Шістсот Марій

«Живу, не обдурюючи себе»

— Пані Ларисо, книжка про вас, яку написала театральний критик Алла Підлужна, має назву «Лариса Кадирова. Щаслива самотність актриси». Ви переживаєте самотність у мистецтві, не маєте справжніх однодумців, з якими можна було б розділити свій захват життям?

— Ні. «Щаслива самотність актриси» про інше: вже багато років я займаюся складним акторським жанром — монодрамою.... Театр — історія про людей і для людей. «Усе готово! Тільки світло дайте скероване, і нічого немає, і ти сам починаєш створювати дійство. Реальне людське життя я починаю відліковувати з того моменту, коли людині надається можливість робити вибір. Громадянське, творче, моральне життя — результат зусилля. Як і роль. І тому, знаючи фінал, я живу і в житті, і на сцені, не обдурюючи себе. Можливо, звідси мій максималізм, і гіпербола, і негативізм», — писала М. Заньковецька. Поряд зі мною на сцені немає нікого, і я щаслива тим, що граю свою творчу і життєву моновиставу, і в цій грі на кону незалежна...

— Образ Марії Заньковецької ви втілювали впродовж 22 років. Як змінювалася ваша Марія?

— У театрі кожна вистава мінлива своєю мерехтливою естетикою, яка залежить від твого світосприйняття, яке з роками змінюється, від енергетики, яка йде від публіки, щоразу іншої... Вистави в театрі — малюнки на піску: кожного разу інші, кожного разу щезають, коли падає завіса...

— Всі майже 600 ваших Марій — різні?

— Так, усі вони різні, але єдині в одному — в любові до землі, по якій ми ходимо, в любові до пісні, до людей, до театру...

— А зараз граєте Марію Заньковецьку?

— Вистава «Марія» йде на камерній сцені нашого театру. Незабаром черговий спектакль.

Данченко — театральна Людина в абсолюті

— Пам’ятаєте, що про вашу гру після генеральної репетиції сказав Олекса Ріпко — режисер вистави «Марія Заньковецька»?

— Він піднявся на сцену і при всіх попросив у мене пробачення. Чи багато таких людей у світі театру, які б могли визнати свою неправоту? Олекса Миколайович був надзвичайною людиною: талановитою, люблячою і розуміючою театр та театральних людей.

— Якби не Сергій Данченко, то невідомо, як би склалася ваша доля у театрі?

— Це так... Сергій Данченко — театральна Людина в абсолюті, театральний дипломат, талановитий режисер. Син акторів, спочатку він закінчив геологічний факультет, і це, на мою думку, допомагало йому вишукувати в театрі людські таланти і несхожості... Він дав мені роль уже в своїй дипломній виставі «Перший день свободи» Л. Кручковського, а я розуміла важливість для нього цієї вистави, розуміла, що нічого не вмію, бо щойно лише студію театральну закінчила. Я почала відмовлятися від ролі. Він тоді сміявся, казав, що такого не буває в театрі... Та й далі він мене вів по театральному і творчому життю. Сергій Данченко був людиною-провидцем, втіленням творчого «рентгена»: бачив творчу й людську перспективу кожної людини...

— Це він вас запросив переїхати зі Львова до Києва?

— Так, коли його забрали до Києва, то разом з ним було запрошено п’ятьох львівських акторів, зокрема, Богдана Ступку, Віталія Розстального. Була в тому списку і я. На це Сергій Володимирович сказав: «Почекай, із твоїм характером не варто йти зараз, я тебе покличу».

— Вам складно адаптуватись до нових місць, до нових людей?

— Звичайно. Данченко щодо мене зауважував, що я, мовляв, росту тільки під світлом ласки. Якщо на мене гримнути, кольнути мене якоюсь інтригою, я розгублююсь у просторі і в часі.

— Про вас справді не чути ніяких пліток...

— Слава Богу, мене оминув цей бік театру. Хіба що подекуди бувало таке... Але я й близько не зазнала того, що випало пережити Марії Заньковецькій... Товчене скло в пудрі чи в чоботях...

Про бабу Юстину, батьків і філософію внучки

— Напевно, Київ не був для вас рожевою мрією?

