Кризу замовляли?

Основа кризи

Аналізуючи весь період теперішнього відновлення державності України, зокрема, в порівнянні з іншими державами, виходить, що в основі наших кризових проблем є три речі. Перша і головна — ігнорування українського законодавства. Друга — низькі доходи більшості наших громадян. Третя — безробіття працездатного населення. Ці чинники також спричиняють підвищену чутливість нашої держави до внутрішніх і зовнішніх впливів.

Багатьох проблем нашій державі, мабуть, вдалося б уникнути, якби влади в Україні враховували напрацювання багатьох поколінь українських лідерів громадської думки за весь період до нинішнього відновлення української державності включно. А так, вважалося, що ці напрацювання відповідають інтересам лише меншої частини українського суспільства. Всьому світу нав’язувалася думка про те, що українці не здатні керувати власною державою. Образливо навіть згадувати, що вже у період незалежності державницькі ініціативи часто нівелювалися ще радянськими штампами — як західно-українські націоналістичні напрацювання з надуманим негативом.

Так, наприклад, ще в перші роки відновлення української державності пропонувалося створення паралельних структур як у правоохоронних (включаючи судову систему), так і в силових органах. У такий спосіб хотіли залучити до нових структур фахівців і максимально нейтралізувати антиукраїнські елементи. Тоді оцінювалося, що набуття новоутвореними структурам належного професіоналізму можливе лише через 2—3 роки. На жаль, це також не було почуте. Натомість тепер маємо наочний приклад успіхів і невдач: доки розвивалися фактично паралельні структури (в системі МВС це поліція, а в системі ЗСУ це добровольчі загони), були помітні позитиви. А коли відбулося їх злиття з існуючими (фактичне перейменування міліції у поліцію і «влиття» добровольчих загонів у ЗСУ чи в Нацгвардію) — з’явилися сумніви.

Закон на варті демократії

Усе згадане можна і треба аналізувати якнайглибше, аби не допускати помилок у майбутньому. Але тепер доцільно зосередитися на першопричинах українських криз, зокрема, нинішньої.

Отже, ігнорування українського законодавства бере свій початок і продовжується від початку 90-х років минулого століття до сьогоднішніх днів. Ми вже навіть звикаємо не звертати уваги на невиконання законів! На підтвердження такого висновку можна наводити тисячі прикладів, коли закони України або не виконували, або ігнорували, або «обходили». Очевидно, що для закріплення демократії в нашій державі треба насамперед дотримуватися власного законодавства. При цьому також, у відповідь на вимоги часу, необхідно постійно оновлювати і доповнювати українське правове поле в інтересах української держави, беручи приклад iз демократичних країн.

Одночасно з дотриманням законодавства необхідно запроваджувати нові схеми державного управління — також за прикладом демократичних країн. Звичайно, в даному випадку йдеться не про єдиний спосіб утвердження демократії, а скоріше — про одну з її основ.

Низькі доходи (зарплати, пенсії, стипендії тощо) беруть свій початок також iз минулого. Тепер вони все ще визначаються як частина собівартості кінцевої продукції або послуг ще за радянськими схемами, хоча вважається, що у нас уже ринкова економіка і ринкові відносини. Тепер до цього додалася ще корупційна складова. Зараз, наприклад, в Україні є намагання встановити ринкові тарифи на енергоносії при збереженні радянських доходів. Абсурд?!

Тут варто наголосити, що жоден український уряд не зробив нічого або зробив занадто мало, аби перейти на підвищені, ринкові доходи українських громадян. З іншого боку, треба констатувати, що наші виробництва і сфери послуг часто технологічно відсталі, відсутня мотивація для їх оновлення. Це, у свою чергу, є основною причиною й одночасно передумовою поганої підтримки української національної науки.

І таких «тупикових» прикладів можна навести практично безліч.

Тему зайнятості нашого населення газета вже не раз порушувала. На перший погляд, дивно, що за всі майже 25 років структура української економіки майже не змінювалася від економіки часів УРСР. За всі ці роки ми практично не створили нових галузей, які б дозволяли максимально забезпечувати себе як незалежну державу і замінити імпорт національним виробництвом, мало пов’язували наші виробництва з потребами внутрішнього і зовнішнього ринків тощо. В результаті наша економіка стала катастрофічно залежною від зовнішніх чинників, а головне, від кон’юнктури на міжнародних ринках. Ми створили умови для масової контрабанди, підсвідомо забезпечили розвиток тіньової економіки з усіма наслідками. Її розмір тепер оцінюється на рівні 50 відсотків тощо.

