Романс по телефону

Учора у Львівській філармонії Павло Тютюнник знову співав пісні на вірші Ліни Костенко, як і минулого року на концерті, присвяченому круглій даті видатної української поетеси. Загалом у нього є багато пісень на вірші класиків української поезії. Якось Анатолій Авдієвський, художній керівник хору імені Григорія Верьовки, сказав Павлу Тютюннику: «У вас що не пісня — то Україна». А ще митець до Києва привіз із Донбасу унікальну методику постановки голосу, в якій починають співати навіть ті, кому ведмідь на вухо наступив, а також книжку одкровень про те, як голос може допомогти людині подолати негаразди нинішнього світу.

«Шукаючи свій голос, вимушений був створити ще й свою пісню»

— Павле Васильовичу, знайомлячись із вашою творчістю, переконуєшся, що українська муза на Донбасі ніколи не мовчала… Як творили у прямому значенні сотні оригінальних мелодій на вірші українських класиків?

— Після того як народилось уже чимало пісень на вірші Ліни Костенко, я звернувся до «Кобзаря» — і написав близько ста нових музичних творів. Потім прийшли у мою творчість твори Лесі Українки, Григорія Сковороди, Івана Франка, Олени Теліги, Миколи Вінграновського.

— Особливе місце у вашій творчості займає саме Ліна Костенко. Хто вона для вас?

— В історії людства було не так багато істинно великих поетів. Це такий рідкісний дар — живого слова, яке творить і перетворює цей світ, коли це слово стає самим живим духом. Цей дар носить у собі наша Ліна Костенко.

— Не кожен композитор відважиться співати свою музику зі сцени, чи не так?

— Не кожен закінчив вокальний факультет консерваторії. Так що я займаюсь своєю справою.

— Ви найперше хотіли стати співаком? А як почали писати пісні?

— Так трапилося, що, шукаючи свій голос, я вимушений був створити ще й свою пісню, бо вважаю: щоб найповніше виразити себе в житті, музикант повинен створити і проспівати свою пісню, проспівати себе в цьому світі.

Нащадки запорізького отамана на Донбасі

— Павле Васильовичу, ваш доробок дивує: як стільки української музики могло народитися на Донбасі, в російськомовному середовищі?

— Усе своє життя я чув українську музику, українські пісні, українське слово, відчував український дух, українську культуру. У нас ніколи не було заборони на українське. В юності займався в художній самодіяльності, співав українських пісень, не відчував ніяких утисків українства. Батько мій родом із Сумщини. Нам, чотирьом своїм синам, він казав, що ми є нащадками запорізького отамана Тютюнника, який у давні часи підняв повстання на Січі.

— Як, на вашу думку, можна розв’язати ситуацію, що склалася на Донбасі?

— Вважаю, що потрібно разом, усім народом наводити лад у своєму домі, а не шукати нового хазяїна. За останні роки влада настільки познущалася над народом, що люди були готові бігти світ за очі… Тільки не від України, а від цієї влади. Звідки взялись ці мізерні, вочевидь економічно необґрунтовані зарплати і пенсії, до того ж, такі людоїдські тарифи і ціни? Звідки взялася ця братовбивча війна? Відповідь на сьогодні всім очевидна: те, що називає себе владою, винищує наш народ! Я вважаю, що проблема, яка виникла, створена абсолютно штучно, свідомо, певними силами.

— На Донбасі ви були відомою людиною, керівником першого в Україні Центру постановки голосу «Українське бельканто», який був дуже успішним. Як зустріла вас столиця?

— Знайшлися люди! Зараз я живу в селі Гребінки під Києвом. Цілий рік притулок нашій школі давав хор імені Григорія Верьовки, а зараз ми проводимо заняття в Центрі Леся Курбаса. Керівник Держтелерадіо України Олег Наливайко, почувши наші пісні (до речі, серед яких є «Марш Северина Наливайка» на вірші Миколи Вінграновського) розпорядився сприяти запису нашої музики на Українському радіо.

— Чому про свою музику ви говорите «наша», а не моя?

— Бо вважаю: справжню живу музику не можна створити, бо вона вічна, вона була, є і буде. Її можна тільки «підслухати», сподобитись, щоб висота увійшла в твою душу. Все справжнє є вічним і спільним, тому я кажу «наша»…

— Ви вважаєте свою музику справжньою, живою?

— Мабуть, усі творчі люди на це сподіваються. Що може спонукати на творчість людину, як не сподівання, що з цього може вийти щось путнє? Та остаточну оцінку виставляють люди і час.

Чи «нахабство» — «лізти» у співавтори до класиків?

— Для мене оцінкою вашої музики були українки на площі біля пам’ятника Тарасові Шевченку, які танцювали під ваші гопаки на вірші з Кобзаря в день 200-річного ювілею Шевченка. Як ви відважилися тоді співати веселих пісень, адже організатори попереджали: не співати веселого — поряд був кривавий Майдан?