— Київ... Київ познайомив мене з дивовижними людьми нашого часу, Київ познайомив мене з Європою і світом. Ще працюючи у Львові, я декілька разів з театром була на гастролях у Києві. Ніколи не забуду, як кияни стояли у скверику біля театру і чекали нас, акторів, після вистав. Ми йшли разом з ними по Хрещатику й співали. Києву я завдячую своїм знайомством і дружбою з Іваном Гаврилюком, Іваном Миколайчуком, його дружиною Марічкою, з Ніною Матвієнко, Валентиною Ковальською. Ми співали ночами у квартирі Івана Миколайчука. Сьогодні, готуючись до міжнародного фестивалю моновистав «Марія», я хочу окрему фестивальну сторінку присвятити світлим талантам Юрія Іллєнка, Івана Миколайчука: запросити друзів Івана та Юрія,тих, хто співав разом з ними, показати кадри з фільмів, а ще заграти свою Юстину... Вона ж — буковинка, як і він... Я кажу про спектакль «Не плачте за мною ніколи» Марії Матіос. Минулого фестивалю у нас був вечір, присвячений Василю Симчичу...

— Моновиставу «Не плачте за мною ніколи» бачив не лише український глядач?

— Так, нещодавно я приїхала з Португалії, де грала цю виставу. Баба Юстина — бабця, бабуня, бабинка Юсточка. Моя Юстина, карпатська Сивілла, переповнена внутрішньою свободою, яка виливається в незалежність буття, вона характерниця, мудра, шляхетна духом, талановита, оспівує все, що бачить, вона переповнена протиріччями, трагізмом і водночас — ніжна безпосередністю душі й почуттів. Молода душею, мудра життям, Юстина народжена м’якими абрисами карпатських гір, землею, в яку вросла корінням роду, душею стрімить до неба, як ті рівні карпатські смереки, верхівок яких можна торкнутися вогненними бризками розкладеної ватри, а вище їх тільки зорі... І хоча на сцені стоїть труна, люди після спектаклю виходять світлі... Незабаром їду в Польщу. Все красиве в житті — від доброти

— Ви — викладач Національної музичної академії імені Чайковського. Чого прагнете навчити своїх студентів?

— Насамперед хочу, щоб вони ступили на шлях пізнання і не звертали з нього попри все..

— Якось ви в одному інтерв’ю погодилися з К’єркегором у тому, що щасливі люди живуть лише сьогоднішнім днем. І нині так вважаєте?

— Думаю, що ні. Щастя — дуже химерна річ. Заньковецька казала, що вона не вірить у щастя. Не тільки в своє особисте, а взагалі... Для мене щастя — те, до чого ти прагнеш, те, до чого ти хотів би дійти... Я не можу жити сьогоднішнім днем хоча б тому, що у мене росте онука.

— Скільки їй років?

— Десять. А коли їй було п’ять, вона писала вірші. Ліна Василівна Костенко говорила мені: «Записуйте за нею, вона — геніальна». У п’ять років усі діти геніальні, це вже потім ми їх «забембуємо». Так от, моя мала, коли їй було саме п’ять років, подивилась мою моновиставу «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича, який іще в 70-х роках створив театр «непослідовний». Це оповідь про жінку, яку вигнав син, і вона вже 20 років живе на смітнику... Так от, подивившись мою виставу, внучка сказала: «Лоро, йдемо на балкон, я хочу з тобою пофілософствувати». Ми вийшли на балкон, а вона мені й каже: «Люди кидають сміття — риби в морі плачуть, зірки в небі плачуть, тварини плачуть, а люди все кидають і кидають...»

— Вже згадана вами баба Юстина зі спектаклю за твором Марії Матіос каже, що потрібно жити так, як неня і тато казали. А чого навчали вас ваші батьки?

— Ми страшенно бідно жили. Мама в ті післявоєнні роки шила нам ранці до школи з марлі, яку купувала в аптеці, складала її в декілька шарів... А одного разу, пам’ятаю, купила нам на двох із братом брезентові кеди на резині. Ми так сперечалися, що відірвали підошву.... Але, крім бідності, нас огортав іще й зовсім інший світ. Мама моя була дуже доброю екстравертною людиною, вона володіла енергією об’єднання людського, організовувала для дітей новорічні ялинки... До речі, мені в театрі ті, хто знали мою маму, казали: «Якби ти була, як твоя мама...» Малось на увазі, що я глибокий інтроверт, усе переношу в собі...

— Тож який духовний заповіт залишила вам мама?

— Виявляти доброту у ставленні до людей. Все красиве в житті — від доброти... Від ненависті, злоби — гинуть люди...