Звичайно, за таких обставин не було сенсу ні державі, ані власникам виробництв і послуг забезпечувати розвиток українських технологій, тобто дбати про майбутнє України. Адже простіше імпортувати іноземні наукові розробки і технології, ніж створювати свої. Виходить, що ми, у своїй державі, звикли жити сьогоднішнім днем.

У результаті, Україна з роками ставала все вразливішою (в усіх аспектах) до зовнішніх чинників, що зрештою призвело до нинішньої агресії. Проте сьогодні багато хто з гордістю рапортує про скорочення кількості співробітників. Але практично не чути про відкриття нових привабливих робочих місць. Чиновники і власники бізнесу мало задумуються над тим, що таким чином формують лави противників держави Україна.

Оновлення лише керівної ланки є неефективним

Усе це відбувається тому, що ніколи в нашій новітній державі не формувалася науково обґрунтована концепція розвитку держави, яка базувалася б на об’єктивній «інвентаризації» наших потреб і можливостей у розвитку, яку не раз пропонували на початку 90-х років минулого століття, але проігнорували. Тут, звичайно, йдеться про те, хто мав би робити таку інвентаризацію. Очевидно, що в кожному окремому випадку необхідно створювати спеціальну групу, куди б входили представники і влади, і місцевих авторитетних людей і структур тощо. Без сумніву, одна з основних вимог при такому підході — довіра до результатів інвентаризації як на місці, так і зовні. А це, знову ж таки, значною мірою залежить від авторського колективу, який її робить.

Очевидно, що в рамках імплементації згаданої концепції розвитку держави варто було б забезпечити належний митний контроль — мінімізувати контрабанду; позбутися тіньової економіки; оптимізувати наявну економіку й науку та розвивати нові галузі, що дозволило б створити оптимальну кількість привабливих робочих місць і реалізувати принцип максимального самозабезпечення держави і нації у розвитку.

До сьогоднішніх днів ми, на жаль, не мали і не керувалися концепцією розвитку, а відтак прийшли до того, що, всупереч Конституції України, залучаємо іноземців до управління державою, тоді як було б цілком логічним і законним залучати іноземних науковців для формування концепції розвитку держави в цілому й окремих напрямів діяльності людини, зокрема — якщо не вистачає своїх талановитих і досвідчених науковців. А окремими галузями виконавчої влади, наприклад економікою чи фінансами, могли б успішно керувати українські фахівці-патріоти, які мають і український досвід управління, володіють сучасними науковими підходами і знають міжнародну практику. Наприклад, Володимир Лановий, Богдан Данилишин чи Олександр Шлапак та інші. Натомість ми доручаємо розбудовувати нашу державу закордонним фахівцям, які, мабуть, абсолютно щиро хочуть це робити. Але об’єктивно ті, хто формувався не в українських умовах, не можуть відчувати всіх українських особливостей і переважно не мають повної відповідальності перед нашим суспільством. Таким чином, зокрема, ми робимо «вовчу послугу» нашим іноземним приятелям.

Відтак випливає незаперечний висновок — в Україні якомога скоріше таки необхідні глибинні, системні перетворення (або, як тепер говорять, реформи), зокрема у політиці, економіці та науці, які б сприяли формуванню і розвитку демократичної держави з ринковими відносинами і ринковою економікою.

Для врегулювання українських криз, у тому числі й нинішньої, насамперед було б доцільно зробити три важливi кроки: дотримуватися українського законодавства; змінити систему визначення доходів громадян за прикладом розвинутих демократичних країн; забезпечити оптимальну (з точки зору розвитку держави і задоволення потреб людей) зайнятість населення. Звичайно, що такі зміни не можна зробити за день, місяць чи навіть рік. Але сформувати і виконувати чіткий план — цілком реально в період cтворення коаліції та уряду.

Про це часто говориться, але мало робиться. Звичайно, що набуття, зокрема, правоохоронними (включаючи судову систему) та силовими органами досвіду потребує часу — на початку 90-х цей час оцінювали в 3-4 роки. Вчасно, на жаль, цього не зробили, можливо, тому й переживаємо проблеми. Тобто, йдеться про додатковий доказ того, що в цьому аспекті треба починати з початку. Тут актуальним залишається така реальність: та влада, яка розпочне все згадане втілювати, зробить неоціненний внесок у державотворення, хоча втратить свою політичну перспективу.

У згаданому контексті ще варто мати на увазі, що, окрім найвищої необхідно забезпечити належну роботу середньої та низової управлінських ланок, оскільки, як свідчить український досвід, оновлення лише керівної ланки є не ефективним.

Якщо ж не боротися і не планувати боротьби з причинами, а з наслідками, то не вдасться «розрулити» теперішньої кризи і уникнути в майбутньому політичних криз по-українськи — і штучно створених, і прогнозованих.