Михайло Брайчевський.
Ще за життя він став знаковою фігурою своєї доби. Це була людина-енциклопедист і найголовніше — патріот. Брайчевським було написано сотні праць, у яких автор подає власне тлумачення багатьох історичних проблем. Глибокий та систематичний аналіз різних видів джерел (письменних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних тощо) дозволив створити власну концепцію давньої та середньовічної історії України. Активно досліджував питання пізньо-середньовічної історії, розробляв проблему використання кібернетики в археології (тісно співпрацюючи в цьому напрямi з академіком Віктором Глушковим, засновником і директором Інституту кібернетики в Києві). Багато уваги приділяв вчений проблемі збереження історичної та культурної спадщини України.
У науковому середовищi Європи він став знаний у 60-ті роки минулого століття ґрунтовними розробками етногенезу слов’ян, нетрадиційним для радянської історіографії поглядом на проблему витоків українського народу. Фундаментальні монографічні дослідження «Коли і як виник Київ?» (1963), «До джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968) отримали схвальні відгуки зарубіжної критики, яка відзначила об’єктивність і незаангажованість їх автора у вирішенні наукових проблем.
Написані цікаво й дохідливо, ці та інші твори зробили Брайчевського відомим у колах прогресивної інтелігенції на батьківщині. Особливу популярність у середовищі шістдесятників здобув він своїми лекціями з історії України у Клубі творчої молоді, адже неодноразово водив для них екскурсії по Києву. Найрезонанснішою у волелюбному середовищі стала його знаменита стаття «Приєднання чи возз’єднання?». Це блискучий зразок наукової аналітики, в якому було піддано нищівній критиці імперський міф про нездатність українського народу до самостійного державотворення й споконвічне прагнення його до злиття з народом російським. І ще не раз наукові погляди вченого йшли у розрізі з офіційними радянськими.
Колишній ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький згадує, як у тяжкі 1970-ті роки, працюючи в газеті «Літературна Україна», він, аби мати змогу спілкуватись з цікавими людьми, вирішив брати інтерв’ю у старших письменників. Одне з перших інтерв’ю було з Іваном Юхимовичем Сенченком, познайомився Брюховецький i з його дружиною Оленою Компан. У їхній «хрущовці» якось на підлозі побачив товстий «опус». В’ячеслав Брюховецький розповідає : «Помітивши мій погляд, Сенченко сказав: «То Брайчевського, він у нас переховує!». Я засміявся, адже треба бути наївною людиною, аби не розуміти, що ці люди так само під наглядом. І саме тоді, після довгої розмови Іван Юхимович мені сказав: «Візьміть до завтра, але нікому не показуйте брошурку, яку дав Брайчевський про розстріляних українських письменників». Ця праця Віктора Петрова мене приголомшила, й ця тема залишається багато років у моїх творчих планах».
Свого часу Брайчевський одержав почесне звання доктора Києво-Могилянської академії. «Щодо бібліотеки Михайла Юліановича, то він особисто мені казав: «Уся моя бібліотека буде в академії, тому що вона мені дала емоційний підйом!» Після його смерті мені сказали що чомусь це неможливо… Шкода, якщо його бібліотека пропаде. Адже подібні прецеденти вже були!» — каже В’ячеслав Брюховецький.
Цього талановитого, енциклопедично освіченого, працьовитого вченого звільнили з роботи у 1968 році за вільнодумний трактат «Приєднання чи возз’єднання?» та за підпис під протестним зверненням інтелігенції до керівництва СРСР на захист жертв брежнєвських репресій («Лист 139-ти»). Дружина, Ірина Миколаївна, знаючи принциповість чоловіка, наполягала, щоб він більше не повертався до Академії наук з проханням відновитися на роботі. На сімейній раді було вирішено: Михайло Юліанович буде працювати вдома. Бюджет сім’ї це дозволяв, адже дружина була провідним архітектором у місті, а свекор — «старий більшовик» (колишнiй директор заводу), отримував велику пенсію.
Понад десятиліття Брайчевського не друкували, забороняли посилатися на його праці, не допускали на наукові конференції, не давали працювати за фахом. У журналі «Київська старовина» у 1972 р. його статті вийшли як анонімні. Щоправда, цензура проґавила публікації Брайчевського під його іменем в «Астрономічному календарі» у 1980 («Астрономія в Київській Русі 11-13 століть») та в 1983 роках («Мельников та сонячне затемнення, що спостерігалося в давній Русі»).
Здавалося, що Брайчевський, присвятивши себе улюбленій праці — дослідженню історії українського народу, пише «в шухляду». Але це не впливало на його ентузіазм i широту тем дослідження. Саме в цей час вiн написав твори, які здобули йому славу «реставратора української нації». Працював він успішно й зовсім без чорнових варіантів, адже мав чудову енциклопедичну пам’ять.
