Тарас Шевченко.«Тигр. Акварель. 1848».
Збереглася цікава розповідь одного з друзів Тараса Шевченка про зіткнення поета з київським поліцейським. «Одна обурлива сцена, — пише Олександр Афанасьєв-Чужбинський, — трохи не коштувала нам дорого. У Києві у той час поліцейські служителі, що мали обов’язки бити собак, відправляли своє ремесло публічно, серед білого дня, на базарах. Вони ходили озброєні довгою палицею із залізним гачком на кінці й коротким дубцем (добивач). Зловивши тварину гачком, вони довго її мучили. Проходячи на «Козине болото», ми якраз потрапили на подібну сцену. Гилець схопив великого собаку за ребро і тягнув напівживого. Тарас Григорович обурився і дорікнув шкуродерові. Поліцейський відповів грубо і тут же почав бити собаку, яка шалено верещала. Шевченко вихопив у нього палицю. Полтиник, проте, уладнав справу. Тарас Григорович довго не міг опам’ятатися від хвилювання».
Для сучасного читача не зайвими будуть пара коментарів. «Козине болото» — давня історична назва місцевості біля нинішнього майдану Незалежності в Києві. Тут, у провулку з однойменною назвою, Тарас Шевченко в 1846 році знімав квартиру. (Нині — провулок Шевченка, 8-А, де розташований будинок-музей поета). Чому «обурлива сцена» могла «коштувати дорого» захисникові тварин Шевченку? За тодішніми правилами, це могло кваліфікуватися як перешкода посадовій особі (поліцейському) виконувати службові обов’язки, що каралося дуже суворо.
Гуманність Тараса Шевченко не викликає сумніву. Інша справа — царі, яких так ненавидів поет. Усі Романови були в буквальному розумінні «схиблені» на мисливській пристрасті. Царствені леді Єлизавета Петрівна, Анна Іоанівна, Катерина ІІ віддавали перевагу полюванню на пернатих. Олександри ІІ і ІІІ полювали «по-крупному» — на ведмедів, лосів, зубрів, влаштовуючи грандіозні облави, задіюючи для цього сотні людей.
Справжні бійні всього, що літає і рухається, влаштовував Микола ІІ. Ось, наприклад, дані зi звіту про царське полювання за 1902 рік. Усього було вбито: 8 ведмедів, 20 вовків, 46 борсуків, 140 лисиць, 1568 зайців-біляків, 3 кролики, 1259 яструбів, 258 фазанів, 22 рябчики, 52 глухарі, 775 сойок, 272 сови, 3341 ворону, 13 воронів, 1322 кішки, 899 бродячих собак і багато іншої неврахованої живності.
Полювали царі не тільки на звірину. З не меншим завзяттям полювали вони і на інакодумців, що розхитували царський трон.
У «гицеля» Миколи ІІ, що вбивав тисячами кішок і собак, не здригнулася рука влаштувати і своїм вірнопідданим «криваву неділю» 9 січня 1905 року. У цей святковий різдвяний день по височайшому велінню на Сенатській площі було розстріляно, порубано шаблями, розтоптано кінськими кованими копитами понад 5 тисяч(!) санкт-петербурзьких робітників. Разом з їх святково нарядженими дружинами і дітками... Разом з іконами, iз портретами царя і цариці, яких нещасні притискували до грудей, захищаючись, наче «бронежилетами».
Лідерові мирного ходу, нашому землякові з Полтави священикові Г. А. Гапону (його більшовики охрестили потім «провокатор піп Гапон»), вдалося вирватися з цього побоїща. «Та впаде на тебе і твої чада кров безневинно убієнних, Іроде проклятий! — грізно пророкував Миколі ІІ отець Григорій на сторінках англійської газети Taim, будучи вже в міграції. Прокляття священика, як відомо, збулося в 1918-му.
Та що ми про царів? Почали ж про Шевченка, про його ставлення до полювання, до тварин. До речі, адже саме предок Миколи ІІ, Микола І, «призвав» на 10 років у солдати «під суровий нагляд із забороною писати і малювати» вже відомого на ту пору художника і поета Шевченка. Тарасу було тоді 33 роки. Вирок для творчої особи був рівносильний духовному розп’яттю.
