Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. Сотні тисяч безвісти загиблих у полум’ї Другої світової ще чекають своєї черги бути знайденими і пошанованими, як належить. Тому коли знаходяться люди, які беруться за пошук безіменних солдатів, — це викликає повагу і вдячність...

Зірки з георгіївськими стрічками

До пошуків невідомих солдатських поховань у 2012 році долучився пошуковий загін «Відродження» (керівник — майор, а нині підполковник Вадим Дорофеєнко), що був структурним підрозділом Волинської обласної пошуково-дослідницької історико-просвітницької громадської організації «Сумління». За ці роки пошуковцям удалося розкопати й поховати на новому військовому кладовищі майже дві сотні загиблих воїнів, знайдених у довколишніх населених пунктах і навіть сусідніх районах. Читаючи час від часу репортажі про поховання в урочищі Мар’їне, не підозрювала, що це військове кладовище... ніде не зареєстроване. Виявляється, облаштували його без дозвільних документів. Дивно, бо в нас навіть будку без дозволу не збудуєш, а тут — ціле кладовище. І тільки через три роки керівників Ковельського району попросили пошукати «правові шляхи надання цьому місцю поховань статусу військового кладовища». Втім одним папірцем пошуковці заручилися — дозвіл на перепоховання останків воїнів Радянської армії видала Мощенська сільська рада своїм рішенням від 29 .03. 2013 року № 2/4. Але кладовище розташоване в лісі, а це вже землі лісового фонду, а не сільради. Та можна було на все це закрити очі. І закривали, бо робили люди ніби святу справу. Якби...

На солдатських могилах були встановлені червоні тумбочки з червоними зірками, на яких спочатку пов’язали георгіївські стрічки, а написи на табличках зробили російською мовою. На новіших похованнях, уже після Майдану, написи стали робити українською, а «колорадські» стрічки змінили на жовто-блакитні. І тепер національна українська символіка на тлі комуністичної виглядає як анахронізм. Утім дивуватися не доводиться, якщо зважити на дату появи цього меморіального об’єкта — 2012 рік, коли в країні на повну «рулила» команда Януковича, коли головним ідеологом країни був українофоб Вадим Колесніченко, а тема 70-річчя Великої Перемоги набула яскравого ідеологічного радянського відтінку. Саме тоді активізувалися різні пошукові групи, що проводили експедиції до цієї дати. Отримати офіційні папери на створення легального військового кладовища біля Ковеля тоді було неважко. Але ніхто цим особливо не переймався. Солдатські кістяки звозили на нове місце в лісі, де колись на старих картах було позначено масове солдатське поховання. Під час розкопок його тут не виявили, але стали ховати останки бійців, знайдених в інших місцях і навіть інших районах області. Ховали з військовими почестями та елементами історичної реконструкції, що теж стало модним трендом в останні роки. Клуби історичної реконструкції, особливо проросійського, радянського забарвлення активізували свою діяльність саме в часи правління донецьких. Місцева влада і пискнути не сміла нічого проти. Російська мова на табличках? Будь ласочка. Георгіївські стрічки — не маємо нічого проти. Коли сьогодні питаюся в обласних чиновників, як же так сталося, кажуть: самі розумієте, які часи були...

Розуміємо. Але щоб на Волині громадські організації самі вирішували, де влаштовувати військові кладовища, якими мають бути символи на могилах, які написи і якою мовою — такого щось не пригадаю. Пам’ятаю, як суворо обласна комісія вичитувала всі написи на пам’ятниках, що встановлювали жертвам українсько-польської трагедії на Волині. Кожне слово виважувалося, щоб не дай, Боже, когось не образити. Міжнаціональні відносини — делікатна царина. Чи погоджував хтось із обласною владою ці питання в Мощеній?

— Ні з ким не погоджували ні написи, ні символи. То, звичайно, наш недолік. Ми винесемо це питання на засідання й обговоримо, покличемо юристів. Все поправити можна, — каже Олександр Кравчук, секретар обласної комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичних операцій, жертв війни та політичних репресій. — Розумієте, навколо Ковеля в лісах було багато розритих могил. Чорні археологи рили, де бачили. Треба було з цим щось робити. І знайшовся тоді пошуковий загін Вадима Дорофеєнка. Там були професійні сапери, археологи. Більше ніхто не займався пошуковою роботою, крім них. І те, що вони зробили, дуже вагомо. Я радів, що ті кістки збирають. Пошуковці віднайшли спочатку дві могили, потім знайшли ще й захоронили, потім ще, і так сформувався цілий цвинтар у лісі. Однак радянська спрямованість цього військового кладовища багатьох людей почала обурювати. А керівник пошукового загону, коли ми говорили йому про це, відстоював своє, мовляв, усі ці солдати були радянськими, тому символи мають бути радянськими. До речі, Дорофеєнко тепер воює на сході у складі Збройних сил України. Він дуже болісно до того ставиться. Мовляв, за те, що я тих солдатиків біля Ковеля шукаю, я ще й винен? Тепер треба вивчити питання з точки зору земельного законодавства. А тумбочки ми приберемо, замінимо комуністичні атрибути і написи, хрести поставимо...

