Партизани актуальні

Виповнився рік із моменту ухвалення українським парламентом чотирьох законів, що склали так званий «декомунізаційний пакет». Йдеться про закони №2538-1 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», №2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», №2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років» та №2540 «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років».

У квітні 2015 року Верховна Рада України прийняла закони, які мають убезпечити українське суспільство від пропаганди комуністичного та нацистського режимів, відкрити архіви КДБ, нарешті гарантувати вшанування борців за волю України у ХХ ст. тощо.

Але, як не прикро визнавати, не завжди і не всюди відбувається втілення зазначених законів. Цікаво, чи хтось уповноважений дбати про виконання цих насправді історичних знакових рішень?

Справа навіть не в тому, що подекуди досі залишаються символи комуністичного режиму (в назвах, на стендах, бланках, навіть портретах). Таке можна було б пояснити браком необхідних коштів, скрутою та багато ще чим. З часом можна подолати, виправити, перебороти всі «зовнішні» прояви тоталітаризму. Найголовніше — як проходить його подолання у серцях і душах, як, наприклад, відбуватиметься переосмислення подій ІІ Світової війни, руйнування радянських історичних міфів.

І особливо прикро, що втілення цих вистражданих українським народом законів не підтримується представниками самої законодавчої влади. Так, існує при Верховній Раді України Комісія у справах колишніх партизанів, яка як державний орган наділена державницькими функціями при вирішені питань стосовно підпільно-партизанського руху в Україні та визнанні громадян учасниками підпілля і партизанської боротьби та видачі їм відповідних документів. На підставі цих документів державні органи вирішують питання матеріально-побутового, медичного і житлово-комунального забезпечення колишніх партизанів і підпільників та їхніх сімей.

Дійсно, впродовж багатьох років це утворення встановлювало причетність громадян до збройного спротиву нацистським окупантам, проводило на прикладах героїчної боротьби партизанів і підпільників виховну патріотичну роботу. Цілком зрозуміло, що за часів СРСР і навіть потім не могло бути й мови про рівне вшанування пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом. Але настав час повернути народу пам’ять про всіх справжніх героїв років Другої світової війни, віддати належну шану всім борцям за свободу України. Проте ця цілком справедлива думка йде врозріз із позицією нинішнього голови Комісії, пана Римаря В. Ф.

Серед членів Комісії, які працюють на громадських засадах, протягом певного часу точаться суперечки щодо визначення їй, згідно з прийнятими Верховною Радою України законами про декомунізацію, нових напрямів діяльності. Йдеться і про розширення переліку осіб, яких можна вважати учасниками бойових дій під час Другої світової війни. Але позиція голови Комісії непохитна — він вважає неприпустимим враховувати внесок вояків УПА у збройне протистояння нацизму і всіляко блокує прийняття відповідних рішень. Насправді сама процедура вдосконалення роботи Комісії ані не зайняла б багато часу, ані потребує докладання надмірних зусиль.

Прийняття рішення, дійсно, непросте, адже представників УПА серед членів Комісії не має. Проте частина їх вважає за необхідне внести зміни до регламенту роботи Комісії, намагається знайти порозуміння в цьому питанні та відновити історичну справедливість.

Усі, хто воював проти нацизму в роки Другої світової війни на території України, бажали одного — бачити своїх нащадків не поневоленими, а вільними. Чи хочуть ці нащадки сьогодні протистояння своїх батьків і дідів, чи хочуть бачити їх розведеними по різні боки барикад? Чому вирішення цього питання було віддано на поталу однієї людини — голови Комісії у справах колишніх партизанів?

Враховуючи той факт, що все ж таки позиції членів Комісії розділилися, розгляд цього питання можна було б здійснити за допомогою залучення народних депутатів України. І такі спроби вже мали місце. Так, народний депутат України Юрій Шухевич доволі чітко і принципово позначив свою позицію і навіть доклав певних зусиль, щоб зрушити це питання з місця. І знову ініціатива наштовхнулася на небажання пана Володимира Римаря врахувати прийняті Верховною Радою закони, зважати на думку людей, що під час Другої світової війни відстоювали незалежність України.

Що це? Саботаж? Непрофесійність?

До того ж діяльність Комісії за декілька останніх років майже повністю стала суто інформаційного напряму — виступи на конференціях, урочистостях, написання доповідей та статей до визначних дат. Не говорячи вже про її ефективність... Скільки за останні роки було видано партизанських квитків та довідок дітям партизанів? Одиниці! Чи виправдовує такий формат кошти, які витрачаються на утримання Комісії, її технічне супроводження спеціалістами апарату Верховної Ради?

Досвід і напрацювання Комісії за вмілим, грамотним, а головне державницьким підходом може нарешті відновити історичну та соціальну справедливість. І вояки УПА матимуть змогу в державній установі отримати офіційне визнання нарівні з усіма іншими борцями з нацистською навалою.

Як висловився В. Кубік, автор статті «Помирити» ветеранів, відновити історичну й соціальну справедливість» (журнал «Віче», №11, червень 2015), «Багаторічне упередження щодо ролі й місця членів ОУН та вояків УПА у здобутті перемоги над нацизмом не повинно переноситися на покоління нащадків, онуків та правнуків. Ніщо не має роз’єднувати український народ у найважчий для нього час — час іспиту на міцність української незалежності».

У жодному разі дана публікація не є закликом до закриття комісії. Це намагання привернути увагу до факту невідповідності напрямків діяльності одного з підрозділів апарату Верховної Ради України до оновленого після Революції гідності життя країни.

У час військового протистояння на сході України зростають вимоги до патріотичного виховання і свідоцтвом його оновлення має стати справедливість у вшануванні всіх її героїв.

Маємо докласти зусиль для згуртування, а не роз’єднання нації, для ретельного, неупередженого вивчення всіх сторінок історії України.

А штучне, невиправдане розділення борців за незалежність України на гідних визнання та на тих, що не мають на це права — свідчення прихованого намагання гальмувати процеси демократизації, які, хоч і повільно, але невпинно відбуваються у нашій державі.