Декілька слів про солдатську службу Шевченка. І хай не ображаються на нас шевченкознавці-іконописці укупі з читачами, котрі звикли до «глянцевого» Кобзаря. Адже ми про Шевченка іншого — не канонізованого, з людськими, як кажуть, обличчям і якостями.
Шпіцрутени не гуляли на його спині, мундир солдатський він одягав рідко, служби не ніс, солдатським пайком себе не обтяжував; читав, писав і малював — скільки душі бажалося.
«Довкруги все військовий народ — солдати, офіцери, а він у смушковій шапці, в якійсь дивній чумарці й з бородою. Він так вільно походжав, заговорював з офіцерами, сміявся», — свідчить нам Д.Клеменсов, один із знайомих Тараса Шевченка.
А ось фрагменти зі спогадів дочки коменданта Новопетровського укріплення Наталії Ускової, де Шевченко провів останні сім років служби: «Жив Тарас Григорович не в казармах, як це вимагалося, а з ким-небудь з офіцерів у зимовий час, а влітку — в комендантському саду. Чергувань не ніс, наймаючи, коли підходила черга, за себе якого-небудь рядового. Обідав у сім’ї Ускова взимку і влітку щодня».
Ще: «У Новопетровськiм укріпленні Тарас Григорович був душею компанії. Рідкісний пікнік, рідкісна прогулянка здійснювалися без його участі, і в години хорошого настрою не було кінця його жартам і гостроті».
Або: «Деяких офіцерів вельми шокувало перебування рядового Шевченка в їх товаристві й у будинку коменданта як гостя; явна перевага, що надається йому, і зроблені йому Усковим полегшення, які полягали в тому, що Тарасу Григоровичеві не перешкоджали читати, писати і малювати, а навіть допомагали».
Словом, щодо побутових і матеріальних умов, жив рядовий Шевченко, скоріше, не по-солдатськи, а по-офіцерськи. Не задовольняючись своєю платнею, підробляв малюванням портретів, отримував спонсорську грошову допомогу від друзів і прихильників «з волі». Не відмовляв собі в задоволенні посидіти в шинку і випити «чарчину» (що, до речі, не заборонялося тодішнім військовим статутом як офіцерам, так і солдатам).
Обтяжували поета не стільки службові строгості, як душевні терзання підневільної людини. Про це він часто нарікає у своєму «Щоденнику». Посадіть орла навіть в золоту клітку, і він все одно загине, не маючи можливості вільно літати!
«А тепер нарешті про Шевченка-мисливця. Як ми вже говорили, полювання він не любив, але одного разу мисливцем довелося стати мимоволі і навіть убити тигра! Так-так! Справжнього тигра. Не того віртуального, на якого «полював» наш неперевершений гуморист Остап Вишня в далекій «Бенгалії», загинаючи молоточком кігті тигреняти, що вчепилися в лист фанери. Йдеться про тигра середньоазіатського. З довжиною тіла 3 метри і вагою до 320 кг! Такі водилися в Закавказзі та Середній Азії ще наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Сьогодні тигри у всьому світі стали «червонокнижниками». На території колишнього СРСР ці представники роду котячих (Panteratigris — лат.) водяться тепер лише в Уссурійському краї.
На тигрове полювання Тарасові Шевченкові не довелося летіти на сафарі, як нинішнім олігархам. Справа була в Киргизії, в Раїмському укріпленні на березі Сирдар’ї. Сюди рядовий Оренбурзького лінійного батальйону №5 Шевченко був відряджений на два роки (1848-49) як художник експедиції, що проводила дослідження Аральського моря.