— Я співав не веселих пісень, а прагнув проспівати той дух «єдиномислія і братолюбія», який відчув у віршах поета. А це і є альтернатива всяким війнам і всяким майданам.

— Вас легко зрозуміти: ви пишете музику на красиву поезію, а як зрозуміти тих, хто пише музику часом на відверто примітивні тексти?

— Кожен прагне спілкуватися з тим, що йому ближче по духу. А чому ви мене не запитуєте: як я маю таке «нахабство» — «лізти» у співавтори до класиків?

— Мабуть, для справжнього композитора природно прагнути взаємодіяти з високим і красивим. Сумно бачити, що досить часто вибирають занадто спрощені тексти.

— Це не спрощення, це — невисота, некраса, а отже, неповага до публіки. Справжні художники мають служити красі. На мій погляд, це — головний принцип творчості.

— Нещодавно ви співали у столичному Будинку кіно на вечорі, присвяченому Миколі Вінграновському. Мабуть, для багатьох присутніх несподівано було чути, що на вірші такого романтика написано такі бойові марші — «Марш Івана Богуна» та «Марш Северина Наливайка». У вашій інтерпретації поет постає справжнім козаком, що для людей, які звикли вважати його лише ліриком, є несподіваним?

— Я б не погодився зі словами «ваша інтерпретація», бо, познайомившись iз творчістю Миколи Степановича, відчув у ньому справжнього козака, справжнього лицаря у ставленні до жінок, справжнього патріота, безперечно, геніального поета. На сьогодні написано близько трьох десятків пісень та романсів на його вірші.

— До речі, я бачила, як присутній на згаданому вечорі Іван Драч потиснув вам руку і подякував за пісні.

— Тим часом можу повідомити, що після того вечора є уже чотири пісні на вірші Івана Драча. Я знайшов серед його віршів і народність, і глибоку лірику, і високу класику, хоча більшість вважає його модерністом.

— На Донбасі ви керували Центром постановки голосу «Українське бельканто». У Києві знають ваших макіївських учнів. Наприклад, переможець першого сезону «Х-Фактора» Олексій Кузнєцов, Леонід Сергієнко, якого в Києві назвали «Донбаським Карузо». Деякі учні вступили навіть до Віденської консерваторії й академії. Ваша учениця Ірина Скаженік нещодавно отримала нагороду як краща молода оперна співачка Санкт-Петербурга. В чому секрет такого переконливого успіху?

— Секрет — у створенні атмосфери, в якій людина не боїться бути собою, бути природною. Я вважаю, що кожна людина має від природи, від свого роду те, що називають природними даними, та не у всіх вони достатньою мірою явлені. Наш вокальний метод, по суті, є психокорекцією особистості. На уроках ми займаємося справжньою потужною психологією, спрямованою на те, щоб розкрити людину, її талант, її неповторність через подолання страхів та комплексів. Страх — наш головний ворог. Недаремно колись наші предки праслов’яни мали 40 заповідей, і першою з них була «Не бійся!». Бо коли є страх, все в людині є викривленим, нездоровим, гіпертрофованим. Страх насамперед паралізує в людині її найвищу сутність, тобто совість.

Приречені на щастя

— Свою книжку «Приречені на щастя!» ви написали тоді, коли на вашій батьківщині точилися бої. Чи не є цей твір реакцією на ту війну?

— Ця книжка є реакцією на ту війну, яка вже багато віків триває у душах всіх людей. Це — війна світоглядів, це війна в духовному плані, а духовний план — це і є те місце, де твориться наша доля. Так, доля зароджується на духовному плані, а проявляється (як фото) на тому плані, який ми називаємо реальним життям. Так що наше реальне, матеріальне життя є наслідком життя нашої душі.

— У чому наша головна духовна проблема?

— Причина всіх наших бід — викривлена картина світу, хибна концепція самої людини і, як наслідок, хибна шкала цінностей.

— Що ви пропонуєте?

— В історії людства пропонувалось багато систем, або «картин» світу: геоцентрична, геліоцентрична та інші. Ми впевнені, що гомоцентрична система, в якій центром всього є людина, рід людський, який є творцем усього цього світу, а цей світ — і природа, і погода — є відображенням сумарного стану наших душ. Якщо у центрі світу стоїть людина, а в центрі людини знаходиться совість, то це і є щасливий світ, щасливе життя. Бо совість — це злагода в єствах, тобто гармонія, а якщо вона є, то в світі є краса, яка породжує в серцях людських радість. А коли життя в радість, людина відчуває себе щасливою. Щоб бути щасливими і повернути рай на землю, людям треба згадати, що всі ми брати і сестри, всі ми однієї крові, діти однієї матері-землі. І головне: згадати про Совість, про яку цей світ давно вже забув.