Шокованi Шокiним

Питання, яке потребує свого логічного завершення, стосується й досі чинного керівника Генеральної прокуратури Віктора Шокіна. Його відставка наразі ще не формалізована — на сьогодні є лише подання Президента Петра Порошенка, яке, втім, має затвердити парламент. Сам Генеральний перебуває у відпустці, причому відпочиває він десь за межами країни — журналісти бачили Шокіна в міжнародному терміналі аеропорту «Бориспіль».

Те, хто заступить теперішнього Генпрокурора, — звісно, є важливим, однак не менш важливий і спосіб, у який буде обрано очільника ГПУ. Формат призначення Генпрокурора може стати запобіжником від скоєння подальших корупційних діянь. А може й законсервувати їх на роки, якщо не на десятиліття. І тоді ім’я персони, яка заступить на цю посаду, не відіграватиме жодної ролі.

Як краще обирати Генпрокурора

Наприкінці минулого року серед електронних петицій, адресованих Президенту, містилася одна, котра якраз зачіпала алгоритм призначення Генпрокурора. Її автор пропонував обрати главу ГП «на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, строком на п’ять років». Петиція з’явилася наприкінці 2015-го і не зібрала необхідної кількості підписів — а відтак і не була розглянута.

Обирати Прокурора всенародним голосуванням, як Президента чи склад парламенту, — ідея, м’яко кажучи, не дуже вдала. Її реалізація означала б створення ще однієї гілки влади, а це є рішенням, далеким від оптимального. Класична тріада розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову не потребує «вдосконалень» подібного штибу. Завдання полягає не в тому, щоб надбудовувати нові конструкції, а щоб зробити дієвими вже наявні. Та й подібного прецеденту — обрання Генпрокурора на загальних виборах — не існує в жодній демократичній країні.

Однак поява такої петиції сигналізує про те, що терпець соціуму уривається. Він готовий узяти на себе певні функції виконавчої чи судової влади, аби не допустити чергового корупційного зрощення президентської та прокурорської вертикалі. Адже Президента України (ким би він, зрештою, не був і яке б прізвище не носив) завжди обслуговував Генеральний прокурор — тією ж самою мірою, як це робив (і робить) голова Конституційного Суду або очільник Центрвиборчкому. Тоді як у світовій практиці прокуратура належить або до виконавчої, або до судової влади. В обох випадках ця інституція зберігає цілковиту незалежність, котра дозволяє їй діяти незважаючи на особи. Яскравий приклад цього — порушення прокуратурою Італії кримінальної справи проти прем’єра Берлусконі та вимагання для нього тюремного ув’язнення. Погодьмося, що українським прокурорам ще дуже далеко до подібної «зухвалості», самостійного та тверезого мислення, відсутності чиношанування тощо.

Згідно з чинною українською Конституцією, прокуратура становить окрему «єдину систему», яка не співставлена з парадигмою ані судової, ані виконавчої влади. Розділ про прокуратуру передує в Основному законі розділу про правосуддя. І за чинною редакцією Конституції, і за тією, котра була надіслана для оцінки до Венеціанської комісії, призначення Генерального прокурора України віднесене до прерогатив Президента держави: він вносить відповідну кандидатуру на затвердження Верховною Радою. За вже прийнятого проекту змін до Конституції термін повноважень Генпрокурора становить 6 років без права бути обраним повторно.

Віктор Шокін, його заступники та помічники нині залюбки повторюють тезу про те, що реформа генеральної прокуратури завершиться тоді, коли очільника ГП обиратимуть на відкритому конкурсі. Можливо, саме в цьому й полягав би вихід, проте нинішнє керівництво Генпрокуратури лукавить — для впровадження такої норми потрібно знову голосувати за проект змін до Конституції. В умовах фактичної відсутності парламентської коаліції результативність такого голосування уявити тяжко. Це означає, що наступника Шокіна обиратимуть по-старому: Президент запропонує свою креатуру, а парламент затвердить її або ні.

