Енергія немовчання як зворотний бік боротьби

      Коли сонце всю ніч накопичує енергію, воно обов'язково зійде вранці. Так казав Заратустра. «Іди і людям правду говори, — / Твоя мовчанка може стать ганьбою». Так казав Дмитро Павличко. Слово, налите по вінця, як і сонце — не може не спалахнути. Такий закон буття. Така традиція природи...

      Дмитро Павличко не цурається традиції, саме тому кожен свій ювілей звик зустрічати новою книгою, а то й — кількома. П'ять років тому це були «Рубаї» — 70 катренів у поєднанні з неймовірно промовистими світлинами Василя Пилип'юка. Рік сімдесятип'ятиліття поета підсумовує книга із символічною назвою, яку можна вважати синонімом авторського кредо — «Українська національна ідея».

      Пригадується, один добродій запевняв, що вона, мовляв, «не спрацювала». Забуваючи при цьому, що не існує ідей-невдах, є невдахи-виконавці. Або ж — тлумачі. Проте не слід шукати в цій книзі дискурсивної риторики чи політологічних дефініцій — маємо стриману мову фактів і подій з коментарем їхнього учасника. Своєрідний звіт письменника і політика за 16 років діяльності: від виступу за державний статус української мови у 1987 роцi до виступу на Святі українського прапора у 2003 році. Шляхи і роздоріжжя націєтворення устами поета через інтерв'ю та політичну публіцистику. Власне, не словом, а ділом. Але якщо говорити про справи чи, радше, втілення ідеї, то...

      ...Варто перемотати касету часу і з 2004-го відмандрувати у шістдесятилітню минувшину. Саме тут, припильнувавши, можна почути клекіт кулеметів. Наблизитись і побачити людей у строях УПА, які перезаряджають натомлену зброю і віру в перемогу. Серед них вирізняється запальний юнак-одчайдух, який покинув шкільну науку, аби взяти автомат і боротися за свободу. (Згодом він про неї напише: «Дай полюбити нам свободу, / як наречену в шлюбну ніч»). Увагу привертає сотенний Спартан — під його керівництвом щойно закінчено бій, де «триста хлопців упало, як скло». Мудрий сотенний наказує: «Струнко, хлопче! Віддай ройовому / Автомат і патронів ріжок, / Повертайся невбитий додому / Від кривавих боїв до книжок!». «Во ім'я полеглих за волю» молодий Павличко виконав наказ сотенного, взявши за мету відвойовувати свою Україну не збройно, а інтелектуально. Так народився Поет...

      Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Минуло десятиліття, і здавалося, наче безпритульна душа Хвильового на мить прихистилась у Павличковій плоті — так щиро останній вірив у справедливість комуністичних ідеалів, у можливості революції. Але 1959 року стався поштовх прозріння у збірці «Правда кличе». Це була бомба, позаяк стало очевидним, «що здох тиран, але стоїть тюрма». Сонет переписували і переповідали сотні людей, незважаючи на «посічений» майже увесь 40-тисячний тираж. Потім була збірка «Гранослов», де окрім «Молитви», присвяченої Тарасу Шевченку («віку двадцять першого предтечо, / я до тебе одного молюсь»), був вірш «В кабінеті Леніна». Павличко використав той факт, що у кабінеті вождя пролетаріату стояв словник Грінченка. Саме тоді Суслов запропонував злиття народів у єдину совітську націю — певна річ, із російським забарвленням. І поет поставив запитання режимові: чим зливатись пора — водою чи кров'ю? Таким чином відкрились ворота для бунтівного покоління поетів...

      Будучи хрещеним батьком літературного шістдесятництва, Павличко не приховував свого захоплення свіжістю та метафорикою молодшої поезії Івана Драча («Так б'ють сердець протуберанці — / Повстанці сонця... Біль вмира») та Миколи Вінграновського («...так дихає лихо»). «Він завжди був моїм криголамом, (...) багато човнів ішло тим маршрутом, де він вже пробив своєю долею крижані тороси. Йому було важче. Як першому», — так згадує Іван Драч про свого першого редактора «Протуберанців серця».

