Дикий, Літературний та Післяігровий

Документальні «Ополченці»

Бажання самореалізуватися і самовдосконалюватися, продемонструвати і обмінятися накопиченим досвідом-навичками, розмовляти простою, відвертою (часто нецензурною) мовою на болючі, гостросоціальні та морально-етичні проблеми підштовхнули до створення власних театрів. В основному, до складу цих колективів входить молодь, адже саме вона повсякчас є рушієм змін, зламу традицій і пошуку новацій. Імовірно, ці події теж незабаром фіксуватимуть в історії як нову театральну хвилю, проте вона вже не «підвального» формату (хоча вистави відбуваються також не у театрах, а в адаптованих до сценічних майданчиків просторах).

PostPlay Театр («післяігровий») виник після того, як його засновники, драматурги — Ден і Яна Гуменні, режисер — Антон Романов, актриса і режисер Галина Джикаєва, керівник дитячої театральної студії — Олександр Жуган, знайшли приміщення (без оплати за оренду) у промисловій зоні міста. Адаптувавши складський простір до театрального, вони офіційно відкрили його 11 січня моновиставою «Ополченці» за п’єсою Д. і Я. Гуменних «Дочці Маші купив велосипед» у постановці А. Романова. Цей документальний спектакль базується на реальній розповіді чоловіка зі сходу, якого зустріла актриса театру в центрі Києва (розмова була записана на диктофон, згодом переведена драматургами у п’єсу).

Галина Джикаєва грає одночасно три ролі-позиції: ополченця і актрису, а також, відсторонюючись, висловлює власне ставлення до героя. Автори цього проекту намагаються показати світ і життя людей, що залишилися на сході країни і живуть в умовах війни. Вони не жаліють, не засуджують і не виправдовують їх, а розкривають шокуючі факти, «голу» правду, демонструють скалічені тіла і душі людей для того, щоб ми не закривали очі на них і думали, як нам з ними завтра-післязавтра співіснувати. Колектив театру переконаний, що однією з важливих на сьогодні проблем є питання соціальної комунікації, тому другою дією кожної вистави PostPlay Театру є відкритий діалог із глядачем: обговорення побаченого, висловлювання своєї думки, пошук істини і методів вирішення проблеми.

Далі у репертуарі з’явилися такого ж плану документальні вистави за текстами Д. і Я. Гуменних: соціально-політична вистава-інтервенція «Сіра зона» Г. Джикаєвої та перформативний акт «Питання» А. Романова. Наприкiнцi лютого в Українському домі був презентований іще один проект цього театру — «Справа 26 лютого», оснований на реальних подіях — мітингу кримських татар за територіальну цілісність України біля Верховної ради Криму, який відбувся 26 лютого — у переддень анексії Криму Росією. Унікальність цієї постановки (режисер — Г. Джикаєва) ще й у тому, що виконавцями є самі свідки, тож вона буде показуватися лише кілька разів.

PostPlay Театр працює за репертуарно-проектним принципом, зацікавлений у співпраці з іншими творчими одиницями та угрупованнями, розглядає усі пропозиції, надає приміщення для репетицій і показів, тому вже на сьогодні має досить насичену афішу. У березні відбудеться кілька цікавих прем’єр від молодих режисерів: іронічна комедія Євгенії Ведіщевої «16+» за п’єсою Марини Смілянець, постановка Нати Вітченко «Трохи більше кисню» за п’єсою «Привези мені зі Львова чого в Запоріжжі немає» Анастасії Косодій, а також вистава Володимира Ленського та Вадима Лавренюка «Геній і безумство» за п’єсою О. Пушкіна «Моцарт і Сальєрі».

Соціально злі

Так само у січні за ініціативи театрального критика і продюсера Ярослави Кравченко з’явився проектний «Дикий театр» як альтернатива репертуарним державним і приватним театрам. До його складу входять професійні менеджери, художники, дизайнери, smm-спеціалісти і піарники, метою яких є підтримка, супровід і виведення на широку публіку талановитих і неординарних незалежних режисерів, акторів і кураторів. Театр поки не має сталого приміщення — майданчики підбираються в залежності від постановки. «Нам набрид нудний, безідейний театр банальних форм та істин, — зауважує засновник Ярослава Кравченко. — Ми хочемо, щоб під назвою «Дикий Театр» зібралися проекти, що розвивають індивідуальне мислення, ставлять незручні запитання, тим самим розвиваючи глядача. Тому за формою вони мають бути зухвалі, чесні, мають «чіпляти».

