Великий піст Івана Геля

Почався Великий піст. Багато хто задля духовного і фізичного очищення утримується від скоромного. А тим часом уся Україна з тривогою ловить вісті про стан здоров’я Надії Савченко. Знаємо, що суха голодівка може стати смертельною вже на третю добу: від загусання крові виникають тромби, які можуть спричинити розрив серця. Можна отруїтися власними шлунковими соками. Знаємо, що Ісус Христос постив у пустелі 40 діб. У Святому Письмі нема нічого випадкового: 40 діб — це для звичайної людини межа, за якою вже нема порятунку, бо деякі органи відмирають.

Ми, колишні політв’язні, пам’ятаємо голодівку 1981 року хлопців із Ірландської республіканської армії, які протестували проти позбавлення їх статусу політв’язня. Один помер від серцевого нападу на 5-ту добу, а 10 витримали від 46 до 73 діб. Їхній лідер Боббі Сендс помер 66-ї доби, будучи вже обраним до парламенту. «Залізна леді» Маргарет Тетчер була незворушна... Таку ж незворушність нині демонструє всьому світові Владімір Путін щодо народного депутата України.

Фактів голодівок совєтських політв’язнів — безліч. Тільки хто про них чув за тоталітарного режиму? Василь Стус голодував 18 діб. Юрій Литвин — 26. Їх штучно не годували. Олекса Тихий тримав голодівку 52 доби. Валентин Мороз — 65. Іван Макар (уже в 1988 році!) — 35 діб. Анатолій Лупиніс — 200 діб. Як правило, примусово заливали поживу через зонд десь на 18-22 добу. Іванові Гелеві вперше залили на 32-гу добу. А голодував він 100 діб...

16 березня 2016 року минає 5 років, як Іван Андрійович Гель полишив нас. Його титули: правозахисник, публіцист, організатор самвидаву, активний учасник національно-визвольного і релігійного руху в Україні, видатний громадський і політичний діяч.

Він народився 17 липня сумнозвісного 1937 року в селі Кліцко Городоцького району Львівської області. Батько — колишній стрілець УГА, за сприяння УПА в 1949 році засуджений на 10 років. Мати — зі старовинної української інтеліґентної родини Тершаківців. Іван мав першу сутичку з російськими окупантами у 13 років: під час арешту батька били маму. Іван кинувся захищати її і грубим дрючком ударив по голові облавника. Тоді з криком «Гадьониш!» ударом ноги в груди вони повалили хлопця і копали чобітьми. Мама захищала сина своїм тілом. Батько також рвався на поміч, але був міцно прив’язаний до воза руками назад.

За відмову вступити в комсомол у 1952 році Івана виключили з 10-го класу. Після кількох спроб 1960 року зарахований на заочне відділення історичного факультету Львівського університету. Працював бригадиром слюсарів на заводі. За виготовлення і розповсюдження машинописного самвидаву 24 серпня 1965 року ув’язнений на три роки знову. Кару відбував у Мордовії. Звільнившись, жив у сестри в Самборі, де знову налагодив друк самвидаву. Видав 11 книжок («Серед снігів» В. Мороза, працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», книжку М. Гориня «Листи з-за ґрат», усі п’ять чисел «Українського вісника» та ін.). 12 січня 1972 року знову заарештований і ув’язнений на 10 років у таборах особливого (камерного) режиму і п’ять років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Відбував покарання у Мордовії, де став діяльним учасником групових та індивідуальних акцій протесту на захист прав і гідності політв’язня.

Тримав голодівки загалом понад 300 діб. Весною 1973 року вимагав очищення табору від кримінальників, які тероризували політв’язнів. Голодівка тривала 28 діб. Наступну (тривала 24 доби) розпочав у березні 1974 року: вимагав оформлення шлюбу зі своєю дружиною Марією, матір’ю їхньої дочки Оксанки (1964 р. н.). 23 травня 1976 року розпочав голодівку з вимогою статусу політв’язня.

Це неймовірно, але взимку 1976 року в одиночці Іван Гель написав книжку «Грані культури» і зумів передати її на волю (про це «УМ» писалав у номері від 14.03. 2012). Термін добув уже в Пермській області, заслання — в Комі АРСР. 17 січня 1987 р. повернувся в Україну. Працював пастухом у колгоспі. У липні 1987 року разом із В’ячеславом Чорноволом та Михайлом Горинем відновив журнал «Український вісник».

Це Гель подав ідею виходу Української греко-католицької церкви з підпілля і очолив боротьбу за її леґалізацію. Сформував і очолив Комітет захисту УГКЦ, видавав журнал «Християнський голос», організовував багатотисячні богослужіння, які після відправи ставали політичними мітингами. 26 листопада 1989 року, напередодні зустрічі М. Горбачова з Папою Римським, на маніфестацію у Львові вийшло понад 200 тисяч греко-католиків. І. Гель керував ланцюговою голодівкою на Арбаті в Москві, яка тривала 185 діб. Москва мусила легалізувати УГКЦ.

У 1990—94 pоках І. Гель був першим заступником голови Львівської обласної ради. Нагороджений Папською медаллю, орденом Ярослава Мудрого V і ІV ступенів, орденом Свободи.

Далі надаймо слово самому Іванові Гелю. Цитуємо його інтерв’ю, яке я разом із Вахтанґом Кіпіані записав у 2003 році. Повністю воно опубліковане у віртуальному «Музеї дисидентського руху» http://archive.khpg.org/index.php?id=1348418185 .

