Територія ідентичності

Завдяки їй маємо можливість зануритися в життя Полтавської губернії на межі віків — багато світлин є кращими зразками фотодокументалістики. Усі ці фотознімки, на щастя, збереглися у приватних колекціях.

«Ми започаткували галерею «Арт-місія» для просування саме полтавського мистецтва у світі, бо тут відчувається певний занепад, — пояснює директор галереї й куратор виставки ретросвітлин Євгеній Аничин. — Мета проекту «Територія ідентичності» якраз і полягає в популяризації культурної спадщини минулого. Бо існує така собі прірва між сьогоденням і тим надбанням, яке лишили по собі наші пращури. От ми й прокладаємо місток... Нинішня виставка ретрофотографій — свого роду презентація наших намірів. Маємо віднайти «територію ідентичності», відповісти на запитання, хто ми, відкіля прийшли й куди прямуємо. Адже багатьом іще не зрозуміло, що таке українська нація. У Західній Україні — одне уявлення, у Східній — інше. І коли іноді чую: навіщо нам, мовляв, воювати за той Донбас, розумію, що в нас іще не склалася єдина соборна Україна. Як бачите, на виставці студійні світлини межують із фотодокументальними, вони з різних куточків Полтавщини — ми їх так і підбирали, щоб отримати свого роду зріз місцевості. Це автентичні фотознімки, ми їх тільки збільшили в розмірі. Загалом у багатьох культурних містах створені білборди з отаких світлин — куди не приїдь, це звична річ. Ви тільки погляньте, які одухотворені обличчя в полтавців, котрі жили на межі століть, як гідно вони тримаються, як себе шанують. Вони ніби звертаються до нас із минулого й запитують: що ви тут накоїли?».

Похід до фотостудії був для наших предків справжньою подією. Якщо вже йшли туди, то вдягали найкраще вбрання, прикраси. А студії спеціально облаштовували, встановлювали декорації, створювали фон, використовуючи дорогий реквізит, що надавало знімку урочистого вигляду. Кожна світлина містить багато інформації. Скажімо, можемо скласти уявлення, яким духовно багатим було вбрання полтавців того часу. Або яким наповненим — культурне життя. Бо тут тобі представлений і церковний хор, і полтавський духовий оркестр, і гурток художників. Дуже цікава світлина, на якій у Білоцерківці дві команди (усі в національному вбранні, за винятком однієї панночки) грають у крокет. 1900 року ця гра вперше з’явилася на Олімпіаді в Парижі. Та виявляється, що й у Білоцерківці про неї знали, — фотограф С. Мацько залишив нам фотосвідчення про це. От фотографії з альбому Й. Хмелевського «Малоросійські типи» — на них зображені базарні сцени. А фотооригінал 1903 року взагалі унікальний — це колективний портрет, на якому зображені Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, батько українського націоналізму Микола Міхновський... — уся тогочасна українська інтелектуальна еліта, яка з’їхалася до Полтави на відкриття пам’ятника Івану Котляревському.

— Правда, що фотографія межі ХІХ—ХХ століть була дуже дорогою? Подейкують, корову можна було купити дешевше, — цікавлюся в Євгенія Аничина.

— Справді, це була коштовна забаганка, — підтверджує пан Євгеній. — Сфотографуватися було все одно, що замовити портрет у художника. Але, як бачите, і якість знімків дуже висока (із якістю світлин, які продукували радянські фотоапарати, не порівняти). Фотокамеру довго виставляли. До того ж розмір фотопластини (скляну пластину покривали світлочутливими емульсіями із солей срібла), що була попередником фотоплівки, відповідав розмірам знімка (це вже потім її почали все зменшувати і зменшувати), а проявляли його контактним способом — без лінз.

Щодо авторів ретросвітлин, то всі вони (Й. Хмелевський, М. Фриденталь, Л. Смелянський із Полтави, Ф. Радченко з Лохвиці, Є. Фрог та сини з Миргорода, С. Мацько з Білоцерківки, А. Завадський із Лубен) були на той час дуже відомими, хоч наразі, на жаль, відомостей про них практично не збереглося — навіть не всі їхні імена розшифровані. Хоч Й. Хмелевський та А. Завадський — це ті майстри, роботи яких відзначали на фотовиставках у Санкт-Петербурзі й Парижі. У паспарту на зворотному боці світлин фотографи завжди вказували кількість своїх відзнак. Так от, у Й. Хмелевського останнім часом налічувалося близько 20 медалей, перших премій із відомих у світі фотовиставок.

«Нам кажуть: які ж це забуті імена, якщо вони всесвітньо відомі? — зауважує Євгеній Аничин. — У такому разі відповідаю: а ви, мовляв, запитайте про них на вулиці в пересічних полтавців — чи багато знайдеться таких, котрі про них знають? Мені вони відомі, а широкому загалу — ні. От ми й популяризуємо творчість земляків, відомих у світі й не відомих у себе вдома. До речі, надрукувати альбом полтавських ретрофотографій уже зголосилися в Ізраїлі, Канаді. Чи все складеться, покаже час».