«Не плач. Я повернуся!»

«Діда розстріляли, а тюремники й далі брали передачі»

«Наша родина багато пережила. Людям, сім’ї яких не стикалися з репресіями, важко уявити ті жахіття — із тавром родичів ворога народу ні на навчання, ні на роботу не брали», — розповідає «УМ» Анатолій Скрипник, онук поета Степана Бена.

Пан Анатолій живе з родиною у місті Шпола на Черкащині. Три роки тому від тяжкої хвороби померла його сестра Тамара, тож тепер він самотужки опікується старенькою мамою. Доньці поета Майї Степанівні у квітні виповниться 88 років. Вона живе у Лозуватці, що за десять кілометрів від Шполи. У тій же хаті і на тому ж обійсті, де жив дід Степан Федорович. «Із цієї хати його і забрали в далекому 1937 році енкаведисти», — каже Анатолій Скрипник.

Його мама Майя Степанівна добре пам’ятає той трагічний для їхньої сім’ї день. Це було наприкінці липня. До їхньої хати під’їхала «полуторка», в оселю зайшли енкаведисти.

«Нас із братом закрили в кухні, а самі в кімнаті передивлялися батькову бібліотеку. В нього було два ящики художньої і шкільної літератури», — пригадує пані Майя.

Вона каже, що батько на себе грошей не витрачав, а книжки любив купувати. Енкаведисти перерили всю хату, із «забороненого» знайшли 12 зошитів та один блокнот із рукописами віршів. Степана Бена забрали з собою.

«Добре запам’ятала, як мама ридала, коли батька вели до машини. А він їй тихо сказав: «Не плач. Я повернуся!». Більше ми його не бачили», — зі сльозами на очах розповідає Майя Степанівна.

Степана Бена наступного дня повезли до Черкас. Коли його дружина Анастасія принесла йому передачу і запитала за чоловіка, їй відповіли, що його засуджено на 10 років. «Діда вже розстріляли, а тюремники не гребували і ще довго брали передачі, котрі для нього приносила бабуся. Вона пішки ходила з Лозуватки до Черкас, вірячи, що дід живий», — додає онук поета.

Він каже, вже наприкінці 40-х бабусі Насті прислали свідоцтво, що її чоловік помер 14 грудня 1943 року в таборах від бронхопневмонії. То була брехня. Насправді поета розстріляли невдовзі після арешту як ворога народу. Без суду і слідства, безпідставно...

У ті дні в їхньому селі було дуже неспокійно, пригадує пані Майя, донька поета. Їй було 9 років і вона добре пам’ятає, як енкаведисти почали вивозити на залізничну станцію жінок із дітьми, чоловіків яких заарештували. Їх виселяли світ за очі. Бо родичі «ворогів народу». Малі діти Степана Бена були саме з бабою Яриною та дідом Федором по материній лінії. Майя якраз захворіла, лежала з високою температурою. Це врятувало від депортації. Бо міліціонер, який вдосвіта прийшов до їхньої хати, подивився на хвору дівчинку й пішов геть. Наступного ранку додому з Черкас повернулася Анастасія, дружина поета.

«Над нами довго висіло тавро «ворогів народу», дітей намовляли, щоб ті нас ображали та обзивали. Стільки ми виплакали, то тільки Богу відомо. Пам’ятаю, у сільраді сказали, що мама не має права ходити на роботу, а ми з братом — у школу. Аж весною дозволили», — гірко згадує Майя Скрипник.

«Пливли пароплавом разом із розкуркуленими сім’ями»

Вона розповідає, що батько народився 29 жовтня 1900 року тут же, в Лозуватці. І хоча селянська родина була незаможною, та зробила все, аби син одержав непогану для того часу освіту. Спочатку Степан закінчив місцеву церковно-приходську школу, потім учительську семінарію в сусідній Керелівці (нині це село Шевченкове), а далі пішов навчатися у Черкаський інститут соціального виховання та Київський інститут народної освіти.

Свій перший вірш — «Ми» — Степан написав в армії. Його надрукували в газеті «Червона Армія». Через два роки він повернувся в село і став секретарем комсомольського осередку. Багато писав — про природу, українське село, працьовитих селян («Дзвенять хрущі, цвітуть черешні», «Польова зустріч», «О, хутори!», «Ода»). Його твори друкували «Селянська правда», «Життя й революція», «Нова громада», «Глобус», «Червоний шлях» та «Плужанин», а один вірш опублікували навіть у тодішній читанці.

