Ожили більше тисячі маловідомих народних пісень

Європа шанує народну культуру

— Оксано, як усе починалося з «Фольк-music»? Як, скажімо, відбирали адреси для своїх перших розвідок?

— Телефонували до відділів культури місцевих адміністрацій. Нам пропонували фольклорні колективи, які виступають із концертами у себе в селі, в районі. Ці люди зазвичай мають непогані костюми, в них є приміщення для репетицій, але так часом складається, що в них немає пісень, які ми шукаємо...

Якось в інтернеті ми прочитали, що в Україні, за даними ЮНЕСКО, нараховується понад 20 тисяч народних пісень. На Заході дуже дорожать народною культурою. Це треба бачити: у вихідні вся Європа співає народних пісень: німці, болгари, англійці.... Європейці організовують фестивалі, прямі ефіри, в яких звучить народна музика. (Дуже дивним, на мій погляд, є бажання сучасних українців співати англійською). Схоже, нам належить зараз зрозуміти, що в нас є своє, краще!

— Яку саме нагороду ви отримали від творців Євробачення?

— «Фольк-music» був єдиною програмою від усіх українських телеканалів, які Україна представляла у 2014 році на креативному форумі Євробачення. У тому змаганні брали участь сотні проектів різноманітного спрямування: політичні, гумористичні, різноманітні ток-шоу, і саме наш увійшов у десятку кращих серед всього розмаїття телепродукції. Приємно, що Україну відзначили поряд із країнами, які дуже цінують свою народну культуру: Англією, Іспанією, Італією. І це при тому, що в цих країнах є цікаві програми фолькового спрямування, але схожого на наш проект годі було шукати. Ми були так вражені, не вірили очам своїм! Це так приємно знати, що нашу культуру розуміють і підтримують у Європі.

Програма, що ... ремонтує клуби

— Якими критеріями користуєтеся, відбираючи пісні для своєї програми?

— Критерій один: як на пісню реагує душа... По мелодиці одразу можна визначити: народна пісня чи ні. Часом слухаю пісню, а в мене — «мурашки» по тілу. Те, що робить народ, є унікальним. Ідея нашої програми полягає в тому, щоб віднайти маловідомі пісні. В нашій програмі вже прозвучало близько тисячі прем’єр таких пісень, стільки ж сучасних версій цих пісень. Ми радіємо тому, що зупиняємо, як можемо, вимирання української народної пісні.

— Можна уявити собі, яке хвилювання переживають люди в тій глибинці, коли їх запрошують виступити в ефірі загальнонаціонального телебачення.

— О, люди дуже хвилюються! А ми радіємо, що наша програма сприяє таким хорошим справам, як, наприклад, пошиттю нових костюмів. Для сільських артистів місцева влада починає шукати меценатів, які допомагають організувати їхній приїзд до столиці. І місцеві відділи культури знаходять резерви. Наприклад, давно не було ставки для акомпаніатора в місцевому клубі, а у зв’язку з нашим приїздом знаходять. Не було баяна — купують! І навіть вікна та двері прагнуть замінити, бо в гості їде «Фольк-music»!

— Гоголь свого часу зауважив: «Хто не проник у глибини народної пісні, той нічого не взнає про Україну»... Схоже, знаєте про Україну більше за інших?

— Я завжди казала, подорожуючи Україною: «Навіщо їхати за кордон, коли у нас є все: і ріки, і степи, і навіть моря». Та найбільше багатство нашої країни — це люди. Коли я, міська жителька, почала їздити по селах, то побачила таке розмаїття людських характерів, таку неповторність душ! Я побачила, як багато ці люди працюють (у багатьох на старість покручені пальці, «зламані» спини», ноги ледве ходять). Ці люди все своє життя присвятили землі, прагнучи нагодувати не лише себе. Спілкуючись із ними, я щоразу дуже розчулююсь, мене вражає їхня самовідданість: часом вони не мають достатньо їжі, у них тяжко зі здоров’ям, але на репетиції приходять. І тоді стає зрозумілим, що саме народна пісня і є тим скарбом, який тримає людей на світі.

— В нашому народі люблять переповідати притчу про бідну сім’ю, яка відмовилась від великих розкошів, які їм давали, аби не лишитись без своєї любої пісні.

— Я так само не можу жити без пісні. Якщо якийсь час не співаю, то почуваю дискомфорт. Так що пісня і мене тримає на світі.

— Ви, як усі дівчатка «з голосом», напевно, з дитинства мріяли стати співачкою?

