Куди стукає попіл Клааса

Чиє обличчя у війни?

Важливість перевидання «Віватом» знакових книжок Світлани Алексієвич годі переоцінити, оскільки, крім суто гуманістичного жесту, це дозволяє по-новому глянути на проблему пам’яті, а також її інтерпретації. Бо справді дивно, як можуть поєднуватися біль і скорбота, що нуртують в епохальній документалістиці білоруської авторки, з відвертим цинізмом, що часто-густо лунає з-за сусідського паркану. Мовляв, навіщо зараз читати відверто застарілу і нецікаву літературу, в якій розвінчуються радянські міфи про героїчний образ радянської жінки на війні та безглуздість колоніальних воєн, нібито ґрунтованих на «інтернаціональному» обов’язку СРСР перед «відсталими» народами.

Звісно, це можна пояснити реакцією тих самих росіян, піддурених імперською пропагандою радянського зразка, помноженою на заздрість через отримання не їхнім співвітчизником Нобелівської премії, адже саме з цього читацького табору лунають негативні відгуки щодо актуальності книжок Алексієвич. З іншого боку, набагато важливіше зрозуміти, як сталося, що недавня історія могла стертися з пам’яті, навіть будучи зафіксованою у друкованих свідоцтвах, і як колективний досвід, що сформував цю саму історію, може залишатися недоступним для сучасників. Інакше кажучи, чи достукається попіл Клааса у звироднілі серця?

Отже, в чому сила писань Світлани Алексієвич, редагованих часом і місцем видання? Час, нагадаємо, постімперський, натомість місце — саме там, де імперські амбіції сприяють відродженню того самого болю і страждань. «У війни не жіноче обличчя» і «Цинкові хлопчики» білоруської письменниці сьогодні видані в Україні, і ця актуалізація історичної пам’яті допомагає зрозуміти одне. А саме те, що «травматичні» події — чи то досвід переживання подій Другої світової війни у випадку з першою книжкою Алексієвич, а чи сприйняття невідомого фактажу часів спецоперації СРСР в Афганістані, про яку розказано в другій, — для більшості нащадків зберiгаються десь далеко у підсвідомості. І нехай сучасні дослідники в галузі психоаналізу вважають, що витягти давню історію з небуття, розповівши про неї, — означає позбавити її сили переживання (бояться і водночас хочуть, мовляв, чогось незнаного), утім, саме посттравматичний досвід зближує минуле з літературою про нього.

Так, наприклад, лише незнання реалій часу Другої світової війни могли так вплинути на характер людської пам’яті, сформувавши відповідну оптику сприйняття історії, що у тій самій Росії нині спостерігаємо відродження культу Сталіна, тотальну ревізію цінностей радянського життя, а також відродження імперських колоніальних амбіцій у випадку з Кримом і Донбасом.

У будь-якому разі вже сьогодні з певністю можна засвідчити, що обличчя у війни аж ніяк не жіноче, але чоловічого у ньому так само небагато. Хіба «ввічливі люди» без жодних розпізнавальних знаків, які непомітно і впевнено «відтиснули» Крим — це лицарі чи конкістадори з минулих століть, що несли на знаменах чіткі символи свого п’ятикутно-зіркового каганату? Не змінює правдивого вектора навіть випадок із засудженням Надії Савченко, коли війні — наче наперекір твердженню авторки відповідної повісті — спробували повернути «жіноче» обличчя. Оскільки в результаті судилища перед нами постала — так, нехай жінка, але з мужнім, чоловічим, лицарським характером!

Таким чином, як бачимо, конфігурація досвіду, описаного Алексієвич у повісті «У війни не жіноче обличчя» і водночас сприйнятого сучасниками, моделює доволі тенденційні конструкції. Виходить так, що своє питання авторка ставила давно, а відповідати ми на нього продовжуємо сьогодні.

І це, нагадаємо, попри те, що ця перша книжка Алексієвич, опублікована 1983 року, основана на спогадах жінок-фронтовичок, нещадно урізалася цензурою. У ті часи «боротьби за мир у всьому світі», коли насправді Радянський Союз вів локальні війни у тому самому світові, авторку небезпідставно звинувачували у пацифізмі. Це сьогодні критика може глузувати з історичної неправди у фільмі «Батальйон», що розповідає про участь жінок у «білому» русі Громадянській війні, а тоді за таку ревізію образу радянської жінки-воїна авторка могла поплатитися не тільки шельмуванням у пресі.