Іван Гель. Стоденна голодівка

Я мав код у листуванні. Тюремники підозрювали, шукали його, але код був надійний. Може тому, що простий. З п’ятого рядка листа починався текст, через 15 клітинок починався перший склад слова. Далі треба підібрати слово з другим складом і так далі. У листі можна було написати 40 слів, 50, 60. Я перед посадкою домовився про це з сестрою Олею Гель, заміжнє прізвище Хорт. Вона читала і писала. А вони п’ять місяців підряд конфісковують мої листи. Я починаю голодувати і відразу ж оголошую перехід на статус політв’язня. Продовжувати голодівку має Караванський. Ми розуміли, що статусу не доб’ємося, але за нього треба було комусь боротися. Я тримав ту голодівку 100 діб. Від 23 травня 1976 року — червень, липень, серпень... Мені йдуть на поступки: відсилають листи якраз на соту добу. Я вже справді страшенно слабкий був. Щоб порухатися на нарах з боку на бік або сісти, потрібні були серйозні зусилля волі. І треба було це робити, аби не допустити пролежнів, як це було з В. Морозом. Змушував себе устати на ноги і, спираючись руками до стіни, через силу переставляв ноги до параші. Це був тренінґ м’язів (якщо вони ще були), щоб не паралізувало ноги, як А. Лупиносу.

До мене кагебісти приходили й агітували. «Ні, тільки якщо відправите листи і я отримаю телеграму про одержання». Ну, і стосовно статусу. Вони взяли всі ті п’ять листів, принесли до мене, а я вже не можу підвестися з тих нар і сісти. Майор Шумейко, львівський кагебіст, наглядач і цензорка отих п’ять листів запаковують, ставлять печатку. Шумейко каже: «Я оце беру, лечу до Львова, завтра Марія Йосипівна отримає пакет, я вам ґарантую. Знімайте голодівку». — «Ні, отримаю телеграму, що їх вручили дружині, тоді».

А як мене годували? Приходять два мордовороти-наглядачі в камеру, скрутять руки назад, одягнуть наручники або зв’яжуть руки брезентовим поясом. Приходить фельдшер: «Раскройтє рот». Ти не розкриваєш рота. Тоді він тисне на горлянку, щоб перекрити дихання — мимоволі сам відкриєш рота, а фельдшер тобі в рот застромлює роторозширювача — такі своєрідні кліщі... Мені кілька разів так щелепи розкривали, а потім два тижні на замках щелеп страшенно болить. Фельдшер бере звичайними медичними кліщами за язика, витягує його. Ти безсилий уже, а як ще борюкаєшся, чиниш опір, то знесилюєшся зовсім. Фельдшер бере лійку зі шланґом, вмокне той шланґ у їжу, яку тобі подаватиме в шлунок. Та їжа з чого складається? Це зварена на рідко манка, туди додають 30 або 50 г цукру, 20-30 г масла. Два неповних горнятка по 450 грамів. Манка зварена на воді чи бульйоні, я не знаю, бо смаку не відчуваєш. Фельдшер швидко намаже кінець шланґа, щоб він був трішки слизьким, і вже без перешкод опускає той шланґ, поки не відчує, що він вперся в дно шлунка. Піднімає другий кінець і з того горнятка в лійку виливає, а ти чуєш, як там потепліло. Тоді звільняє роторозширювач, знімає з язика оті щипці.

Мене почали годувати на 32-гу добу. Сподівалися, що більше я не витримаю. Потім годували двічі на тиждень. А від 54-ї до 61-ї доби я ледь не помер. Але я знав, що не помру. Я розумію Ісуса Христа — Він, щоправда, водички не пив, а ми п’ємо. Людина стає такою одухотвореною, що розмовляє з Богом. Не на одному рівні, звичайно, але десь дуже наближається — світлі помисли, світлі думки, світлий розум і подиву гідне відчуття єдності з Богом. Катарсис. Я б оту книжку «Грані культури» в житті не написав би — забракло б волі. Проте в одиночці книжка писалася легко й швидко, без допоміжної літератури. Вона ж написана після голодівки в 1976 році. Після тривалої голодівки людина стає незвичайною — то вже не стільки тіло, як дух, справді сильний дух і сильне осяяння зсередини.

Може, я найсуттєвішого не сказав: коли ти оголошуєш голодівку, то доки тебе не починають штучно годувати — на тумбочку, що поряд з головою, тобі щодня вранці ставлять кашу. Якщо зеківська каша зварена тільки на воді, то голодуючому ту кашу приносять із засмаженою цибулькою, щоб лоскотала ніздрі. В обід — те саме. Спокуса — колосальна: людина жахливо хоче їсти, але має перебороти інстинкт самозбереження.

Найважче — перших 10 днів. Жахливо хочеться їсти, особливо на четвертий, п’ятий, шостий день. Після восьми діб перестає виділятися шлунковий сік, організм переходить на самопоїдання, самозабезпечення, скільки може. Після 30-40 діб усе залежить, яке здорове серце і всі інші органи. Та найважливіше — сила духу, посвята, готовність іти до кінця, тобто до смерті. Переконаний, що після 20 діб голодівки людина наближається до Бога. Ти справді на рівні Предтечі звертаєшся до Бога і починаєш говорити про найважливіші речі. Мені важко той стан передати словами, але це відчуття, що ти безпосередньо розмовляєш із Богом, ти себе почуваєш сином Божим або людським сином, який досяг певної вершини. Я ніколи не мав таких відчуттів, як під час голодівки — ні до, ні потім. Були різні моменти готовности до самопожертви, але голодівка — це особливий стан душі. Це посвята себе ідеї. Тільки так людина може витримати так довго...»

Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії імені Василя Стуса