Прочитала книгу Кшиштофа Зануссі «Час помирати».
«Pora umierac» — книга спогадів, книга роздумів. Життя у комуністичній Польщі, непростий шлях до вершин світового кіно, проблеми морального вибору за часів соцреалізму, зустрічі з видатними (і не тільки) людьми ХХ століття, анекдотичні пригоди в різних куточках світу.
На тлі цих пригод Кшиштоф Зануссі розмірковує не лише про розвиток кіно і театру, про наслідки технічного прогресу, про роль релігії в нашому житті, а й торкається багатьох інших важливих життєвих речей. І говорить про них дуже легко і весело.
Пан Зануссі загалом — людина невичерпної енергії й оптимізму. Одне з основних правил, яким він керується в житті, — не нарікати. Каже, що ніколи не розумів людей, які невдоволені життям. «Як це так — мати кепський настрій? Якщо прокидаюся зранку, то я вже щасливий, адже свідомий того, що одного ранку можу просто не прокинутися. Тому вдячний Богу за кожен день, який він посилає мені», — зізнався мені якось під час інтерв’ю Кшиштоф Зануссі.
Журналістська доля кілька разів зводила мене з паном Зануссі. Я мала можливість побувати в гостях у метра польського кіно, поспілкуватися з ним на різні теми. Здається, не існує тем, яких не можна було б предметно обговорити з польським інтелектуалом. Чотири години розмов... Вкотре повернулася до них, перегорнувши останню сторінку книги «Час помирати». Пригадую, під час наших бесід режисер не раз торкався й українсько-польського історичного протистояння, говорив про потребу примирення. «Так, Львів був польським містом, але в українському морі... Ще більш польським був Вільнюс, тож його втрата ще важча для поляків... Але якщо народи не можуть жити разом, їх треба розділити», — говорив він. Особливо запам’яталася фраза, вимовлена ним без пафосу, з розумінням: «Без Львова поляки залишилися поляками, а українці без Львова навряд чи стали б українцями... Тож не віддавайте Львів росіянам, інакше наша втрата буде марною».
За свої погляди, каже пан Зануссі, він часто потрапляє під полемічний обстріл критиків, однак не зважає на дрібні уколи тих, хто не звик дослухатися до поглядів іншого.
У його будинку на вулиці Каневській у Варшаві часто гостюють режисери, письменники, художники, журналісти. Якщо бодай раз випаде нагода побувати в нього в гостях, пан Зануссі вважатиме вас своїм другом. Завжди просить гостей написати кілька слів у спеціальний «альбом друзів» і зробити фото на згадку, яке також долучає в цей історичний «фоліант».
«Час помирати». Звідки така «апокаліптична» назва? Кшиштоф Зануссі пояснює її так: «Я вдався до образної алегорії, згадавши слова святого Павла. Це йому належить фраза, сказана з відтінком урочистості: «Стара людина мусить померти, щоб народилася нова». Стара людина, яку ми називаємо «гомо совєтикус», або, як у вас кажуть, «совок», має померти у нас самих і визволити нас від цієї інертності, цього утопічного покладання на чиюсь прихильність, від власної безвідповідальності. Час звільнитись від гіркого спадку старої епохи — вмерти, щоб народитися оновленим...»
Справді, час. Позбутися обтяжливого радянського «спадку» і відродитися українцями в Українській державі. Але ж як довго, нестерпно довго ми йдемо до цього...
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
