Локшина для народу

05.10.2004

Керівництво української держави, очолюваної на початку 90-х Президентом Л. Кравчуком, було явно неспроможним реалізовувати для неї стартові умови. За перші три роки незалежності тодішні будівники «ринкової економіки» досягли неймовірних «успіхів»: ВВП падав у 1992, 1993 і 1994 роках, відповідно, на 14, 14 і 23 відсотки (тут і далі цифри взято за даними Держкомстату). Це жахливе для мирного часу падіння ВВП супроводжувалося ще жахливішою інфляцією. Під керівництвом нового Президента — Леоніда Кучми — курс економічних «реформ» не зазнав суттєвих змін: ВВП на додаток до згаданого вже безпрецедентного падіння у 1994 році знизився ще й в 1995 та 1996 роках — відповідно, на 12 та 10 відсотків. У підсумку, за п'ять років такої «розбудови держави» під керівництвом двох президентів Леонідів ми отримали ВВП у 45 відсотків від рівня 1991 року, тобто в понад два рази менший. Для порівняння наведу відомий факт: навіть у часи великої депресії на Заході 1929—1933 років падіння ВВП було суттєво меншим. Насмілюся стверджувати, що з часів Другої світової війни в жодній країні Європи не було досягнуто такої економічної прірви без військових дій на території країни, як в Україні упродовж 1991—1996 років. До речі, ВВП (у перерахунку на душу населення) в усіх країнах, які виникли на території колишньої Югославії в результаті кривавих військових дій, є вищим, ніж в Україні.

Утім про все те, що творилося в економіці України в перші п'ять років незалежності, можна було б ще якось забути, якби щось суттєво змінилося потім. На жаль, ще три роки — 1997, 1998 і 1999 — керівництво держави стабілізовувало темпи економічного падіння. У результаті, кінець першого терміну президентства Леоніда Кучми ознаменувався виходом на рівень ВВП у два з половиною рази (!) менший, ніж у 1991 році. Потрібно наголосити, що на початку свого другого терміну президентства Леонід Данилович зробив найвдаліший крок (із точки зору інтересів українського народу, а не його оточення) у своїй політичній біографії: запропонував кандидатуру Віктора Ющенка на посаду Прем'єр-міністра. Зауважимо, що то був вимушений крок, оскільки кандидатуру вічного «стабілізатора» — попереднього главу уряду Валерія Пустовойтенка — Верховна Рада провалила.

Віктор Ющенко і його команда за один рік зробили те, що не могли зробити попередні дев'ять (!) прем'єр-міністрів та в.о. Прем'єра, серед яких у 1993 році був і сам Леонід Кучма. За підсумками 2000 року, Україна вперше отримала приріст ВВП. Більше того — відразу 6 відсотків. Водночас цей уряд здійснив титанічну роботу з наведення елементарної соціальної справедливості: мільйонам пенсіонерів почали вчасно сплачувати і регулярно підвищувати пенсії. Вчителі, лікарі, науковці та інші працівники бюджетної сфери також почали звикати, що зарплатня виплачується вчасно, і відчули реальне її зростання. У майже безнадійно хворої держави з'явився шанс на порятунок, її громадяни побачили світло надії на дні соціально-економічного провалля. З'явилися паростки соціального оптимізму... Однак у квітні 2001 року уряд Віктора Ющенка відправили у відставку з мовчазної згоди Президента. Це відбулося тоді, коли темпи економічного зростання стали ще помітнішими: в січні—квітні 2001 року приріст ВВП уже був понад 8 відсотків. Закладені цим урядом Ющенка темпи зберігалися до кінця року, й Україна отримала небачені 9 відсотків приросту ВВП. Це дозволило повернутися за обсягами внутрішнього валового продукту до 49 відсотків від рівня 1991 року. Наступним прем'єр-міністрам Анатолію Кінаху і Віктору Януковичу нічого не залишалося, як підтримувати тенденцію сталого зростання економіки: в 2002 році— понад 4 і в 2003-му — понад 9 відсотків.