Далі надамо слово згадуваному нами Д. Г. Клеменсову, посилаючись на його спогади «Дещо з життя Т. Г. Шевченка в Раїмі». «Раїмський гарнізон» (а це близько 500 чол. — Авт.) не потребував ніяких консервів; нетрі очерету Сирдар’ї давали йому так багато всякого постачання. Солдати ходили цілими командами в очерети, і кожне полювання давало таку велику кількість дичини — кабанів, качок, гусей, фазанів, що весь гарнізон харчувався тільки цим. Весною здобувалася така маса яєць диких птахів, що їх возили в Раїм повнісінькими човнами. Зрозуміло, що Тарас Григорович не залишався без їжі, але тоді, коли йому не хотілося їсти солдатське вариво з суміші кабанячого, гусячого та іншого м’яса, він ішов обідати до кого-небудь з офіцерів, які завжди охоче приймали Тараса Григоровича до співтрапезників.
Сам Тарас Григорович ніколи не ходив на полювання, але був один випадок, де Шевченко брав діяльну участь у вбивстві тигра. Тигрів у непролазних очеретах Сирдар’ї була досить велика кількість, але солдати і козаки уникали цього полювання; били леопардів, але тигрів боялися, незважаючи на те, що за шкуру убитого звіра казна платила тоді по 10 рублів.
У Раїні не влаштовувалося жодного полювання на тигра. У ту пору при поганих кременевих рушницях тигрове полювання навряд чи могло кого привабити.
У 1849 році був такий випадок: якийсь ласун-тигр уподобав стійбище киргизів. Спочатку він тільки тягав потроху худобину і нишком з’їдав її де-небудь в очеретах. І поки все кінчалося тільки верблюдами, киргизи особливо не турбувалися. Але скоро непрошений гість вирішив спробувати й людського м’яса. Варто було якому-небудь киргизеняті висунути ніс зі своєї юрти, тигр уже тут як тут. Цього знести було вже не можна; киргизи вирішили віднадити «гостя».
Чоловік сто, озброєних списами, шаблями, кинджалами, луками, рушили на людоїда. Тигр, побачивши їх, піднявся, розпрямив спину і почав вичікувати наближення непокірних данників. Страшна сутичка скінчилася тим, що тигр «здав» свою позицію, відступив, страждаючи від тяжких ран. Але на місці бою залишилося 6 людських трупів та чоловік 20 покалічених привезли в укріплення під опіку військових лікарів.
А полювання Шевченка відбулося за таких обставин. Одного вечора козаки вбили величезного кабана. Тушу ледь витягнули з очеретів і залишили на березі, щоб уранці прислати за нею віз. Та на ранок половина двадцятипудової туші виявилася з’їденою тигром. На зібраній iз цього приводу солдатській раді Тарас Григорович запропонував залишити тушу на місці, а на неї насторожити декілька рушниць і пристосувати їх так, щоб тигр, взявшись за свою вечерю, неодмінно спустив всі курки. Тарас Григорович тут же продемонстрував модель пристосувань на особливих ріжках. Наступного ранку, на велике задоволення Тараса Григоровича, тигра знайшли вбитим, але за півверстви від місця події! Шість рушниць випустили свої заряди, шість куль всадили в звіра, але він мав ще сили відійти майже на півверстви. Шкура цього царя очеретів, не рахуючи хвоста, була не менше чотирьох аршинів у довжину (3м 20 см. — Авт.)».
Період перебування Тараса Шевченка в експедиції, на Кос-Аралі, як він сам засвідчив у «Біографії», був для нього надзвичайно плідним. Тут він написав 65 поезій, 5 поем. Склав два альбоми зарисовок, ескізів, етюдів, які відображають життя казахів і киргизів у пустелі, на Сирдар’ї й на Аралі.
А картина Тараса Григоровича «Тигр. Акварель. 1848», яку ми відтворюємо, — з цієї ж серії зарисовок. Цього середньоазіатського тигра по-праву можна вважати мисливським трофеєм Тараса Григоровича.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
З минулої п’ятниці у Музеї історії Києва експонується резонансна мультимедійна виставка «Війна. Місто. Люди». Літні кияни, які пережили окупацію, студенти й школярі, науковці й журналісти вражені: такого вони ще не бачили. >>