Претенденти, шикуйсь!

У числі претендентів на крісло Генерального прокурора, як «УМ» уже повiдомляла, називають декілька імен. Це, зокрема, голова фракції БПП Юрій Луценко, головний військовий прокурор Анатолій Матіос, екс-заступник Генерального Віталій Касько (котрий пішов з посади, гучно грюкнувши дверима), нині діючі «зами» Шокіна Давід Сакварелідзе та Юрій Севрук, голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, також очільник СБУ Василь Грицак. Шанси кожного посісти генпрокурорське крісло вимірюються, як це не прикро, близькістю до керівної верхівки країни. Передусім це стосується правої руки Президента в парламенті Юрія Луценка, який управляє президентською фракцією.

У Луценка, щоправда, немає необхідних 10 років роботи в органах прокуратури, зате є судимість, котра мала б стати на заваді такого призначення. Однак усе це не матиме жодного значення, якщо вибір Президента впаде саме на нього. І навіть те, що Луценко жодним чином не знайомий з прокурорською кухнею, не перешкоджатиме йому керувати відомством — врешті-решт, колись його вже ставили на чолі міліцейського міністерства — й так само без найменшого досвіду. Сам Юрій Луценко подібні розмови наразі не коментує.

Наступний претендент — Анатолій Матіос — має зовсім інші вади. В нього є необхідний досвід, але так само є й підозри щодо участі його у корупційних діяннях, адже протягом двох останніх років жоден чиновник Міноборони, винний у розкраданні коштів, призначених на потреби АТО, не був притягнутий до відповідальності. Матіос — людина старої системи, відтак його призначення навряд чи буде сприйнято позитивно.

Зовсім інша річ — молодий та гарячий Віталій Касько, на котрого, як подейкують, роблять ставку наші закордонні партнери. Водночас експерти зазначають, що Касько — добрий теоретик, але поганий практик. Він майже провалив роботу з міжнародної співпраці, націленої на повернення в Україну вивезених командою Януковича активів.

Що стосується Сакварелізде та Севрука, то ці двоє ймовірних кандидатів знаходяться у жорсткій опозиції один до одного. Реформатор з Грузії вважає свого українського колегу бюрократом та ретроградом. Вони дійсно протиставлені один одному як приклад нових та старих методів управління в стінах ГПУ. Цей антагонізм посилився відтоді, як Севрук де-факто став виконувати обов’язки Генерального прокурора. Відомим є лист Сакварелідзе до Севрука, де він звинувачує останнього у зумисному блокуванні всього «прогресивного та реформаторського». «Ви, мабуть, звикли до таких методів роботи ще до Революції гідності, коли за наказом керівника відомства Пшонки наглядали за дотриманням законності в органах внутрішніх справ. Про якість цієї роботи та її ціну добре пам’ятає Україна», — пише Сакварелідзе.

Іще один претендент — голова СБУ Василь Грицак. Він, як і Анатолій Матіос, є ветераном силових відомств. На керівних посадах Служби безпеки Грицак знаходиться з 2005 року, йому симпатизує чинний Президент, котрий і запропонував Грицаку очолити відомство після звільнення Валентина Наливайченка. Але зараз Грицак досить непогано почуває себе на своїй теперішній посаді, й зовсім не факт, що він погодиться на перехід у структури ГПУ.

Доволі високими є шанси у Павла Жебрівського — він має і юридичну освіту, і досвід прокурорської роботи. Жебрівського вважають «прохідним» кандидатом — очевидно, що за його призначення може проголосувати більшість фракцій.

Утім, із тими темпами, котрі демонструє влада, дискусії довкола можливих кандидатів на крісло ГПУ триватимуть ще довго. Дуже ймовірно, що «недовідставлений» Віктор Шокін певний час залишатиметься щонайменше у статусі «виконуючого обов’язки». На тлі такого зволікання потреба поламати існуючу систему призначення стає особливо актуальною.