У гості до садиби Брайчевських —Мельників приходили колишні співробітники з Інституту археології та історії, колеги минулих експедицій. У садку під віковою липою за власноруч зробленим столиком та домашнім вином йшло дружнє спілкування: спогади про археологічні експедиції, сучасні наболілі проблеми археології, професійні консультації. Також точилися принципові суперечки між істориками, архітекторами, мистецтвознавцями та журналістами. Жіночу частину представляли історики Олена Компан та Олена Апанович (які у 1972 році за вільнодумство були звільнені з роботи), Валентина Шевченко (архітектор), художниці Галина Севрук та Людмила Семикіна.
Всі гості належали до плеяди шістдесятників і займали виразну громадянську позицію, були представниками української культурної еліти. Брайчевський часто влаштовував цікаві лекції та їх обговорення, яке супроводжувалося демонстрацією власних малюнків на історичні теми. Тут часто прослуховувалися записи на платівках класичних музичних творів.
Коли у 1972 році першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста замінили на Валентина Маланчука — почалися ще більші гоніння й переслідування в республіці. Новий партбос наказав призначити «перевибори» в інституті історії. Раніше звільнений Брайчевський не пройшов ні на старшого, ні на молодшого наукового працівника. Щоправда, «змилостивилися» над безробітним й запропонували посаду старшого лаборанта. Він відмовився від такого приниження!
На початку 70-х у тісній компанії друзів відбувалися політичні диспути. І коли, наприклад, Довжинок казав: «Для того, щоб країна розвивалася, повинно бути не менше двох партій», Брайчевський апелював: «Ні, це мало! Бо перетворяться на ту, що вже є».
Михайло Юліанович — киянин у третьому поколінні, він належав до найкращих представників київської культурної еліти. Був духовним хранителем і ревнивим захисником міської культури, яка дійшла до нас iз минулих століть. Став одним із засновників «Товариства охорони пам’яток історії та культури України». Спрямував свою енергію на врятування архітектурного комплексу Києво-Могилянської академії, низку культурних споруд та інших пам’яток історії та культури України. Брайчевський був співавтором проекту Рішення про заповідні історико-архітектурні зони в Києві. Разом із архітектором Валентиною Шевченко підготував ґрунтовну історичну довідку про Поділ, коли виникла загроза його знесення й зведення на цьому місці «мікрорайону». Саме він першим порушив питання про відбудову Михайлівського та Успенського соборів.
Як згадує родичка Мельників Корсунь Алла: «Він любив життя й iз добрим гумором сприймав усі його негаразди. Своїми знаннями охоче ділився під час екскурсій у Києві, в туристичних поїздках по Україні, на які його часто запрошували як гіда. Було в нього хобі — виготовлення виноградного фірмово вина: «Сам жене». Напій він щедро роздавав друзям у пляшках iз наклейками відомого «пісяючого хлопчика», які сам і створив».
Коли померла теща, він узяв на себе обов’язки кухаря й особливо віртуозно готував м’ясні страви. Його запечена індичка була суцільним таємничим дійством, яке тривало довго, й згодом на стіл подавався кулінарний шедевр.
Для молодих археологів він був легендою. «Ми були дуже ліниві й Маркса з Леніним читали поверхово, — пригадує Гліб Івакін. — А Михайло Юліанович прекрасно знав їхні твори й неодноразово цим користувався. Показовим є такий випадок. Був такий собі Д.М. — офіціозний працівник в інституті історії, який любив одну цитату з Маркса, вирвану з контексту, де він когось лаяв. Брайчевський казав нам, щоби ми взяли працю (вказав том i сторінку) й прочитали текст повністю. І дійсно, суть сказаного Марксом ставала зовсім іншою. Брайчевський казав: «Тільки повний дурень може так робити…». Але ж це треба мати таку прискіпливість, увагу й пам’ять, аби помітити такі деталі!»
На жаль, найкращі роки Михайла Юліановича пройшли в стінах домашньої «фортеці». В останні роки життя він став схожим на старого мудреця, котрий знав iще багато таємниць, про якi так і не встиг повідати людям. Твори «з шухляди» нарешті були опубліковані, а їх понад 600; i ще близько 150 — чекають на свою появу.
За заповітом Брайчевського, його прах було розвіяно на галявині біля Михайлівського собору. Символічна урна знаходиться на Байковому кладовищі…
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
З перших днів окупації Криму члени нашого осередку підтримують усі акції, зокрема торгову блокаду окупованого півострова. Волонтери, члени осередку з нагоди свят — Покрови, Святого Миколая — привозили учасникам Громадянської блокади Криму солодощі, медичні препарати, чай та каву, прапор України, мотанки, листи, плакати, обереги від діток із Мелітопольського інтернату №1. >>
