Під збільшувальним склом і не в три руки

Поява нової постановки п’єси «Однорукий» в академічному Молодому театрі стала подарунком для численних любителів сценічного мистецтва. На сцені ожив твір одного з «най-най» кращих сучасних світових драматургів.

Містер Мартін Макдонах

Відомий творчий вислів «гра в три руки» здебільшого стосується одночасного виконання двома артистами якоїсь складної музичної п’єси на фортепіано, коли один із них лише підіграє однією рукою. Мені ж після перегляду карколомного «Однорукого» на сцені Молодого театру відразу подумалося, що наш провідний театрознавець дещо звузив коло головних виконавців цієї вистави. Бурхливий плин драматичного твору настільки заворожливо впливає весь час на сприйняття глядачів, що гра персонажів відчувається не в три руки, а в значно більше рук, якщо врахувати режисера-постановника Андрія Білоуса і ще вісьмох деміургів, тобто інших творчих будівничих прем’єри, а саме — драматурга Мартіна Макдонаха, перекладача Іллю Пелюка, художника Бориса Орлова, композитора Олександра Курія, сценічних виконавців —народного артиста України Станіслава Боклана, молодих акторів Дар’ї Баріхашвілі, Олександра Ромашка та Віктора Стороженка.

Автор п’єси «Однорукий», 45-річний Мартін Макдонах, потрапив на олімп сучасної світової драматургії непросто. Народився і зростав він із братом Джоном у незаможній ірландській сім’ї робітника-будівельника та прибиральниці на околиці лондонського району Камбервелл. Літературну мрію зародив у нього Джон, який першим намагався стати письменником, але невдовзі зазнав невдач — його писання ніде ніхто не сприймав. Мартін же завзято підхопив у нього творчу естафету. Щоправда, особливої освіти, яка б рухала його до УСПІХУ, він тоді не мав. Передчасно залишив шкільне навчання. Лише згодом набув певних гуманітарних знань в одному з лондонських мистецьких закладів. А головним стимулом, орієнтиром до привабливого майбуття став для нього — банальний телевізор (!). Одержуючи після свого шістнадцятиліття державну фінансову підмогу з безробіття, юнак днями, місяцями, а там і не один рік, зранку до вечора, забуваючи часто про хліб насущний, просиджував біля привабливого «ящика». Він з пристрасним азартом переглядав усі гостросюжетні, сюрреалістичні, гангстерські художні кінострічки, зокрема таких високоталановитих американських режисерів і сценаристів, як Мартін Скорсезе і Девід Лінч. Учився в них вибудовувати складні ситуації, стосунки героїв, їхні природні діалоги.

Народжувалися десятки п’єс, сценаріїв. Мартін переписував, передруковував їх, масово надсилав до різних театрів, на теле-, радіоканали Англії, інших європейських країн, до США. Багато хто з адресатів зовсім не реагував. Та Мартін не занепадав духом. Він затято вірив, що творіння його знайдуть схвалення. «Я хотів писати такі п’єси, які б розворушували душі людей,» — так згодом зізнався 27-річний драматург після раптової, буквально вулканічної прем’єри в Нью-Йорку його першої п’єси «Королева краси», або ще «Красуня з Лінена», і не де-небудь, а в славнозвісному театрі «Бродвей»! 1997 року понад 1700 глядачів (стільки вміщує його велетень-зал!) бурхливо привітали з успіхом молодого англійського автора. Вслід гримнув і другий «вибух Королеви-красуні» — вже в рідному Лондоні. Згодом, наче за ланцюговою реакцією, на сцені гігантського Бродвейського палацу почали з’являтися ще шість інших драм Мартіна Макдонаха, без сумніву, обдарованого ірландського творця. Неабиякою сенсацією стала в США також постановка його «Однорукого із Спокана», написаного 2010 року (в Києві назву цього твору скорочено до одного слова).

Нині містер Макдонах має у своєму творчому доробку вісім надрукованих п’єс, які поставлено вже в багатьох театрах європейських столиць. Він став також першим штатним драматургом лондонського Королівського національного театру. Крім усього, удостоєний численних театральних міжнародних нагород і премій. Здобув навіть найпрестижнішу кіновідзнаку «Оскар» за першу свою кінокартину «Шестизарядник» (2004 рік, у номінації «Найкращий короткометражний гральний фільм»). Останнім часом енергійний митець активно взявся за створення художніх кінострічок як сценарист, режисер і продюсер.

Команда режисера

Англомовний «Однорукий» заговорив українською мовою завдяки зовсім молодому перекладачевi Іллі Пелюку. Важливо і приємно відзначити, що текст, запропонований ним театру і глядачам, подано природною, чистою літературною мовою, якщо не рахувати окремих ненормативних, «вулично-забарвлювальних», висловлювань окремих героїв. Іще цікаво — Ілля не є літературним мовознавцем, а ось англійською, очевидно, добре володіє. Родом він із Запоріжжя. Закінчив зовсім недавно Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, за спеціальністю «режисер драми» (курс відомого народного артиста України, професора, «коваля» молодих театральних постановників Едуарда Митницького). Без сумніву, Ілля Пелюк (запам’ятаймо це ім’я) багатогранний обдарований юнак, бо ще два роки тому, будучи студентом-четвертокурсником, уже встиг здійснити постановку в Молодому театрі дитячого мюзиклу «Принцеса Лебідь», написавши до нього і лібрето, і тексти пісень. А після блискучої прем’єри був удостоєний «Київської пекторалі». (До речі, теж мріє про Бродвей.)