Першою прем’єрою стала вистава Максима Голенка «Вій 2.0» за п’єсою Наталі Ворожбит, що відбулася 10 лютого у клубі Sentrum. У тому ж приміщенні 16 лютого було презентовано біографічний байопік-концерт Ксенії Скакун про культову британську групу Joy Division, зокрема про його соліста Яна Кьортіса (грає Олексій Доричевський). Вистава була учасником цьогорічного мультидисциплінарного міжнародного фестивалю «Гогольфест».

А вже 8 березня — чергова провокативна «соціально зла» прем’єра «Дикого театру» від режисера М. Голенка «Попи, мєнти, бабло, баби» (автор Віктор Понізов за мотивами п’єси Джона Вебстера «Герцогиня Амальфі») у головній ролі з Олегом Примогеновим. Вистава-треш демонструє і висміює людські вади, беззаконня і розпусту, особливо жагу до збагачення, порушуючи усі можливі моральні, мовні та візуальні табу.

Щодо планів: М. Голенко після прем’єри приступає до постановки «Парфумера» П. Зюскінда, а також стартує робота над музичним проектом «Клуб 27» — сім вистав про відомих музикантів, які померли в 27 років (до роботи будуть залучені українські музиканти). Окрім того, зараз ведуться переговори про співпрацю з багатьма молодими режисерами, серед яких Павло Юров, Вікторія Філончук та Олександр Журавель.

На майбутнє «Дикий театр» планує організовувати участь проектів у фестивалях, створювати копродукції, налагодити міжнародну дистрибуцію та сподівається на підтримку з боку держави, хоча б у безкоштовній оренді сценічних приміщень для показів.

Усе почалося з дипломної вистави

Ідея створення Літературного театру виникла випадково: директору компанії «Союз видавництв» Вадиму Романенку сподобалася дипломна вистава акторського курсу народного артиста України Миколи Рушковського в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, і він запропонував продовжити її існування у Київському будинку книги. Для цього на третьому поверсі книгарні був облаштований камерний сценічний простір із залом для глядачів десь на 50 місць. У лютому прем’єрою «Sos! Врятуйте наші душі» за п’єсою Костянтина Симонова «Четвертий» відбулося відкриття театру. По периметру залу — стелажі з книгами, присутність і запах яких надають особливої поетичної атмосфери.

Формат літературного театру не новий, проте особливий: на першому місці — авторський твір, потім — акторське виконання (адже тут, як у кіно, — робота «крупним планом»), а також вимагає оригінального оформлення (візуального, музичного тощо). Прем’єра «Sos! Врятуйте наші душі» — це історія про воєнного журналіста, який намагається розібратися у собі, колізіях свого життя, вчинках та почуттях iз живими і «не живими» (душі померлих приходять на його заклик) особами. Заклик героїв «живи так, щоб не було соромно» зараз особливо на часі, коли країна вимагає від кожного не ховатися у тилу, закликає до героїзму. Проте вистава залишається поки у формі екзамену: з оформлення хіба що книги магазину, чорне фортепіано у кутку так і не зазвучить, біле полотно для відеопроекцій слугує лише задником. Молоді актори хоч і стараються, але грають досить холодно й статично — відчувається внутрішня відстороненість від подій, що відбуваються з їх героями. Можливо, причина у невпевненості через нове приміщення і перші покази, а може, історія радянського часу зачіпає не так виконавців, як його постановника.

Поки в афіші Літературного театру одна вистава, проте до театру планують долучитися режисери Театру на Подолі — Ігор Славінський та Нового театру на Печерську — Олена Лазович, окрім того, Вадим Романенко закликає до співпраці інші колективи для розширення репертуару театру.

За афішею усіх цих театрів можна слідкувати на сторінках у соціальній мережі «Фейсбук».