Кобзар у купецькому домі

У Черкаському музеї «Кобзаря», єдиному музеї однієї книги не лише в Україні, до цьогорічної 202-ї річниці вiд дня народження Тараса Шевченка відкрито дві унікальні виставки. Перша — експозиція зi ста картин місцевих художників за мотивами творчості Тараса Григоровича. Це живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво. А друга — присвячена зображенням Шевченка на побутових речах.

Зібрані «Кобзарі» перекладено на сорок п’ять мов світу

«До другої виставки ми збирали матеріали не один рік. Ви не повірите, але зображення Шевченка є не лише на грошах, монетах, годинниках, марках, конвертах, ручках, обкладинках, футболках, а й на чашках, тарілках, підсклянниках, гральних картах, упаковках води та кефіру, наліпках на телефони, на обгортках для цукерок», — розповідає «Україні молодій» директор музею Ольга Шарапа.

За її словами, у музеї є навіть раритетна обгортка, датована далеким 1913 роком. А взагалі, наголошує, багато чого цікавого і на цих виставках зокрема, і в постійно діючих експозиціях можна побачити у Черкаському музеї «Кобзаря», тож запрошує приходити усіх — і черкащан, і гостей міста.

Пані Ольга каже, що нині у фондах музею зібрано більш як тисячу творів Тараса Шевченка мовою оригіналу, виданих у різні часи і в різних країнах. Є й надзвичайно рідкісні. Свого часу їй поталанило придбати для музею кілька унікальних колекцій «Кобзарів» та літературу про них.

«Мені так хотілося дістати перший «Кобзар» Шевченка, виданий ще 1840 року. Він дуже рідкісний, їх до десятка у світі є. Коли дізналася, що в харківського колекціонера Євгена Артеменка цей «Кобзар» є, то втратила спокій і сон», — веде далі Ольга Михайлівна. Вона пригадує, як старалася протоптати стежку до Харкова і таки змогла переконати колекціонера продати зібрання саме Черкаському музею «Кобзаря», хоча розжитися таким скарбом воліли й інші музеї України.

Ще одну рідкісну колекцію «Кобзарів», серед яких і два десятки дореволюційних видань, директорка музею придбала в Сумах у тамтешнього колекціонера Сергія Арбузова. Частину своєї колекції «Кобзарів», на її прохання, подарував музею й волинський колекціонер Микола Куделя.

Був час, каже пані Ольга, коли вона трохи не щотижня їхала до столиці й обходила букіністичні магазини в пошуках книжок Тараса Шевченка. «Кобзарі» на її прохання присилали навіть із Санкт-Петербурга. І хоча та посилка зі стосиком книжок прийшла до Черкас через Чебоксари, але таки доставила у новостворений музей прижиттєвого «Кобзаря» Шевченка і ще два рідкісні видання поета.

Тепер у фондах музею є «Кобзар» 1860 року, виданий меценатом Платоном Симиренком; є «Буквар южнорусский», який Шевченко видрукував своїм коштом і розіслав по недільних школах України; є твори Шевченка у двох томах, видані у Празі 1876 року; є «Кобзар» та поема «Гайдамаки», датовані тим же роком; є «Кобзар» 1914 року. А взагалі тут зібрано «Кобзарі», перекладені на сорок п’ять мов світу. Аби про фонди музею дізналися якомога більше людей, наукові працівники видали спеціальний каталог та популярне видання «Шевченківські Черкаси».

З ініціативи Ольги Михайлівни та завдяки коштам державної програми «Золота підкова Черкащини» в музеї було створено й Шевченкову світлицю, в якій нині постійно проходять виставки картин. Завдяки цьому музею вже вдалося сформувати мистецький арсенал на шевченківську тематику.

«Своїм корінням не вихвалялася, бо моя заслуга в цьому найменша»

Кожного року 9 березня, коли Україна вшановує Тараса Шевченка, для директора Черкаського обласного музею «Кобзаря» це ще й родинна подія. Адже вона — прапраправнучка Тараса Шевченка по братові Микиті. І саме вона 27 років тому стала ініціатором створення у Черкасах музею «Кобзаря». Тож недарма у Черкасах Ольгу Шарапу називають берегинею духовної спадщини свого великого родича, котра невтомно популяризує її серед українців.

Ольга Михайлівна родом із рідного села Тараса Григоровича — з Керелівки, яке тепер називається Шевченкове, що в Звенигородському районі. У цьому селі є родичі Кобзаря не лише по брату Микиті, а й по брату Йосипу та сестрах Ярині та Катерині. Пані Ольга зізнається, що вперше усвідомлено дізналася про те, що вона родичка «того самого Шевченка», вже коли пішла в школу — тоді їй про це сказала мама, сільська вчителька. У школі до цього ставилися спокійно, адже в селі було чимало родичів Кобзаря. А в Київському університеті, де пані Ольга навчалася на філолога, про це ніхто й не знав. Своїм корінням із великим Шевченком вона ніколи не вихваляється бо, як сама каже, «заслуга в цьому моя найменша».