На жаль, та економічна прірва, в яку Україна опустилася протягом 1991—1999 років, така глибока, що ці оптимістичні відсотки вводять в оману. Більше того, вони (темпи) супроводжуються тотальною обробкою громадської думки, спрямованої на те, аби вбити в голови пересічних громадян неправильну думку про надзвичайно швидке зростання економіки держави. При цьому громадянам не пояснюють його справжню суть. Навіть при щорічних 10-відсоткових темпах збільшення ВВП Україна повернеться на рівень 1991 року тільки коли сягне 2009 року. Якщо взяти до уваги той відомий факт, що бюджет держави становить менш-більш сталу частку ВВП ( 20—25 відсотків), то нам нав'язують соціальний проект, за яким реальні доходи переважної більшості громадян держави, прямим чином пов'язаних із бюджетом, упродовж наступних п'яти років навіть не подвояться. Отож кому потрібна така перспектива? Зрозуміло, кому: тим декільком відсоткам найбагатшого населення, яке тією чи іншою мірою пов'язане з державною олігархічною верхівкою країни. Арифметика проста: якщо представники цієї правлячої політико-економічної верхівки отримують упродовж року по мільйону доларів чистого прибутку (в 2003 році таких офіційно було лише 142 особи), то щорічний приріст у 100 тисяч доларів (тобто згадані вище 10 відсотків) їх цілком влаштовує. Вони ж розуміють, що час «дикого капіталізму» минув і потрібно з «крутих» перетворюватися на поважних людей, тобто йти у владу та узаконювати своє майно і легалізовувати капітал. А що ж робити решті, а це понад 90 відсотків громадян, які отримують, у середньому, зарплатню трохи більше 500 гривень (тобто 100 доларів) на місяць або 200 гривень пенсії? Покладатися на благочинну діяльність новітніх мільйонерів?

Зрозуміти реальну суть головного економічного показника України — ВВП на душу населення— можна також шляхом порівняння з її сусідами. За повідомленням відомої своєю об'єктивністю всесвітньої інформаційної мережі ВВС (www.bbc.co.uk), яка, у свою чергу, посилається на офіційні дані Світового банку, у 2002 році ВВП на душу населення для України та її сусідів становив:

Угорщина — 5290 дол.

Румунія — 1870 дол.

Польща — 4570 дол.

Білорусь— 1360 дол.

Словаччина — 3970 дол.

Україна — 780 дол. (900 дол.)

Росія — 2130 дол.

Молдова — 460 дол.

Для України в дужках подано цифру, яка випливає з опублікованих офіційних даних про виконання держбюджету на 2002 рік, але навіть вона не змінює очевидного висновку: ми, українці, живемо найгірше з усіх наших сусідів (за винятком Молдови). Будь-якій людині зі здоровим глуздом зрозуміло, під чиїм керівництвом було «досягнуто» такі катастрофічні показники України. При цьому варто зазначити, що наші найближчі сусіди є далеко не найбагатшими країнами Європи. Скажімо, ВВП на душу населення в Німеччині, Великобританії та Франції становить понад 25 тисяч доларів, а в Польщі — вп'ятеро менше.

Тепер повернімося до «найвищих у Європі «темпів економічного зростання», про які нам регулярно нагадують провладні ЗМІ. Справа в тому, що навіть при щорічних 10-відсоткових темпах зростання ВВП Україна вийде на рівень 2130 доларів, які Росія мала в 2002 році, лише в 2011 році. А Польща є взагалі недосяжною в найближчій перспективі, бо для цього потрібно понад 15 років за умови, що вона весь цей час не матиме економічного зростання. Зауважу, що в 2004 році в Польщі очікують на 5-6 відсотків зростання ВВП, тобто понад 200 доларів на душу населення, Україна ж навіть при задекларованому урядом Януковича 13-відсотковому зростанні забезпечить приріст лише в 130 доларів на душу населення, тобто ще більше відстане від свого найбільшого західного сусіда. І це при тому, що ще якихось десять-п'ятнадцять років тому ми перебували у більш-менш однакових економічних умовах як з Росією, так і з Польщею.