Майя Степанівна каже, що її батько був членом Спілки письменників «Плуг». У 1929 році в харківському видавництві «Лужанин» вийшла у світ його перша і єдина збірка «Солодкий світ». У ній — 13 віршів. Пані Майя береже ту збірочку як дорогу реліквію. Поет присвятив свою першу книжку першій доньці, яка померла через тиждень після народження. Написав: «Незабутній дочці Євгенії присвячую!».

«У 25 років йому довірили очолити початкову школу. Він також учителював і в нашій Лозуватці, викладав українську мову та літературу. А в 1930 році хтось із села написав донос, що пише вірші проти влади. Батька звільнили з роботи та заарештували», — пригадує донька поета.

То був перший арешт Степана Бена. Маховик репресивної машини в країні набирав обертів і під її колеса потрапляли не лише окремі письменники, а й цілі літературні об’єднання. Обвинувачення висунули вкрай абсурдне, але хто тоді на це зважав? Звинуватили чи то у зв’язках із якоюсь неіснуючою антирадянською організацію, чи то за агітацію проти колективізації. У судовій «справі», склепаній на швидку руку, фігурували плутані відомості, що Бендюженко служив не лише «у Петлюри штабістом», а й у Денікіна, і навіть у якійсь банді Гризла. За такі «діяння» поету присудили три роки виправних робіт у місті Ігарка на півночі.

«Коли Україну охопив голод, тато зробив нам виклик, ми з мамою вирушили поїздом. Нас супроводжував старший брат батька Яків», — веде далі Майя Степанівна. Вона згадує, що дорогою закінчилися гроші. Дядько залишився в якомусь українському місті на підробіток, а вони поїхали далі. До Ігарки, де батько вчителював, пливли пароплавом разом із багатьма розкуркуленими українськими сім’ями. У тій важкій дорозі діти захворіли кором і мама наказала їм нікому про те не зізнаватися, аби їх не висадили на найближчій зупинці.

У рідне село родина повернулася після Голодомору. У 1935—1937 роках Степан Бен викладає у школі мову та літературу.

«Тато був хорошим чоловіком і добрим батьком. З мамою одружився, коли йому було 24 роки, а мамі — 18. Вони обоє з Лозуватки», — зазначає Майя Степанівна. Спочатку молоді жили біля батьків. Але Степан відразу почав будувати свою хату. Він планував своє життя, коли писав — «стою у присмерку діброви, думи вечора таю, весна кує нові дороги, чи скоро викує мою?»...

У ці роки Степан Бен багато пише — вірші, прозу. Він мріє видати свою нову збірку, котру планує назвати «Ластівки на клуні». Більша частина тих його творів не збереглася. А з публікацій, котрі дійшли до наших днів, можна зрозуміти, що їх автор щиро любив Україну, її народ, який прагнув кращого життя. Він вірив у кращу долю своєї країни, писав, що з’явиться тут «новий золотіючий світ» і житиме в ньому «людина світова», ні від кого не залежна.

Дружина Степана Бена та його діти не знали про долю свого чоловіка і батька до 1944 року. Вони свято вірили, що він у таборах і колись повернеться до рідного дому. З цією вірою трагічно загинув і малий син поета — Олег. Сталося це влітку 1939 року, коли він пас корову. «Одного дня він сидів і розказував дітям книжку, а дорогою їхала машина. Брат побіг згонити теля і та машина його наздогнала», — говорить Майя Степанівна. Олега відвезли в лікарню, але там його не змогли врятувати...

Реабілітований посмертно

«Ми навіть не знаємо точно, де похований дід Степан. За архівними даними, можливо, у Черкасах на старому єврейському кладовищі», — ділиться думками онук поета Анатолій Скрипник. Він каже: в архівній довідці з НКВС ідеться, що «про місце страти можна з певністю сказати — Черкаси, оскільки група з 33 лозуватських контрреволюціонерів нікуди не етапувалась і страчена була одночасно». А не так давно громадськості стала доступною справа № 5624, у якій серед інших 33 засуджених є й ім’я Степана Бена — «активного члена контрреволюційної націоналістичної шпигунської повстанської організації». Ця група, пишеться у документі, «ставила за мету повалення радянської влади».

Анатолій Скрипник каже, що діда було реабілітовано 15 серпня 1958 року. У висновках слідчого, у протесті прокуратури Черкаської області та в рішенні трибуналу Київського військового округу зазначено, що він був притягнутий до кримінальної відповідальності, засуджений у 1937 році безпідставно.

Ще через 10 років вірші Степана Бена, уточнює Анатолій Романович, почали читати на святах. Відтоді родичів поета вже не називали ворогами народу. Дружина поета Анастасія Бендюженко пережила поета на 56 років, вона померла у 1993 році. Вже у 1997 році в Черкасах пам’ять репресованого поета було вшановано виданням його збірки «Поезії».