Мандри казками

Галина Бодякова створила великий цикл ілюстрацій до казок Сергія Козлова. Враження перше: трапився збiг, кращий якого й придумати не можна. Адже київська художниця й сама створює казки — намальовані й літературні — про Конячку й Шоколадку, про Кицю і Дельфіна, про Мишачий ремонт і Коня для майбутнього принца, про Крилатого лева, який прилітає уві сні... Тобто звичайний, але сповнений таємниць ліс, де мешкають Їжачок, Ведмедик, Заєць, Білочка і Віслючок, — це нібито її світ!

Але потім починаються хвилювання. Справа в тому, що Сергій Козлов — не просто прекрасний поет і чудовий письменник, мультфільми за сценаріями та з піснями якого знають усі. «Їжачок в тумані» його славетна екранізація надали автору статус культового навіть не казкаря, а мислителя. «Козлов був ні на кого не схожий, одиничний, штучний письменник, інтелігентна, глибока, по-особливому талановита людина. Такої казкової прози до нього не писав ніхто», — ці слова належать Юрію Кушаку, і слово «штучний» означає тут знову-таки «унікальний», а не «зроблений».

Усе це накладає на художника відповдальність, здатну швидше налякати, ніж порадувати. І справа тут навіть не в майстерності, а в якійсь особливій інтуїції, яка дозволить побачити і відтворити, «візуалізувати» тексти, прості, глибокі й прозорі, немов джерельна вода.

І потім знову-таки — ліс... Адже герої казок Галини Бодякової — це, так би мовити, тварини-городяни. Вони ходять до дитячого садка чи до школи або навіть на роботу (наприклад, героїня однієї з казок працює Кицею в Ермітажі), відвідують цирк і ковзанку, їдять, врешті решт, шоколадки! І ліс, якщо він тут і виникає, нагадує, скоріше, парк. Можливо, дуже великий і дуже «нерегулярний», але парк. Принаймнi «лісопаркову зону» одразу за містом. Що, звичайно, аж ніяк не заважає чарівним пригодам, які тут відбуваються.

У Сергія Козлова ліс інший. Це — самодостатній Всесвіт, який не має меж, оскільки за цими межами нічого немає! Що ж до його мешканців, то вони не стільки переживають пригоди, скільки намагаються осягти власне буття. І взагалі, хто вони, ці Віслючок, Заєць, Ведмедик і особливо Їжачок, якому в Києві навіть встановлено пам’ятник? Мислителі? Мудреці? Чи герої прадавніх міфів, що мандрували потойбічними світами?..

Утім, це, мабуть, уже занадто складно (і навіть трохи страшно). У Сергія Козлова ж замість складності виникає таємниця — парадоксальна, але заворожуюча. Саме тому його тексти — це все ж таки хоча й унікальні, але казки, а не, наприклад, притчі (якщо не коани!).

А Галина Бодякова, ці тексти ілюструючи, робить ось що. Вона створює ліс — знайомий і звичайний, але одночасно прекрасний і, головне, казковий, де повільно й загадково змінюють одна одну пори року — зима, весна, літо й улюблена Сергієм Козловим осінь. Тут мешкають усі, з ким відбуваються пригоди, події і навіть просто цікаві розмови, про які абсолютно необхідно потім переповісти. Звичайно, мешканці лісу мають будинки — із вікнами та ґаночками, пічками або навіть каміном, перед яким можна дуже затишно влаштуватися, попити чаю із печивом і трохи помріяти. А ще мешканці лісу мають характери. Адже лише Заєць міг усе літо плести з трави мотузку, щоб потрапити по ній на Місяць. Лише від Ведмедика могла втекти намальована бочка меду. І лише Їжачок міг спуститися з гiрки в туман, щоб подивитися, як там усередині..