Дожити до вироку

Надія продовжує голодування, але п’є воду і чекає вироку. Російська влада не пустила до неї українських лікарів, не дозволила побачитись із мамою і сестрою, але їй не вдалося зламати її дух.

Тільки під стінами холодного, обдертого, з усіх сторін укріпленого СІЗО розумієш, як насправді важко там навіть дихати. Ми, четверо львів’ян, поїхали в Росію підтримати Надію Савченко «на місці». І лише там насправді зрозуміли, що б чекало Україну без Революції гідності. Для громадян України, мешканців Львова, де мітинги відбуваються регулярно і громадська думка дійсно має значення, російські реалії просто в голові не вкладаються. Ми їхали більше тридцяти годин, щоб побачити Надію, але запізнились на суд. Не буду стверджувати, що затримали нас на митниці навмисно, але ситуація була двозначною. Після оформлення документів нашу автівку випустили, аж раптом ми побачили, що маємо зайвий папірець у руках. Не від’їхавши і двох метрів від пропускного пункту, повернулись і виявилось, що порушили правила перетину та «самовільно покинули територію». Написавши пояснення, ще двадцять хвилин чекали, коли ж у прикордонників закінчиться раптова перезмінка.

Зрештою, на суд ми таки спізнились, рівно на годину: не побачили Надю, не заспівали Гімн. Про її стан розповіли такі ж активісти, і ми всі разом плакали під судом, бо Надя втратила за ніч 4 кілограми ваги, в неї піднялась температура і болить серце. Очевидно: її сил не вистачить на довгу боротьбу. Але в Наді є мотивація. Коли одна з активісток, Тетяна, звернулась до Надії зі словами: «Надійко, живи, бо життя — понад усе», — Надя відповіла лаконічно: «Україна — понад усе!».

Під судом

Ми стояли під будівлею суду, пiд російським прапором, і розгублено дивились одне на одного. Віра, сестра Наді, її мама та Олег, який уже також місяцями бореться за визволення нашої льотчиці, адвокати і консули намагалися добитися хоча б дозволу на побачення. Вразила навiть стрічка, якою огородили все приміщення та площу перед судом, а російськi журналісти тим часом із посмішками на обличчі спостерігали за нами, але підійти не наважувались.

Коли всі майже розійшлися, до нас наблизився молодий поліцейський. В активістки Ірини на одязі був прикріплений значок iз зображенням Надії. Він, дивлячись наче поверх нас, сказав: «Ви с этим по городу не ходите, для вас — опасно». І правда, по всьому місту їздять автівки з георгіївськими стрічками та радянськими зірками, на стінах напис графіті: «Слава Донбассу!».

Сила нерозгорнутих плакатів

Зрештою, незважаючи на фізичний стан Наді, російська, прости Господи, «феміда», не дала дозволу навіть на побачення з нею ні сестрі, ні мамі. І наступного дня групка активістів разом iз депутатами, консулами і українськими журналістами поїхала під СІЗО в Новочеркаськ.

До СІЗО ми їхали втрьох: я, Ірина та Анна.Таксист, родом з Абхазії, який під час воєнних дій переїхав до Росії, намагався нас переконати, що Путін «усе правильно робить». І хоч трохи боявся за себе і автівку, випускати нас iз неї не поспішав, бо за нас боявся ще більше. Добрий і привітний чоловік ніяк не міг повірити, що ми дійсно приїхали підтримати друга і за це нам ніхто не заплатив.

Ми, правда, також не спішили виходити з таксі, бо на малесенькій території навколо СІЗО зібралося ціле полчище поліції та кілька автозаків. Таке я побачила вперше, навіть роблячи репортажі з українських тюрем, не доводилось помічати чогось подібного.

Було і страшно, і смішно одночасно. Ми жартували, що автозаками нас повезуть у те ж СІЗО за кілька кроків, тому легше було б на руках віднести. Серед активістів було двоє росіян, і один з них, через свою опозиційну думку, вже був заарештований шість разів. Проте навіть усіх нас разом iз консулами, депутатами та українськими журналістами було менше, ніж поліції.

