропа», роботу із закордонними центрами ОУН, зокрема про використання кур’єрів. Бо мав же бути якийсь зв’язок між Заходом та Краєм. Степан Бандера, вийшовши у 1944 році з табору Заксенхаузен, почав налагоджувати листування з Україною — він переписувався з Шухевичем, із Куком, і хтось мав ці послання доставляти. Це робили прості звичайні люди, досить часто —колишні упівці чи оунівці, котрі виходили, скажімо, з Баварії і через територію Чехословаччини добиралися до України, а там — по конспіративних зв’язках — до провідників ОУН.

Бувало, що їх перевербовували і переправляли вже з фіктивними завданнями на Захід. Плюс велися радіоігри, зокрема, до них був заангажований згадуваний вище Мирон Матвієйко — під примусом він був змушений «грати» з британською розвідкою «Мі-6», де інформацію, передану Матвієйком, сприймали як автентичні дані з українського підпілля.

І зворотний приклад: британець Кім Філбі працював на радянську розвідку, «зливаючи» їй дані про підпілля, адже ОУН співпрацювала з низкою західних іноземних спецслужб, зокрема й із «Мі-6»...

— Щоб завершити сюжет про Сташинського. Скажіть, уже в роки Незалежності українська СБУ не намагалася зв’язатися з колегами з ЦРУ, щоб з’ясувати щось про долю Сташинського?

— Ні. Свого часу прозвучав заклик знайти могилу Шухевича. І СБУ цим питанням зайнялася і знайшла поховання, хоч і досі не відомо, чи дійсно воно належить Шухевичу. А щодо Сташинського... Мабуть, на це просто відсутній суспільний запит.