Шекспір напише не про нас

У 2016 році світ відзначає 400-річчя з дня смерті Вільяма Шекспіра, Великобританія підготувала глобальну культурну кампанію, присвячену цій даті. В її рамках посольство Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні ініціювало і підтримало фінансово постановку маловідомої п’єси Шекспіра «Троїл і Кресіда», заснованої на давньогрецькому циклі міфів про Троянську війну. Зараз вистава подорожує Україною — 1 березня її показали в Дніпропетровську, 2 — в Запоріжжі, 21 побачать в Одесі, 28 — в Харкові, у Києві гала-прем’єра запланована на квітень, але у лютому в столиці відбулися закриті перегляди в концертному клубі Bel Etage, і побачене поламало стереотип, згідно з яким, увесь іноземний культурний продукт сприймається як винятково прогресивний та інтелектуальний.

Британський драматург Вільям Шекспір і режисер Джонатан Бонатвала із Moving Theatrе, українські актори Остап Ступка, Ахтем Сейтаблаєв, Ігор Славінський, Сергій Сипливий та український арт-куратор Віталій Малахов — усі складові коктейлю-вистави «Троїл і Кресіда» якісні і «дорогі», а головна емоція після вистави — знизування плечами. Сучасні тлумачі Шекспіра пишуть, що пафос його п’єси (з жанром досі не визначилися — драма, трагедія чи історичні хроніки) пацифістський: на тлі війни між греками і троянцями розгортається lovestory між сином останнього царя Трої Пріама і донькою грецького жерця Калхаса, а потім зрада Кресіди з воїном з ворожого стану. Режисер через цю п’єсу намагався «зрозуміти суть природи конфлікту між народами та окремими людьми, з одного боку, пов’язаних родинними зв’язками та спільною територією, але водночас розділених лихоліттям війни».

«У нас, у Великобританії, є дві школи: традиціоналісти, які вважають, що тексти Шекспіра чіпати не можна, та експериментатори, які чинять навпаки. І ми радіємо, що в Україні ми представляємо якраз такий варіант, — прокоментував постановку заступник Посла Великої Британії в Україні Мартін Дей. — Бо саме експерименти рухають мистецтво вперед». Перелицьовувати Шекспіра на новий лад, модернізувати його героїв у сучасних запропонованих обставинах — уже загальне місце, як завжди, «додана вартість» мистецького твору полягає в таланті постановника і виконавців. Адаптувати Шекспіра до українських реалій, а оскільки спектакль — продукт культурної дипломатії, це завдання номер один, вирішили до болю просто: троянці у виставі говорять українською мовою, носять камуфляж одного типу і кольору і співають народні пісні, а греки — російською, в іншому камуфляжі і наспівують радянські, до тексту витримки 410 років додали елементи документального театру — монологи українців з обох боків лінії фронту. Логічніше було б українців запаралелити з греками, але навряд чи це врятувало б виставу від вульгарності.

Піднятися над обставинами і дивитися виставу про «абстрактний гуманізм» в той час, як у країні точиться війна і з фронту повертаються героїчні інваліди, — треба мати міцні нерви і книжкову відстороненість. У мене не вийшло. Але якщо дивитися не з боку етики, а лише театральної справи, то й тут вистава перебрала з еклектикою: мінімалістичні декорації, з костюмів — камуфляж і вишиті сорочки, документальні монологи проголошені в найкращих традиціях українського академічного театру, смислові акценти просто змазані. Той випадок, коли український театр (вистави «Слава героям», «Сталкери», «Майдан») у метафоричному осмисленні сучасних проблем дає фору іноземному. Труднощі перекладу?