Так ми і стояли маленькою групкою з трьома згорнутими плакатами в оточенні кількох десятків поліцейських у штатному та цивільному. Нас усіх фільмували з різних ракурсів. Журналістам заборонили знімати СІЗО, а активістів попередили, що жодних акцій проводити не можна. Попереджали, щоправда, тремтячим голосом, і складалося враження, що вони нас бояться більше, ніж ми їх. Ми відміряли належні 50 метрів для одиночного пікету, але плакати не розгортали, бо сподівалися, що до Наді пустять маму з сестрою чи лікарів. А потім вийшов адвокат, і нам «відлягло від серця», бо Надя вирішила припинити сухе голодування.

Пікети дозволенi не всім

Наступного дня ми знову поїхали під СІЗО. Цього разу з нами не було журналістів і депутатів, але був консул, Володимир Трегуб. Він не відходив від нас ні на крок. Незважаючи на ситуацію, консул був радий бачити хоч і незнайомих, але українців. Він, як і все консульство, вже кілька років живе, як в окопі. Саме вони діставали докази присутності в Україні російських військових, вони боронять наших політв’язнів усіма, хоч і дуже обмеженими, силами, і вони фактично охороняли активістів від російських поліцейських.

До СІЗО ми приїхали перші і чекали іншу автівку з активістами, які прибули на місце хвилин за 15 після нас. За цей короткий час кількість поліцейських iз чотирьох охоронців при вході збільшилась до двадцяти. Приїхав якийсь начальник, якого, за його ж словами, за нами «закріпили», і знову, хоч і дуже ввічливо, попередив не розгортати плакати. А ще посвятив нас у тонкощі російського законодавства. Цікаве воно в них, усе-таки. Виявляється, що без узгодження з владою можна проводити тільки одиночний мітинг. Тобто людина (одна і біля неї більше нікого) може стояти з плакатом на відстані 50 метрів (тут закон через кому перераховує можливі місця протесту, першим з яких є пункт «резиденції Президента» ).

Цього ж разу поліцейський iще уточнив, що навіть таке обмежене волевиявлення доступне лише громадянам Росії. «А якщо наш організатор — росіянин, але він зараз не тут?» — спитали ми. «Значить, вас уже група осіб і на одиночний пікет розраховувати не можна».

Ми знову простояли під стінами СІЗО кілька годин. Цього разу всі тримали жовто-сині квіти в руках, бо вони тамтешнім правоохоронцям хоч і не сподобались, але забирати їх вказівки не надходило. Нам не давали ступити й кроку, як найнебезпечнішим терористам. Про те, хто ми і чого приїхали, знали навіть продавці сусіднього магазинчика. Щойно ми зайшли купити кави, як одразу за нами забігли двоє поліцейських і замовили чай. Продавці, наливаючи гарячий напій, голосно, так, щоб поліцейські почули, радили нам їхати додому.

Поліцейський «ескорт» мерзнув разом з нами, тому щойно вони ховалися у тепле місце — ми одразу вирушали «гуляти», і весь супровід знову виходив з автівок і спішив за нами, намагаючись робити вигляд, що вони просто ноги розминають.

Поки разом стояли, то і дискутували кілька годин iз поліцією. Поліцейські доводили, що на Донбасі немає російських військових, що танки «ополченцi» купили на українських же військових заводах за гроші від продажу вугілля. А ще дуже побивалися, що тепер не можуть до родини в гості «на Україну» поїхати і дуже сумують, що «ось так печально вийшло», але то «нічєго, ми братскiє народи, устаканіца». Також вони запевняють, що життю Надії нічого не загрожує. Ми навіть радили почитати її книжку, аж поки не згадали, що вона в Росії вважається екстремістською літературою. Але в те, що ФСБшники вилучили на кордоні у Віри десяток Надиних книжок iз таким формулюванням, поліцейські вірити відмовлялись.

Наші опоненти навіть ображено згадали нам випадкові слова про Майдан однієї з активісток, які їх чи то налякали, чи то здалися крамольними. Попереднього разу, коли хтось приніс пиріжки, активістка Анна жартома сказала: «Так починався Майдан». За цю згадку, очевидно, їм найбільше дісталось.Також у розмові «товариші правоохоронці» чесно зізналися, що дзвінки активістів, особливо Віри, перехоплюються, навіть якось не розуміючи, чому ми так дивуємось.

Дожити до вироку

Лікарів до Наді так і не пустили і не дали їй побачитись iз сестрою. Вона написала нам листа. В ньому вона знову просила лікарів відправити до інших політв’язнів і обіцяла, що доживе до вироку...