Анатолій Авдієвський.
«Наш народ мудрий, і такі ж його пісні. Багато з них мають вражаючу драматургію, глибоке філософське звучання. Це — не лише художня цінність, а й історія наша. Без розуміння і справжньої поваги до цього феномену наші патріотичні гасла нагадуватимуть бурю у склянці води», — вважав Анатолій Авдієвський, з яким учора прощалися у Києві. Буквально 7 березня маестро відсвяткував 50-річний ювілей на посаді головного диригента та художнього керівника Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки. А минулого тижня 82-річний хоровий диригент, композитор і педагог відійшов в іншосвіт.
«Пішов із життя Анатолій Авдієвський. Один із Титанів української культури — і це не метафора. Десятки років він очолював легендарний колектив — Національний академічний народний хор імені Г. Верьовки. Хто чув його колектив, той знає — волосся встає дибки і мурахи по шкірі від їхнього співу. У цьому колективі вся велич і краса українського народу і його найбільшого багатства — народної пісні. Півсотні країн світу стоячи аплодували Маестро в різні часи. А як він диригував! Це була магія... З ним пішла в небуття частина тієї епохи, де мистецтво ще прирівнювалося до священнодійства, а Митці були ледь не жерцями у храмі мистецтва», — ці слова співака Анатолія Матвійчука у соціальній мережі про Анатолія Авдієвського підтримали понад дві тисячі шанувальників народної пісні й таланту керівника хору імені Григорія Верьовки.
Пропагандист національної класичної хорової спадщини Анатолій Авдієвський умів уміло експериментувати. У творчому доробку хормейстера-композитора – більше восьми десятків оригінальних авторських творів (зокрема, «На ланах барвистих» і «Не громи в степах гудуть»), і обробок народних пісень («Цвіте терен», «Ой там за лісочком», «На поточку прала», «Гандзя», «Чуєш, брате мій») та музично-хорових творів. Він — автор творів великої форми, сюїт, обробок українських народних пісень, а також російських, польських, чеських, іспанських, бразильських, корейських. Хормейстер опери «Цвіт папороті» та ораторії «Чорна елегія» Євгена Станковича.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