Відкрити у Черкасах музей «Кобзаря» родичка Тараса Шевченка надумала ще в 1987 році, коли працювала науковим співробітником в Черкаському обласному краєзнавчому музеї. «В голові крутилася одна думка: як це так, що Шевченко в Черкасах бував, і не раз, а його музею в обласному центрі немає», — зізнається пані Ольга. Вона каже, що мріяла, аби цей музей був не такий, як інші. У тих роздумах i народилася ідея започаткувати музей однієї книги та зібрати в його фондах усі «Кобзарі», видані при житті Тараса Григоровича й після його смерті.

Зі своєю ідеєю вона вперто ходила по владних кабінетах і раз за разом доводила, що такий музей потрібний не лише Черкащині, котра є батьківщиною Шевченка, а й усій Україні. Її почули. Згодом Черкаська обласна рада ухвалила рішення про створення музею «Кобзаря», поклавши всі витрати з його організації на обласний бюджет.

Ольга Михайлівна пригадує, як спочатку під приміщення музею однієї книги в Черкасах виділили старовинний будинок на дніпровських кручах. Адже меморіальна дошка на його фасаді давно інформувала про те, що в ньому бував Тарас Шевченко. Музей «Кобзаря» розпочинався тоді з однієї шафи, стола та невеликого зібрання книг, з якими до того приміщення й перебралася нова директорка.

Але згодом, розповідає, вона з’ясувала, що будівля, котру в місті вважали «шевченківською», зведена у 1913 році, тож Кобзар там ніяк не міг гостювати. Із цим своїм дослідженням родичка Шевченка знову пішла по кабінетах влади. І вкотре доводила, що новому музею місце в колишньому будинку купців Цибульських, який зберігся в центрі на Хрещатику і в якому точно бував Тарас Григорович.

Вона каже, що в Черкасах Тарас Шевченко перебував iз 18 до 22 липня 1859 року. Він приїхав в Україну після заслання і вибирав землю під Каневом, щоб збудувати там хату. Під тамтешнім селом Пекарі його заарештували. Шевченко мав сидіти у в’язниці в Черкасах. Про це дізналися черкаські купці Андрій та Юхим Цибульські. Брати тримали магазин «Вина и другие заморские товары», поставляючи продукцію до столу Лопухіних та Бобринських.

Пані Ольга каже, ця родина була освічена, мала велику бібліотеку, в цьому домі поважали слуг і не цуралися обідати за одним столом. Юхим знав Шевченка ще по Петербургу, тож він пішов у поліційну управу до черкаського ісправника Табашникова, дав йому 500 рублів хабара і домовився, що Шевченко житиме у їхньому будинку, але щодня ходитиме в управу відмічатися. Підірване здоров’я та черговий арешт настрою Тарасу Григоровичу не додавали, але теплий прийом купців Цибульських став доброю підтримкою для поета. У них Шевченко гостював чотири дні, а тоді прийшло розпорядження їхати до Києва.

У Черкасах Шевченко написав два свої вірші й намалював краєвид

«Довелося співставляти кілька документів і переконувати, що саме на будинку Цибульських треба встановлювати меморіальну дошку. Саме тут Тарас Григорович написав два свої вірші — «Сестрі», «Колись, дурною головою…» та намалював краєвид «В Черкасах», — зазначає Ольга Михайлівна.

Тож завдяки зусиллям прапраправнучки Шевченка музей таки переселили до історичного особняка Цибульських. Вирішили, що до травня 1989 року, який ЮНЕСКО було оголошено роком Шевченка, музей Кобзаря відкриється. Але будівельники не вправлялися, бо робили той ремонт, наче мертве горіло. «І тоді ми написали на паркані великими буквами — «Українці! Кому не байдужа доля української культури — приходьте на суботник!» — пригадує Ольга Шарапа.

Вона каже, що в ту пору в державі повіяло українським духом. І на суботники почали приходити люди, для яких український патріотизм був не порожнім звуком. Вони працювали у свій вільний час, прискорюючи відкриття в обласному центрі музею «Кобзаря». А потім з тих добровільних помічників й утворилося в Черкасах громадське товариство «Заповіт». Більше сотні шанувальників таланту Кобзаря, палких патріотів рідної України по кілька разів на тиждень збиралися у підвальному приміщення музею і за власний кошт організовували там цікаві лекції, вивчали українські народні пісні та колядки, опановували традиційну техніку української вишивки. Окрім усього іншого, черкаський «Заповіт» популяризував українську книгу, навіть відправляв посилки в сусідню Польщу, за свої гроші «заповітівці» передплачували українські газети для черкаських шкіл, організовували вечори Василя Симоненка, їздили на козацькі свята до Запоріжжя.

«Така активність і такі зібрання не всім подобалися. І на музей наслали з перевіркою пожежників, а ті «накопали» порушень аж на 16 пунктів. Тож у 1991 році «Заповіт» закрили. Але чимало членів нашого товариства після «Заповіту» пішли в партії демократичного спрямування», — наголошує Ольга Шарапа.

Водночас вона додає: тепер щаслива від того, що в Черкасах є музей «Кобзаря» і що він у будинку, де бував Тарас Григорович. «Цей музей — краща частина мого життя!» — зізнається прапраправнучка Шевченка.

«І хоча нам з колегами вдалося чимало зробити, але нема такого, щоб ми сиділи і почивали на лаврах. Якщо вийшло яке видання про Шевченка, то ми повинні його знайти і придбати. На жаль, чимало часу та сил витрачається на добування грошей, аби ці видання купити», — підсумовує Ольга Михайлівна Шарапа.