Ляльки, що прийшли з раю

Знову на вулицях України продають льодяники на паличках. Кажуть, що це свідчення падіння рівня життя. Багато тих півників продавали в непрості для багатьох 90-ті роки вже минулого століття. Втім з’явився повсюдно ще один символ — ляльки-мотанки. То тут, то там сидить собі в міському переході чи просто на вулиці усміхнена жіночка над рядочком українських ляльок, що нагадують прадавні часи й звичаї. Не треба бути ні езотериком, ні надто глибоким дослідником народної культури, аби в тому явищі побачити переконливий позитив: народна лялька повертається неспроста. Вона є символом нашого життєлюбства, а з ним — нашої духовної сили.

Лялька — у придане

Коли ж в українців з’явилися перші ляльки? На це запитання відповідь одна: скільки українці живуть на своїй землі. Тепер ми звикли сприймати ляльки як дитячі іграшки. У світі наших предків вони призначалися не лише для дітей — ляльки-мотанки слугували оберегами дому, символами й таємними «помічниками» людині у різні періоди її життя. Скажімо, коли дівчина виходила заміж, то разом із сорочками та рушниками до приданого в скриню нерідко клали і ляльки. Для них ретельно виготовляли вишитий одяг й аксесуари. Тих ляльок мало бути дві: дівчина і хлопець. Цілком «серйозно» молодята бавилися тими ляльками відразу після одруження — вважалося, що так швидше народяться діти...

Власноруч зроблені ляльки супроводжували дорослих українців упродовж усього життя: наприклад, спеціально виготовляли обереги, які допомагати мирити між собою подружжя, коли виникало непорозуміння. Якщо хтось занедужав, для тієї людини виготовляли ляльку, яка, за древніми повір’ями, мала увібрати в себе хворобу. Коли хвора людина одужувала, ту ляльку спалювали.

Вражає, на перший погляд, простота техніки виготовлення цієї ляльки: без голки, а лише намотуванням різних частин. У цієї ляльки відсутні будь-які риси обличчя, замість них — хрест, що символізує гармонію вертикалі (духовності) і горизонталі (земного розвитку). Тобто ця лялька твориться для того, аби гармонізувати простір. Наші предки ставили її на покуті зі сторони сходу сонця, над ліжечками дітей (аби оберігали дитину), над дверима (зустрічає і проводжає гостей).

Із поверненням ляльки-мотанки повертається у побут українців дух нашої історії. Через ці обереги братимуть участь у нашому житті і славні предки. Це основа благополуччя і процвітання роду — так вважалося раніше. Можна припустити, що повернення такої символіки може в кращий бік змінити життя, адже з лялькою повертається традиція предків, на якій завжди тримався душевний і духовний світ людини.

Прийшли до нас із доби палеоліту

Хто ж вони — ті люди, які повертають особливих ляльок? Одну з них — Тамару Желібу — знаю давно. Вона досвідчений педагог, всі свої сили віддає дітям, аби долучити їх до світу краси. Майже сорок років Тамара Данилівна працює педагогом-організатором у дитячо-юнацькому клубі «Червоні вітрила», що в Солом’янському районі. Вона — переможниця багатьох конкурсів iз флористики, володіє різноманітними декоративно-прикладними техніками. Та найголовніше, до чого завжди прагне художниця, — відтворити народні елементи виробів. Якою б не була її композиція: новорічна, осіння чи різдвяна — там обов’язково присутній народний мотив.

Останнім часом, несподівано для неї самої, Тамара Данилівна всерйоз захопилася лялькою-мотанкою. На виставці в районній бібліотеці імені Новикова-Прибоя, що в Солом’янському районі столиці, наразі демонструють її роботи, про які історик мистецтва, знаний у Києві культуролог Олександр Фисун зауважив: «Дивишся на ляльки Тамари Желіби — і виникає відчуття: вони прийшли до нас із доби палеоліту. Уже тоді українці були зрілими в усіх сенсах, та найперше і найголовніше — в духовному».

«Лялька в Україні, а надто лялька-мотанка, завжди мала сакральний зміст, — каже Тамара Данилівна. — Я переконана, що ляльки прийшли до нас із нашого раю. Так, в Україні, як і у всьому світі, колись був рай. Недаремно ж Тарас Шевченко засвідчує це в одному зі своїх віршів: «Ми в раї пекло розвели...» Тож якби наші люди мали змогу доторкатися до тієї краси, як це було у наших предків, то війна не виникла б».

Першу ляльку для майбутньої майстрині власноруч зшила мама. «Як усі сільські діти, я гралася качанами кукурудзи, гарбузиками, — уточнює пані Тамара. — На жаль, нині в школах не викладається народознавство, як було ще не так давно. Прикро, що рівень того викладання був занадто низьким у багатьох школах. Дійшло до того, що в підручниках з цього предмету дуже збіднено представлявся наш давній звичай. Наприклад, за взірець цитувався такий фольклор: «Я маленький хлопчик, виліз на стовпчик». Одного разу на заняттях я запитала своїх учнів, чи знають вони колядки. Один хлопчик підняв руку і відповів: «Знаю, но на испанском языке». Втім у суть народного звичаю я й сама заглибилася не так давно — коли почала виготовляти ляльки. Я перевернула гори літератури. Так відкрила для себе дивовижно красивий світ, у якому жили наші предки. Якими прекрасними були українські народні свята!».

У творчому доробку Тамари Желіби серія ляльок, які є символами найголовніших українських свят: серед них Коляда, Калита, Купайло. Ще — ціла серія із 16 персонажів «У нашого Омелька невеличка сімейка...» На виставках вони «розряджають» атмосферу, часом викликають не просто сміх, а регіт.