Чарівний голос Цибуліно

Політична сатира в нас завжди була, наче в анекдоті про американця і совка. Коли перший хвалив свою демократію, за якої в Америці можна вийти на площу і на весь голос гукнути, що американський президент — дурень, другий відповідав, мовляв, у СРСР так само можна скільки завгодно горлати, що американський президент — дурень, і нічого за це не буде. У збірці памфлетів «Ноука від Горького Лука» (Х. Віват) ідеться вже не тільки про «іншого» — ворога, друга чи президента — а й про свого рідного — ближнього, рідного, незнайомого.

На самому початку автор дякує Богові особисто «за те, що я не кацап», і подальшу науку можна починати з легким серцем, а також присмаком «майданної» ейфорії. Причому псевдонім «Горький Лук» можна також інтерпретувати не в контексті пекучої городини, а в сенсі того, що «лук» — це дивитися, розумієте? У будь-якому разі зрозуміти це популярне, кажуть, явище можна спробувати навіть без огляду на його явну політичну некоректність. Хоча щодо неї автор збірки одразу попереджає. Мовляв, яка може бути коректність, якщо вже два «незалежні» десятиліття українців поливають брудом із того боку сусідського паркану. «Теперь ты спрашиваешь меня, зачем я это пишу? — питається він в уявного співрозмовника. — Чтобы больше это не повторилось. Чтобы больше никто не купил нас на дешевое «братство» и кукольную перчатку «дружбы», натянутую на кулак с фигой».

Історичної пам’яті заради варто буде загадати, що таку нагоду вільне українське слово свого часу вже мало. «Дякую тобі, війно», — нотував 1942 року у своєму одіозному «Щоденнику» Аркадій Любченко, який лише після звільнення України з-під більшовиків зумів на шпальтах «Нової України» розповісти всю правду про «червону» окупацію, а з поверненням радянської влади цю саму правду — про «братську» дружбу з-поза того самого паркану, а також у кублі вже «рідного» колгоспу Спілки письменників — знову заборонили на довгі півстоліття.

Про що цього разу чергова «наука» прифронтової доби, уривки з якої розлетілися інтернетом, опавши тепер сухим листям у книжку зі штучно засмальцьованою обкладинкою? Із мережевим жаргоном і лексикою для дорослих, як попереджає анотація. Звісно, про «вату» — у голові та житті, а також «телевізор», «менталітет», «уманський антисемітизм», «щедрих кацапів і жадних хахлів», «духовні скріпи», «мерехтливих москалів». Ще тут «лист Адольфа», розповідь про відпочинок на морі в 1996-му, суцільні цитати з Ільфа-Петрова, парафрази з Гоголя-Шевченка, а також щедрої на міщанські перли радянської кінокласики на зразок «Чарівного голосу Джельсоміно», що виказує в авторі людину «старшого шкільного віку».

У принципі, «Ноука від Гіркого Лука» — це цілком пристойна сатира, не гірша за ту, що завжди друкувалася на російському інтернет-ресурсі «Удав», звідки в «живу» літературу вийшли такі зірки, як Сергій Мінаєв і Герман Садулаєв. У силу централізації життя у радянській системі творча злість тамтешніх героїв, у яких у житті все було гаразд, і тільки в літературі не друкували, вихлюпувалася на якісь загальні, непатріотичні і тим паче ненаціоналістичні речі. Так могли жартувати лише ті, кому на Русі завжди було жити хороше, і які з ввічливим нерозумінням дивилися на творчі потуги братів своїх менших в Україні.

Тим часом у тій самій Україні все було навпаки. Вічна образа на те, що в літературі та житті не пустили далі двірницької спонукала тутешніх авторів за будь-якої нагоди кпити з москалів. По-перше, історично так склалося, по-друге, «українське» тут завжди означало «антиросійське», ви помітили? І тому популярними були сороміцькі оповідки Леся Подерв’янського, де суржик і московська лайка виконували роль «патріотичних» маркерів «українського» продукту.

Цього разу в Гіркого Луку немає суржику, а лексичні конструкції і загалом жанрова стилістика — стислі, злі, іноді зарозумілі — не мають нічого спільного з рахманним міським фольклором того ж Подерв’янського. Певно, це вимоги часу такі, коли на радіо закликає «не піддаватися паніці» Дід Свирид, а в літературі садовить за патріотичну парту-лектуру Гіркий Лук. Кажуть, його читає багато люду, якому війна знову розв’язала руки і язика, як за часів Любченка, а те, що пише цей автор російською, то це, мабуть, щоб по той бік продірявленого тут на всі штахетини паркану добре зрозуміти було.