Безперечно, основним гравцем «серед N-ї кількості рук», слід назвати головного диригента-промоутера вистави, художнього керівника театру, заслуженого діяча мистецтв України Андрія Білоуса. Він зібрав навколо себе в постановці драми високоталановитих творчих професіоналів. Томе все сценічне дійство сприймається як цільний, органічний, живий організм, що перебуває в страхітливій, болючій пастці, з якої, здається, немає виходу. Драматичний розвиток подій; щільне, цупке метафоричне камерне художнє оформлення вистави; непідробні пристрасні стосунки чотирьох знервованих (кожен по-своєму) персонажів; насичений, багатомовний музичний супровід, який то ледь чутний, то приголомшливий, але зовсім (що важливо для слуху) не відволікає від сприйняття ситуацій, — усе це гармонійно і притягально втримує глядачів у різних фазах напруження сюжету.

Єдине, що мене знітило в душі на фінальній стадії — це начебто заслабка крапка на історії Однорукого. Психологічно насичена постановка Андрія Білоуса весь час дошкуляє залу неординарною обстановкою, цілим світом різних земних божевільних бід, що перебувають поза мисленням, свідомістю більш-менш нормально забезпечених і егоїстичних, байдужих людей. Після крутого режисерського трактування шаленого водоспаду нещасть героїв вистави очікувався якийсь драматургічний «вибух». Але запальничка Однорукого, яка не спрацювала біля каністри з пальним, на мій погляд, пригасила кінцівку сценічної оповіді — стався лише легкий сплеск проблем, які нагніталися. Гадалося, четверо різних і незручних для суспільства характерів мали б чи то зникнути-згинути, чи навпаки (навіщо ж існує мистецтво?) потрапити в інше річище — спокійне, радісніше перебування або просто ясне, нормальне співжиття. Та це вже була б не та «гра», яку замислив сам драматург.

Особливу увагу привертає до себе художник-постановник «Однорукого» Борис Орлов. Він незвичайний тим, що працює в Молодому театрі як артист, сценограф і художник костюмів, хоча здобув лише акторство 2003 року в Київському театральному університеті. Спочатку виступав на сцені київських театрів Юного глядача на Липках і Нового драматичного на Печерську, а ось від 2013-го вельми активно й успішно постає в Молодому театрі в трьох іпостасях. Без перебільшення — це обдарований, різнобічний творець! Разом із режисером-постановником видовищно придумав чи не головну образну знахідку — змійку-трубу, якою навіжено, як звірі, снують туди-сюди в наручниках двоє експресивних персонажів.

Ну і музичне наповнення вистави здійснив вельми досвідчений маестро театральних музичних вирішень, київський композитор Олександр Курій. Він закінчив 30 років тому Національну музичну академію України імені П. Чайковського (клас — диригента, хормейстера, викладача музичних дисциплін). Його нинішні творчі пошуки і схвальні здобутки звучать на сценах багатьох столичних та обласних театрів України. До речі, у 2009 році пан Олександр був автором музичного звучання «Гамлета» в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені В. Василька, а режисер-постановник цієї вистави — оригінально-метафоричний творець Дмитро Богомазов — дістав ще й Шевченківську премію за цільне шекспірівське дійство. Композитор Курій володіє шістьма преміями «Київська пектораль» — за найкраще музичне вирішення вистав на різних сценах нашої столиці. Раджу любителям театру послухати його музику в «Однорукому».

Актори та їхні ролі

Суть п’єси «Однорукий із Спокана» досить дивна, аж навіть фантастично-містична. У далекому минулому головний герой (в його образі постає знаменитість українсько-російських телесеріалів, народний артист України Станіслав Боклан), будучи злодіякою, загадково позбувся кінцівки лівої руки. І ось упродовж майже 30 років він маніакально шукає свою втрачену кисть, обіцяючи значну винагороду тому, хто її знайде й поверне йому. За цей час він назбирав у величезній валізі кілька десятків кінцівок, але всі різні, не ті.

Вистава починається з того, що один спритний молодий афроамериканець (виконавець Віктор Стороженко — юний і неабияк характерний актор, який щойно закінчив столичний театральний університет) зі своєю чарівливою й екзальтованою подружкою (це молода, але вже заслужено прима-актриса театру Дар’я Баріхашвілі) приносить нову засохлу долоню з пальцями в номер готелю, де живе Однорукий. Та, виявляється, знахідка належала темношкірому чоловікові. Розгніваний ошуканством тих двох гостей, божевільний каліка закручує шалену колотнечу на знищення їх обох, а наприкінці дійства і сам вирішує залишити цей світ. Цю щільно скомпоновану готельну історію ще активізує четвертий персонаж, не менш навіжений від господаря готельного номера — хитро-шизофренічний портьє (теж вельми обдарований актор Олександр Ромашко). Отже, на сцені зібралися особи з самого низу суспiльства, люди безвихіддя, безглуздя, безпомічності, без жалю, без віри і в Бога, і в краще життя, тобто цілком без того морального стержня, що робить людину звичайною, за великим рахунком, духовною Людиною.

Ось чому в театральній рекламі є застереження для глядачів: «У виставі використовується ненормативна лексика». На сцені, справді, зринають з уст зламаних душ (без застережливих «звукових сигналів») неприємні лайливі слова, до яких вдаються або п’янички, або психічно хворі люди. Але ж це театр, де є заплановані ролі, різні колізії, ситуації. Видатний російський прямодушний поет Володимир Маяковський досить виразно визначив суть театрального мистецтва, що це «не дзеркало, а збільшувальне скло».

Вистава «Однорукий» примушує багатьох принишклих людей у залі подивитися потім, після перегляду, в дзеркало своєї душі й побачити, чи достатньо там є благодійності не лише до своїх близьких, а й до тих, хто навколо них, кому випала гірка доля в житті. Гадаю, Андрій Білоус разом із співтворцями нового сценічного дійства досягнув бажаного успіху. Можна лише порадіти їхній значній, злагодженій, творчій праці.