      У кожного свій шлях. І далеко не всім поетам судилося (чи моглося) стати Стусами чи Світличними. Павличко обрав свій шлях. Шлях немовчання. А не мовчати за «совка» можна було лише у винахідливий спосіб писання між рядків, між віршів-паротягів-ленінославів, ховатися у підтекстах метафор. Дехто з молодших критиків називає це конформізмом. Але такою була його стратегія. І хтозна, чи могла б вона бути іншою. А для розуміння тодішньої ситуації Павличко написав «Сповідальні сонети» : «Не вірив я собі, страхався власних слів, / Бо знав, що слухають і стіни, й телефони, /.../ А вже коли співав про чорне і червоне, / То думав про своїх братів-боївкарів».

      Словом, критика — це чудово, от тільки справді цікаво, чи під силу шановним справедливцям від літератури з'їздити до Чечні у розпал другої війни (1995) і на тлі мовчанки європейських обережників вибухнути циклом болю «За нас»? «За нас, оспалих і німих, / За нас, навиклих до кормиг /.../ За нас, не тямлячих путі, / Чечня вмирає на хресті». Висновок поета відповідає його принципу: «Чечня воскресне, але ми / Погинем од ганьби й страми, / Бо, мавши волю і могуть, / Мовчали — аж її розпнуть».

      У цьому місці можна було б посперечатися про розуміння поезії у цьому світі, але цей есей не про суперечки, а про любов. Згадаймо хоча б збірку «Таємниця твого обличчя» (1979), де поет звертається до верлібру: «Скинь одежу свою / Увійди / В річку рук моїх / Уже літо, / Від джерела аж до моря / Замліває ріка, а над нею / Заметіль сонця шумить». Це, власне, і весь вірш у своїй елегантній лаконічності.

      Мабуть, варто було б згадати про Павличка-політика, але, за його ж словами, «література — теж політика». А отже, первинна. І взагалі, поет вважає, що «нашою державою є, була й буде наша мова». І саме завдяки тому, що на чолі створення Руху стояли відомі письменники, КДБ не наважувалося знищити його у зародку.

      Не можна не згадати про Павличка-редактора. Після того як він очолив часопис «Всесвіт», один із найвідоміших підпільників літандеграунду Львова Григорій Чубай зауважив: «Треба передплатити «Всесвіт» — то буде дуже важливий часопис». І не помилився. «Всесвіт» я редагував, виходячи з того, що це мусить бути видання інтелектуальної еліти», — згадує Дмитро Павличко. Чи не вперше з-поміж такого штибу журналів «Всесвіт» почав друкувати твори глибоко філософського спрямування. Улюбленими авторами самого Павличка були Сартр і Камю. А 1972 року було опубліковано добірку Віслави Шимборської у перекладі легендарного Григорія Кочура. Однак цензура не дрімала і все скінчилося типово: Павличка звільнено буцімто «за власним бажанням» і замінено на обтічного та ідеологічно правильного Коротича.

      Можна домальовувати портрет ще й багатьма іншими штрихами Павличка-перекладача (зокрема, найсучаснішої польської поезії), у стилі якого відчуваються доторки рук Тичини, Рильського, Антонича, згадати сценариста, пісняра...

      ...Але вітер доносить слова, сказані ювіляром колишньому спікеру Кравчуку 24 серпня 1991 року про оголошення і голосування «Акту...»: «Читай негайно, бо я тебе вдушу!». А десь із варшавського постаменту очима, переповненими Україною, на нас дивиться «молодий і красивий як Бог» Шевченко, кам'яна постать якого з'явилася там за Павличка-амбасадора. Десь розробляються і кресляться схеми відбудови гетьманської резиденції Богдана Хмельницького у Чигирині, справою якої опікується поет. А десь на дачі чекають крихти спокою, улюблений велосипед і незакінчені спогади.

      А ще фраза, що червоно-чорним шиттям лягає на все його життя: «якщо загинуть усі мої вірші, залишиться моє перше речення у «Акті проголошення незалежності України».

Павло ЩИРИЦЯ.