Кінець реформам

«Новий» склад Кабміну, яким би він не був у своєму остаточному варіанті, має одну суттєву ваду: його вже не назвеш реформаторським. Складно застосувати таке визначення до групи людей, які міцно засіли у виконавчій владі і чиї досягнення «не тягнуть» на дії новаторів. На таку особливість звернули увагу й на Заході: «Усі спекуляції про новий Кабмін обходяться без згадувань гарантованої присутності у складі уряду реформаторів, а це крок назад», — сказав Андерс Ослунд. «Ми дуже занепокоєні тим, що люди, які націлювалися на зміну системи, на те, щоб розпочати реформи і дійти до точки неповернення, зараз залишають свої посади», — додав Ян Томбінський.

Проте спілкування матінки-Європи з Україною — це розмова сліпого з глухим. Глухий не чує, що його попереджають про небезпеку, а сліпий не бачить, що подібні попередження — як горохом об стіну. Теперішня влада розшугає з уряду всіх запрошених іноземців і заповнить вакансії абиким, щоб тільки зберегти статус-кво: наявний парламент та нашвидкуруч зліплену коаліцію. Дострокові вибори не просто небажані для Блоку Порошенка та «Народного фронту» Яценюка, вони для них — смерті (політичній) подібні. Саме тому експеримент з «урядом камікадзе» добіг кінця: він був не метою, а лише засобом пролонгації влади. Відтак камікадзе успішно катапультувалися та пристосувалися до нових умов.

Якими є наслідки подібної ситуації? Стає очевидною одна проста річ: кластери корупції існують у кожній політичній партії, яка приходить до влади демократичним шляхом, але діє охлократичними методами, кидаючи в натовп кон’юнктурні гасла й набиваючи при цьому власні кишені. Саме тому і «НФ», і БПП (і решта фракцій, які приєднаються до коаліції) з’їдять кожного незалежного реформатора, лобіюючи на його місце свою людину. У 1992-му прокурорам Італії вдалося провести операцію «Чисті руки» та висунути обвинувачення у корупції 17 тисячам (!) чиновників тільки тому, що жоден новопризначений прокурор не мав зв’язків ні з політиками, ні з мафіозними кланами. В Україні таке неможливо, бо всі пов’язані з усіма, і заїжджі іноземці не мають змоги«розбадяжити» це болото.

Наразі ситуація виглядає вкрай песимістично. Протягом останніх 4 місяців, які минули з початку календарного року, вона лише погіршилася. Гучно грюкнувши дверима, пішов Айварас Абромавичус, а його обвинувачення на адресу Ігоря Кононенка ніяк не вплинули на долю цієї персони. Був звільнений Давид Сакварелідзе, і його співвітчизник Саакашвілі дав наказ усьому грузинському десанту бути на низькому старті й готуватися до повернення на батьківщину. Вибухнув скандал з електронним декларуванням, котрий мало не коштував нам безвізового режиму. Ми програли референдум у Нідерландах, де нас сприймають саме так, як ми на це заслуговуємо: як вкрай корумповану, нестабільну та непередбачувану державу.

Я не знаю, чи отримає новий уряд України — уряд Гройсмана — черговий кредит МВФ, але я знаю, що ми назавжди втратили інший кредит — довіри. Хай би як заяложено не звучав цей вираз. Із реформами покінчено, проте їх імітація триватиме як мінімум до наступних парламентських виборів і як максимум — до наступних президентських. Але, як показує досвід 2014—2016 рр., вибори не є панацеєю — парламент та Банкову не вдалося очистити Майданом. Як казав екс-прем’єр Італії Джуліо Андреотті (засуджений, до речі, за зв’язки з мафією), «влада — це хвороба, виліковуватися від якої у людини нема бажання». Примусове лікування полягає у відбиранні влади (читай: хвороби) у не гідних її та у передачі в руки гідних.