В Успенському соборі Харкова, в якому зараз розташована філармонія, нещодавно пройшов сольний концерт Євгенії Єрмачкової з творів композиторів романтичної і пізньої романтичної музики: Кароля Шимановського, Олександра Скрябіна і Франца Шуберта. Піаністка — випускниця національної музичної Академії України імені Петра Чайковського. Зараз вона водночас музикант і менеджер класичної академічної музики, а ще студентка магістерського курсу Університету мистецтв Folkwang у Німеччині. У Європі без грандів за власним бажанням самостійно здобуває європейську музичну освіту. У Дуйсбургу, де розташований університет, нема «священних корів», життя наповнене різними подіями, треба вірити у свої сили.
Мене захоплює в Євгенії її зацікавленість світом, небайдужість, артистична чарівність. В її пальцях ніби «золотий ключик» від серця публіки. У мазурках Шимановського вона «відкрила» якісь основи про польські «вечорниці» з кокетливими танцювальними па. Закохано, замріяно (як вірші її улюбленої Анни Ахматової) подарувала Євгенія прелюдії Скрябіна нам й усій Європі (фортепіанну музику Скрябіна, з її слів, там сприймають як нову і незнайому). Про тепло, про сумніви, про близькість і водночас сторічну історичну дистанцію, про вічний рух таємних енергій грала піаністка під куполом собору. Сонату Шуберта c-moll виконують на сцені дуже рідко, за винятком конкурсів. Євгенія зіграла її іноді весело, але ніколи не радісно, мелодії Шуберта мерехтіли, як багаття... Достеменно знаю, що в моєму музичному досвіді ніколи б не відкрилось «запечатане віконце» Шуберта, якби не ця дівчина в темно-зеленій сукні, зі стриманим обличчям і дитячою посмішкою.
n Євгеніє, твій репертуар завжди у популярній романтичній парадигмі чи є й інші пріоритети?
— Романтична музика не зникає і не зникне ніколи. Те, що рухається здалеку, ми маємо зберігати. В мене є свій лист очікування творів, які я, в принципі, хотіла б зіграти. Наразі я теж вивчаю етюди сучасного угорського композитора Дьордя Лігеті і танці ініціації Каноссона. Втім, моя особистість завжди бере участь в «обміні речовин» з публікою на концерті. Мій Бетховен іноді починає бути схожим на Шуберта. Мабуть, бракує жорсткості. Скрябіна взагалі я вважаю улюбленим композитором, я його багато грала. Ми з моїм педагогом працюємо над майстер-проектом, тематичним концертом, який, скоріш за все, буде пов’язаний з фантазією.
n Це випускний іспит?
— Так. Мені подобається, що магістратура в університеті вимагає, що в тебе повинні бути тематичні концерти або інші спільні проекти. Folkwang — це мекка для сучасних танцівників, там навчаються також актори, фотографи, дизайнери і ми, музиканти. Там зовсім інша система. Багато влаштовується концертів у музеях, галереях, театрах, бібліотеках, книжкових магазинах. Це, так би мовити, наш портал до публіки.
n Ти вивчаєш спеціальність у класі професора Хісако Кавамури, це головна мета, з якою ти приїхала в Німеччину?
— І так, і не зовсім. Навчаючи на майстра, тебе готують до того, як організовувати концерти або як ти повинен поводитися з публікою, особливо не «профі». Якщо ми бажаємо грати концерти, та маємо самі придумати, як їх рекламувати, як залучати публіку. В Європі такі ж проблеми, як у нас, дуже важко зібрати аудиторію. Уявляєте, що музиканти Берлінського симфонічного оркестру проводять презентації в загальноосвітніх школах для піару будь-яких своїх програм. Мені імпонує практика «концертів-розмов», або родинних концертів. Сенс такого заходу, щоб зібратись у невеличкому залі на 50, 60 чоловік і слухати музичні твори, спілкуватися з солістами.
n Тобто соліст сам розповідає і є ведучим?
— Це не зовсім ведучий, у нашому розумінні, в Європі часто можна бачити, що подібні концерти знаходять відгук у публіки, бо вони зацікавлені у відкритості солістів. Публіка має можливість почути, що думає соліст, поговорити з ним, а ще до цього додати відеоряд, наприклад. Виконавець зовсім інакше розповідає, ніж той, хто не грає. У мене був такий досвід в Нідерландах, коли я перед виконанням четвертої сонати Скрябіна мусила «підготувати» публіку, ми разом були у захваті. У виконавця завжди більше «поле для маневру», ніж у ведучого. Менеджмент академічної музики — вже не інновація в Європі, а предмет магістерського курсу.
n Ти задоволена харківським концертом?
— Почуваю себе так, ніби у мене «всі козирі в руці». А насправді, якщо відчуваю, що для публіки музика стає нецікавою, як би я швидко і технічно досконало не зіграла, для мене нiби включається червона лампочка про небезпеку. Бо це не спорт. У мазурках Шимановського мене бентежить зміна темпів, бо там нема жодного рядочка, де б не було написано ritardandо або avivandо. У прелюдіях Скрябіна є прямі алюзії до Шопена, якщо придивлятися до всіх цих гармонічних поворотів, то це дуже цікаво.
n Адаптуються в незнайомій країні, звісно, по-різному, проте не менш ніж півроку. У тебе вже закінчився цей перехідний період?
— Півроку замало, потрібен рік. Я з самого початку працюю, бо німецьку мову я знала, вивчила в Києві в Ґете-інституті. Мені пощастило познайомитися з людьми, які залучають мене грати в концертах, займаюся з учнями, їх у мене семеро (кожний займається десь півгодини на тиждень). Ще можна перегортати сторінки на концерті за 50 євро, допомагати в гардеробі. Саме навчання безкоштовне, тільки треба сплачувати 185 євро за гуртожиток, страховку медичну і проїзний документ на транспорт — теж 200 євро, найскладніше — це віза.
n Як часто дозволяєш ходити собі на концерти за кордоном?
— Можливість почути на концертах відомих виконавців дуже мене тішить. Квиток для студентів — 10 євро, тому можливість послухати Міцуко Ушида, британську піаністку японського походження, Даніеля Баренбойма, Григорія Соколова не пропускаю. Майстер-класи з Дмитром Башкіровим, Мартою Аргерих, відомою аргентинською піаністкою, — це моє найяскравіше враження.