«Може, дозволимо на могилах німецьких солдатів нацистські символи?»

Мій знайомий ковельчанин, у якого дядько теж загинув на війні і десь лежить безіменний, коментуючи цю ситуацію, сказав:

— Мій дядько був християнином. І я не хотів би, щоб на його могилі стояла червона зірка, як над цими бідолахами. І він теж не захотів би. Якщо йти таким шляхом, то, може, дозволимо на могилах німецьких солдатів встановлювати нацистські символи? Вони ж були солдатами нацистської Німеччини... Знаю, що пошуковці, аби збільшити кількість віднайдених солдатів, навіть розкопували вже відомі могили. Навіщо було тривожити солдатський прах? Адже ексгумація не дала великих відкриттів, встановлено прізвища лише кількох загиблих, а всі решта — безіменні, як і були.

Не погоджуюся з останньою його думкою, бо навіть одне повернуте з небуття ім’я — то вже перемога. У селі Доротище пошуковці справді розкопали братську могилу невідомих радянських воїнів, що розташовувалася в лісі на межі Доротищенської та Скулинської сільрад. Люди виявили, що на могилі, яка мала охоронний номер, немає ані хреста, ані таблички, а на самій могилі порушено верхній шар ґрунту. Хоча дозволів на розкопки Доротищенська сільрада нікому не видавала. Ця братська могила була впорядкована у 1985 році і взята на облік рішенням Волинського облвиконкому. Чому пошуковий загін навіть не поінформував місцеву сільську раду про те, що на її території проводить розкопки? Це дає підстави для різних домислів та версій, що гуляють у районі. Зокрема, про те, що не зацікавлені вони в тому, аби розкопки проводилися відкрито. Ніхто не бачить, що вони викопують, не можна підтвердити чи спростувати, скільки останків знайдено в тій чи іншій могилі, чиї вони...

Так це чи ні — казати не беруся. А ось те, що діяли пошуковці поза правовим полем, очевидно. Про низку порушень у діяльності пошукового загону «Відродження» тодішній голова Ковельської райради Ігор Верчук інформував віце-прем’єра Кириленка та голову Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Шеремету. У своєму листі від 18 листопада 2015 року він стверджував, що перепоховання на військовому кладовищі були здійснені незаконно, як і розкопки, бо проводилися без спеціальних дозволів на здійснення ексгумації та перепоховання останків осіб, які видаються Міжвідомчою державною комісією по кожному виявленому місцю поховання в конкретному місці. А до сільських рад не подавали на затвердження ані акти про встановлення місця поховання, ані акти ексгумації останків, як вимагає чинне законодавство.

У правовому полі вся ця процедура мала б виглядати так: у разі виявлення місця поховання передбачено складання відповідного акта, передачу його з листом-клопотанням до Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни при Кабінеті Міністрів, потім отримання дозволу на проведення ексгумації, і лише після цього пошуковці мають право вивчити пам’ятку та ексгумувати останки. Ця процедура може розтягнутися в часі на кілька місяців, а за цей час розрита могила може бути зруйнована. Зрозуміло, що українське законодавство в частині пошукової діяльності є недосконалим і заформалізованим. Очевидно, що його потрібно спростити і вдосконалити. Вже давно йдеться про доцільність об’єднання дозволів на пошукові роботи та ексгумацію, як це робиться в археології, але з суворим контролем за діяльністю пошуковців. Оскільки коштів як для пошукової роботи, так і для захоронення солдатських останків у державній казні ніколи не було, то всі витрати взяли на себе громадські організації та пошукові загони. А хто платить — той і замовляє музику. До речі, з весни 2014-го пошуковці загону «Відродження» почали діяти під егідою підприємства «Волинські старожитності» Науково-дослідницького центру «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАНУ на основі укладеного між ними договору про співпрацю. Фахівці «Волинських старожитностей» мають дозвіл Мінкульту на проведення археологічних розвідок і досліджень пам’яток культурної спадщини.

Як повідомили у Ковельській райдержадміністрації, документи для узаконення військового кладовища під Ковелем уже нібито готові. Планують провести також реконструкцію поховань, отож червоні зірки, мабуть, приберуть із солдатських могил. Нещодавно це питання знову розглядала відповідна комісія і ніби вдалося досягнути консенсусу.

Поцікавилася, чи можна було перепоховати останки віднайдених загиблих солдат у Ковельському та інших районах Волині, скажімо, на сільських кладовищах чи вже в існуючих братських могилах? Зазвичай так і робиться в інших містах і областях. Тепер, коли в кожному районі на кладовищі є ще й алея почесних поховань, де ховають нинішніх українських воїнів, загиблих на сході, солдатам Другої світової, скільки їх ще буде знайдено, теж знайшлося б місце поруч. Але на такому кладовищі не поставиш червону тумбочку із зіркою, і «колорадську» стрічку не почепиш...

Ця ситуація демонструє лише частину айсберга під назвою «Відновлення пам’яті». Саме держава та її інституції мають опікуватися цим пластом у першу чергу, а не громадські організації. Аби нікому не кортіло використовувати пам’ять як ідеологічну зброю і політичну маніпуляцію, пам’ятаючи: могилам слід віддавати шану, але не варто робити з них дороговказів.