І лише чергова зміна курсу партії разом із наближенням «перебудови» сприяла тому, що спільний наклад повісті «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич наприкінці 1980-х сягнув 2 млн. примірників, за книгою було поставлено фільми і знято телефільми. Не в останню чергу через те, що весь цей згаданий «травматичний досвід» у сприйнятті Другої світової війни вже не міг завдати значної шкоди правлячому режимові, який завжди дозволяв махати кулаками з минулого нашої історії, хибно вважаючи, що пильнувати треба тільки сучасну літературу. Своєрідний кульбіт, який зробила повість білоруської авторки, будучи перевидана сьогодні, найкращим чином це заперечує.

Кому в труні перевертатися

...Нехай навіть у «Цинкових хлопчиках» авторка не називає імена жінок — матерів, дружин і подруг радянських вояків, що загинули в Афганській війні — все одно навіть ця деталь поляризована смислом, а не «технічною» умовністю. Мовляв, оповідачки просили їх не називати. Просто звернення до «анонімної» історії усного зразка виправдано самим предметом оповіді — життям у тоталітарному суспільстві. Причому зазвичай двозначним, адже репресивній машині у СРСР іноді достатньо було знати, скажімо, кількість передплатників в Україні якої-небудь «Літературної України», щоб стверджувати про наявність там відповідного відсотку українського буржуазного націоналізму. Так само далеко не всі у Радянському Союзі хотіли чути таку правду, авторку повісті засуджували за наклепи, цькували у пресі, всіляко витісняючи «травматичний» досвід зі свідомості пересічного обивателя.

Від самого початку ця війна мала «секретний» характер, тож іноді дивно читати, як матері в Алексієвич розповідають про листи своїх синів з Афганістану, оскільки ані писати, де саме перебувають, ані описувати армійський побут ті аж ніяк не мали права. Іноді бувало, що до самісінького кінця батьки не знали, де служать їхні діти, — у крайньому випадку «десь у Середній Азії». Ба, навіть довший час по тому, коли вже радянський контингент військ був виведений з Афганістану, всі вони залишалися героями, воїнами-інтернаціоналістами, які насправді болісно переживали «травматичний» досвід.

Утім у «Цинкових хлопчиках» Світлани Алексієвич прозріння настало ще тоді, у 1988-му. «Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящиків, кошиків із фруктами стрибають на милицях молоді солдати (хлопчаки), — згадується в повісті про демобілізацію радянських вояків з Афганістану. — На них ніхто не зважає, вже звикли. Вони сплять і їдять тут же, на долівці, на старих газетах і журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казані, Новосибірська, Києва... Де їх скалічили? Що вони там захищали? Нікому не цікаво». Невже так було, спитаєте? Навіть у «гуманному» суспільстві Радянського Союзу?

Іноді бувало навіть гірше, як дізнаємося з повісті, тому що — підступніше з точки зору моральності. Ті самі матері, які нещодавно вклякали перед цинковими трунами своїх синів, виступали у школах, закликаючи інших хлопчаків «виконати свій обов’язок перед Батьківщиною». Так їх виховала ця сама Батьківщина, де люди жили в радянській реальності, що мало нагадувала існуючу дійсність. У військових нарисах того часу запевняли, що «обмежений контингент» радянських військ «допомагає братньому народові будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянські лікарі приймають пологи в афганських жінок», натомість у житті було інакше. «Спочатку стріляєш, а потім з’ясовуєш, хто це — жінка чи дитина?» — дізнаємося ми про реалії війни із записника радянського «воїна-інтернаціоналіста». Утім перевертатися в труні через таку «двозначність» в описі війни доводиться іншим, і це аж ніяк не блюзнірство з боку авторки, а всього лише нагадування про те, що без минулого не існує майбутнього. І лише нашим сучасникам вирішувати, яким йому бути — поміркованим та щирим, а чи таким, щоб у грудях залишалося місце, куди зазвичай стукає попіл Клааса.