Великдень Володимира Свідзінського

      Українській культурології завжди бракувало досліджень контексту, атмосфери, складної карти-схеми стосунків митців, емоцій, впливів, творчих взаємообмінів, цікавих коментарів. Речей, без яких програмні твори виглядають суцільним обов'язком митця перед народом і талантом, а процес творчості — нудним виробництвом суспільно-корисних  ідей, потрібних купці таких же нудних інтелігентів. Мені особисто не вистачало літературознавства, театрознавства, кінознавства, зроблених закоханими в об'єкт своїх досліджень професіоналами.  Як Анна Саакянц у Марину Цвєтаєву, як Юрій Тинянов у Пушкіна, як Елеонора Соловей у Володимира Свідзінського. Тільки любов, доскіплива і дотошна,  здатна гнати науковця в далеку дорогу, щоб знайти слід кількох рядків одного вірша, чи шукати зустрічі з кимось, хто знав героя. Тому презентація повного коментованого видання творів Володимира Свідзінського у двох томах, яке видрукувала «Критика» в рамках програми «Відкритий архів», подарувала надію на нове, повне, фахове і любовне прочитання української культури. Тому й сказала на презентації в Музеї літератури Михайлина Коцюбинська про відчуття справжності цієї події: «Дуже рідко виникає це відчуття. Часто все намішано — і справжність, і ерзац, і абсурд, і дешевизна. А тут чистота, класика жанру».

      Доктор філології Елеонора Соловей працювала над двотомником Свідзінського 10 років, тому вона й не збиралася приховувати того факту, що вважає цей день своїм святом і одним із кроків у поверненні боргів українському поету, який міг би прикрасити будь-яку національну літературу. Досі Володимир Свідзінський(1885—1941) залишається рафінованою цяцькою для знавців, естетів, літературознавців, це дивним чином нагадує прижиттєву ситуацію, коли широкого визнання поет не мав, а колеги високо шанували його талант.  «У тім-то  й річ, що Свідзінський, цей поетичний аутсайдер, цей, здавалося, викінчений невдаха, заблукалий у несвоєму часі, незатребуваний тією літературою, до якої йому випало належати, на кінець 30-х років якось непомітно для всіх,  а надто для  нього самого зажив дуже своєрідного визнання. Хай це було визнання у досить вузькому колі, але ж коло було добірне, а пошанування щире. Тут і Смолич не погрішив проти істини: в цьому колі Свідзінський справді мав репутацію «метра за гамбурзьким рахунком», і цю «неофіційну» репутацію навіть вульгарна та брутальна критика по-своєму зміцнювала» (стаття Елеонори Соловей «Роботи і дні поета»). Василь Стус високо оцінював Свідзінського, ставив його в один ряд із Гете і Рільке. Але офіційне, мейнстрімівське літературознавство не цікавилося Свідзінським, у нього немає могили, бо разом з іншими в'язнями його спалили в 1941 році, і немає навіть пам'ятного знака. «Я звітаю вечірню зорю\ Її пилу злотавий дим.\ Десь і сам, як зоря, я згорю,\ Стану в споминах пилом тонким».

      Довгий час архів Володимира Свідзінського, який сам колись працював архіваріусом у Кам'янці  і прекрасно усвідомлював значимість історичних документів для майбутнього, вважався загубленим. Але виявилося, що частина архіву поета зберігається в Літературному музеї в Харкові, частина — в Музеї Коцюбинського в Чернігові, один зошит у царатовій обкладинці координатор проекту «Відкритий архів» Степан Захаркін знайшов у бібліотеці Вернадського. Таким чином вдалося знайти невідомі, не друковані досі вірші, листи, статті, переклади. Зокрема, у двотомник включені 22 твори, які не друкувалися раніше, вперше друкуються два переклади, ширше, ніж раніше, представлений епістолярій — це в основному 30-ті роки. 10-річна праця над поверненням повного, текстологічно не спотвореного Свідзінського, занурення в космос його поезії дало підстави Елеонорі Соловей говорити про закономірну містичність деяких речей, пов'язаних із цим виданням. Наприклад, те, що оригінал-макет двотомника поета, який походив з українського духовенства, робив священик, отець Володимир Романишин.  «Епос і драма надаються до імітацій, лірику імітувати не можна, бо це особистісний, гранично суб'єктивний погляд на світ, — сказав на презентації культуролог Вадим Скуратівський. — І єдиним ліриком на кінець 20-х років у нас залишився Свідзінський». «Смутно і нудно. Усе, як ця гілка, зів'яло для мене, — \ Так ти сказала і мертвого листя торкнулась рукою.\ Місяці й літа перейдуть, та буде мені до сконання\ Кожний засохлий листок кольким докором од тебе». Посмертне визнання не може заднім числом скрасити його нерадісне буття початку минулого століття, але, можливо, відновлене в літературі ім'я батька зможе порадувати 83-річну доньку поета Мирославу Володимирівну, яка мешкає у Харкові.

      Повернути  в культуру відтерті  потребами радянської доби імена — це вже як азартна гра для наших науковців, гуманітаріїв, культурологів, це герць із чужою ідеологією, яка заперечувала значимість української культури. Свідзінський — «поет надзвичайно тонких душевних порухів, блискучих візій і спогадів про майбутнє», його поезія не надається до читання вголос, пручається, вимагає співпраці очей і розуму, досвіду й емоцій, він як той необхідний, закинутий подалі пазл, без якого картинка української літератури спотворюється. В українській літературі були мужицькі вірші й селянська, сільська проза, психологічний урбанізм і химерне письмо, футуризм і неокласики, і був лірик Володимир Свідзінський.