— Так, я співаю з дитинства. На кожному концерті виступала з хором або як солістка. Щоправда, мама, коли я закінчувала школу, казала мені: «Співати — це одне. Треба ще й спеціальність отримати». Так само і тато реагував, він хотів, щоб я стала фінансистом. Середню школу закінчила, коли мені минуло 16 років, у консерваторію мене не могли взяти, бо саме голос ламався... Десь потрібно було пробути два роки, тому я й вступила до Тернопільського музично-педагогічного інституту. За дипломом я — вчитель початкових класів та музики.

«Піду в аптеку, попрошу яду...»

— Очевидно, відколи зайшли в цю глибинну ріку народних пісень, до підбору пісень для власного репертуару ставитеся інакше, ніж раніше?

— Так, на початку своєї творчості я брала все, що мені дарували. Тепер усе зовсім по-іншому. Приємно, що не лише я, а й колеги прагнуть співати народну музику. Часом дзвонять і просять підшукати народну пісню. Так, вона сьогодні модна і престижна. І я так само дуже люблю співати народних пісень зі сцени.

Пригадую, як ми приїхали зі своєю знімальною групою в село Велика Лінина Старосамбірського району Львівської області. Краса незвичайна: гірський пейзаж, полонина. Розповідали, що свого часу Іван Франко ходив там. А місцеві жінки вийшли на полонину та й співають: «Піду в аптеку, попрошу яду, //Аптекар яду не дає. //Але спитає серце дівчини: «Яка досада в тебе є?» Я почула ці слова — вони неначе за серце мене схопили. Красива така мелодія... Ми потім зрозуміли, що цій пісні 200-300 років! Щоправда, Василь Зінкевич зробив мені «зауваження»: «Оксано, що це ти про яд заспівала?» А я йому відповіла: «То це ж народ так проспівав! Народ!»

— Вам відомий стан, коли пісня буквально «переслідує»?

— Звісно. Якщо таке трапляється, то я з певністю можу сказати, що це — «правильна» пісня. Коли мелодія зазвучала в душі — це потенційний шлягер! Вона обов’язково сподобається людям. Щось схоже трапилося в мене одного разу, коли була в гостях у відомої цілительки Марії-Стефанії. Вона тоді доглядала стареньку матір. От її мама й каже: «Хочу познайомитись з Оксанкою». Підійшла я до цієї жіночки, а вона вже старенька, можливо, вже за дев’яносто років... «Дитинко, — каже вона, — хочеш я тобі пісню заспіваю?» І починає тихенько: «Ой вишенько, черешенько, коли ж ти зійшла, коли виросла...» Співає від початку до кінця. Я лише один раз почула цю пісню, а згодом повністю її згадала — і слова, і мелодію. Коли мене запитують, чи маю в репертуарі пісню, яку ніхто не знає, то завжди згадую «Вишеньку» і розповідаю цю історію...

— Чи не найбільше наш народ співає про кохання. Що в цій темі людської душі допомогла вам зрозуміти народна пісня?

— Для мене любов — це, найперше, взаєморозуміння. Це — коли людина, яку ти любиш, розуміє тебе від «а» до «я». У нас з Володею так є: якщо я говорю слово, то він продовжує наступне. Проживши в парі з ним 20 років, ми вже настільки відчуваємо одне одного, що можемо сказати, про що в певні моменти кожен із нас думає.

— Колись в українській родині обов’язком батьків вважалося навчити дитину співати. Бо розуміли: не навчиш співати — дитина не зможе бути по-справжньому щасливою.

— Тато вчив мене співати. Пригадую, коли ми приїздили в гості до бабусі, то ходили по гриби, і тато, йдучи лісом, наспівував то про Галю молодую, то «Цвіте терен»... І мене, п’ятирічну, просив: «Давай, Оксаночко, будемо співати».

— А ваша донька співає?

— Якийсь час у неї утримувався живий інтерес до співу. А потім, схоже, вона побачила, яка тяжка ця робота... Та, головне, вона, як усі діти, хотіла, щоб мама була вдома. Ліда вже виросла, здобула професію філолога.

Багато чим доводилось жертвувати, знімаючи телепроект на державному телебаченні. Комерційними концертами, власними фінансами. Поїздка в села, за піснями, де чекають люди, завжди була для нас найпершою справою, а все решта — потім. Ми здійснюємо, без сумніву, державницький проект. Утім фінансування завжди отримували мінімальне.

Цей наш проект — часточка моєї душі. Я уявити себе не можу без нашої програми. Коли приїжджаю у нову місцевість, люди підходять до мене, дивляться такими незвичайними поглядами... А дехто наважується запитати: «А можна до вас доторкнутися?» Зрозуміло, що таку вдячність вони висловлюють за народну пісню, яку нам вдається повертати до життя.