У Волинському театрі киплять пристрасті.
Минулий тиждень став нещасливим для художнього керівника Волинського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Петра Ластівки. Невдоволення, що нуртувало майже десять літ у колективі театру після того, як його очолив цей режисер, вибухнуло праведним гнівом: на зборах колективу сказали своє «фе» худкерівнику й проголосували за його відставку 88 людей (12 проти і 3 утрималися). Хоч сам режисер ці збори назвав нелегітимними, проігнорувавши їх.
Причиною театральної революції по-волинськи стали авторитарні методи керівництва творчим колективом, зневажливе ставлення до артистів і хамське поводження з підлеглими. Як сказав на зборах старійшина волинських акторів, народний артист України Олександр Пуц, який працював у цьому театрі з двадцять одним головним режисером, жоден із художніх керівників не дозволяв собі такого спілкування з артистами, як Петро Ластівка. Після емоційних виступів актори вирішили голосувати за недовіру своєму керівникові. Результати цього таємного голосування стали несподіванкою для всіх і вироком для Ластівки. Подібного випадку, щоб колектив висловлював недовіру художньому керівникові, в історії волинського театру не траплялося, принаймні за останні сорок років так точно. Представники обласної влади, які були присутні на цих зборах, пообіцяли колективу юридичну підтримку, аби цивілізовано розлучитися з Петром Ластівкою, у правовому полі, передбачаючи, що той може звернутися до суду. Але минулої п’ятниці стало відомо, що художній керівник Волинського драмтеатру написав заяву на звільнення. Окрім усіх звинувачень, які прозвучали на його адресу з боку колективу, йшлося також про фінансові зловживання керівника.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