Отже, Україну поставлено перед історичним вибором: або шляхом відсторонення від влади теперішньої кланово-олігархічної верхівки провести детінізацію економіки і забезпечити довготривалі надвисокі темпи економічного зростання шляхом ефективного управління країною; або погодитися на роль відвертого аутсайдера Європи і радіти з кількавідсоткового зростання (конкретна цифра визначатиметься апетитами кількох добре відомих олігархічних кланів України). До речі, в 60-70 роках приріст ВВП Японії весь час подавали у вигляді двозначної цифри, і це було нормою. Те ж саме можна сказати про Південну Корею, Китай, Тайвань, Сінгапур та ще деякі країни Південно-Східної Азії.

Протягом останнього десятиріччя в Україні було сформовано фактично нове покоління керівників виконавчих структур усіх рівнів. На жаль, кадри підбирали, як правило, не за державницьким критерієм. Власне, це є найбільшою трагедією українського народу — часто-густо нами керують непорядні малоосвічені напівпрофесіонали, про патріотичні почуття яких можна говорити лише з іронією (скільки ж бо було і є у нас міністрів, які обіймають посади, не маючи відповідної до профілю міністерства освіти та ще й не володіючи державною мовою !). Безумовно, що вони відчувають свою неповноцінність, тому намагаються компенсувати її різноманітними нагородами, академічними званнями та науковими ступенями. При цьому втрачається елементарна порядність. Автору цих рядків добре відомо, скільки інтелектуальних зусиль, праці та часу потрібно було, щоб написати і захистити докторську дисертацію. Проте десятки (якщо не сотні !) наших міністрів, депутатів, керівників Адміністрації Президента та голів облдержадміністрацій позахищали докторські дисертації, водночас виконуючи свої основні обов'язки. Більше того, деякі з них, зокрема теперішній Прем'єр-міністр, примудрилися захистити докторські дисертації через 1-3 роки після захисту кандидатських, що виглядає, м'яко кажучи, дуже дивно. Слід розуміти, що в робочий час вони розбудовували, як тепер виявилося, дуже «передову» державу, а решту доби займалися «важливою науковою або науково-прикладною проблемою» (саме так сформульована основна вимога до докторської дисертації ВАК України). Отож щойно «важливу наукову або науково-прикладну проблему» в галузі економічних або юридичних наук розв'язали три народних депутати (Валерій Коновалюк, Віктор Розвадовський і Анатолій Толстоухов), голова Антимонопольного комітету Олексій Костусєв, відразу два заступники міністра фінансів (Василь Костицький, Федір Ярошенко, тепер уже голова ДПА), перший помічник Президента Сергій Льовочкін та голова Сумської ОДА Володимир Щербань. Принаймні про захист докторських дисертацій цими можновладцями повідомлено в «Бюлетенях ВАК України» за 2004 рік. Крім того, займаючи високі державні посади або маючи депутатські мандати, протягом останніх років докторські дисертації захистили Прем'єр-міністр Віктор Янукович, екс-прем'єр-міністри Валерій Пустовойтенко і Юхим Звягільський, віце-прем'єр Дмитро Табачник, віце-прем'єр Іван Кириленко, екс-міністр МВС Юрій Кравченко (будучи головою ДПА), лідер «Команди озимого покоління» Валерій Хорошковський (будучи міністром)...

Отже, всі вони є вченими найвищої кваліфікації. Виникає природна пропозиція до наших вчених-можновладців: переходьте працювати на постійній основі у відповідні науково-дослідні інститути Національної академії наук України і піднімайте підупалий рівень нашої науки. До речі, Віктор Федорович уже півкроку зробив, ставши членом Президії НАНУ. Вміння керувати державою вони уже продемонстрували сповна, настав час пробувати свої сили на науковій ниві та здобувати Нобелівські премії. А якщо говорити серйозно, то масовий похід можновладців у науку зайвий раз підтверджує, що вони відчувають свою професійну неповноцінність і шукають шляхи її компенсації у науковій сфері, про яку більшість із них мають дуже примітивне уявлення.