Героїв Небесної сотні вшановують щодня. (Юрія САПОЖНІКОВА.)
П’ятеро друзів зі Львова товаришують з дитинства. Без вагань кожен вирушив на київський Майдан. Без вагань юнаки кинулись на передову 20 лютого 2014-го. Дякувати Богові, усі вижили.
«Я потрапив на Майдан наприкінці листопада, — розповідає 22-річний Микола Притула, військовий. — Спочатку це було бажання, аби тодішній Президент підписав декларацію про ЄС. Після розгону все змінилося — ми їхали з метою, аби Президент пішов у відставку. Знаєте, як у пісні співається, «ми прагнули змін». Постійно перебувати в Києві не було змоги, тому приїздив періодично.
Із друзями — Ігор Фльорко, Павло Дьокін, Ігор Галушка, Андрій Седлер — ми зустрілися разом уже під час подій 20 лютого. Ігор Галушка був уже там, а ми напередодні ввечері приїхали автобусом зі Львова. Дорога була важка — багато міліцейських блокпостів, нас декілька разів зупиняли, але десь о 6-й ранку ми доїхали до місця призначення. Нас висадили біля однієї зі станцій метро, звідки ми пішки йшли колоною на Майдан. Коли прийшли, перше, що я побачив, обгорілий Будинок профспілок і десятки втомлених людей, які лежали просто неба й спали. А ще — сотні чорних шоломів «беркутівців», які стояли по той бік барикад. Того дня ми практично просиділи у КМДА і чекали... Ніякого плану дій не було.
Зранку 20-го ми бігли в сторону Жовтневого палацу. Його звільнили майданівці, силовиків на їхніх попередніх позиціях уже не було. Минули пам’ятник засновникам Києва, підіймалися сходами до Жовтневого, а назустріч — зносили поранених, а може, вже й мертвих... Біля будівлі на землі було багато гільз від зброї та кров. Там ми помітили ящик iз «коктейлями Молотова» і взяли по одному на всяк випадок. Хоча не знаю, навіщо він мені був потрібен — запальнички я при собі не мав.
Ми йшли вверх по Інститутській до верхньої барикади. Там було ще, мабуть, людей двадцять. Сіли за барикадою і видивлялись, чи немає «Беркута». Раптом пішли перші автоматні черги, люди почали бігти назад. Я ще трохи посидів, потім відійшов і заховався за двома біотуалетами. У цей момент побачив, як у бiк барикади рухається група людей, які сформували так звану «черепашку». Вмить по них відкрили вогонь — люди почали падати один за одним. Тоді важко було сказати, скільки їх там. Уже після всіх подій я давав свідчення у прокуратурі, коли ми переглядали відео з прокурором, нарахували 19 людей.
Біля мене було з десяток осіб, хтось крикнув, щоб ми переходили дорогу і витягали поранених.
Ми перейшли на інший бік вулиці, люди розпорошилися: кожен намагався забрати по одному пораненому і відтягти до готелю «Україна». Я і ще двоє хлопців відтягували Олега Юшневича: одного вбили, іншому куля влучила у ногу. Якось дійшли до сходів біля готелю, там почали оглядати тіло Олега, і виявилося, що він мертвий. Опісля я знову побіг на Інститутську, щоб допомагати. Ми старалися винести людей від барикади до готелю, де їм надавали першу допомогу. Біля готелю «Козацький» стояли «швидкі» — і туди ми несли людей.
Коли перестали стріляти, ніхто не знав, що робити. Не було лідера, командира — все трималося на самоорганізації. Здавалося, усі події відбувалися хвилин двадцять, а виявилося — три-чотири години. Після всього ми повернулися в КМДА. Лише там до нас приходило прозріння — кожен довго мовчав, мабуть, думав про щось своє. Увечері ми дивилися новини і тільки тоді усвідомлювали, що там відбувалося. Вже вдома, у Львові, я багато обдумував ті події і не міг зрозуміти: навіщо чи за що розстрілювали безневинних людей? Я й досі не можу зрозуміти цього...»
«Коли 19-го ми прийшли на Майдан, то побачили там виснажені та стомлені людські обличчя, — каже 20-річний Ігор Фльорко, доброволець. — Утім люди плескали нам у долоні, вітали. Нас переповнювало почуття, що ми тут потрібні. Вже горіли «Профспілки», горів і сам Майдан. Ряди «Беркута» стояли за метрів 50 від стели, били водомети. Все було монотонно, лише час від часу перекидались «коктейлями» чи гранатами. Тієї ночі ми ночували на 4 поверсі КМДА. Був разючий контраст — у кожному кабінеті шкіряні дивани, у шафках — елітний алкоголь. Ну реально — «жирують» у КМДА! Тут комфортно, тепло — а надворі все по-іншому.
Зранку 20-го нас покликали на Майдан. Ми з друзями швиденько зібралися. Хлопці одягнули на ноги й руки саморобні щитки, у мене ж був сумнівної якості бронежилет, який мені позичив знайомий. Я виглядав дуже войовничо: камуфляж, бронежилет, берці. Мабуть, тому, на виході з КМДА мене хтось зупинив, мовляв, одягни щось поверх. Якась жіночка серед гори речей знайшла довгу курточку з капюшоном, під якою не було видно мою «амуніцію». Пізніше я зрозумів, бігаючи у тому одязі по Інститутській, у мене було багато шансів зловити кулю. Мені здається, що снайпери обирали свою жертву суто візуально — хтось в уніформі чи яскравій касці, хтось був дуже войовничо чи патріотично налаштований. Якби я тоді не прикрився тією курткою — все могло б закінчитися по-іншому.
Через Майдан ми йшли до Жовтневого палацу. На Інститутській бачили кулі, багато дерев’яних щитів лежали у крові, земля була червона. Спочатку ми сіли за барикадою біля палацу, але хтось кликав вперед. Утім чим далі ми йшли — тим менше було людей і тим більше нас туди манило. За останньою нашою барикадою біля метро були перші стрільці. У той момент їх ніхто не помічав, але вони стояли на відстані метрів двадцяти від нас!
Тільки ми присіли за барикадою, люди хвилею почали відбігати назад. Перша думка в голові — наступає хмара «беркутів», які от-от дійдуть i до барикади. Як виявилося — то почали стріляти, знову з’являлися поранені та вбиті. Попереду залишилося зовсім мало людей, але я хотів бути там. Біля мене сидів чоловік iз щитом, і я буквально відібрав у нього той щит, щоб iти далі. Хтось iз людей скомандував бігти на другий бік вулиці. Ми перебігали дорогу, де вже лежали поранені з «черепашки». У той момент було страшно. Ти чуєш постріли, бачиш, як падають поранені чи мертві люди. У голові думка — от-от можуть влучити і в тебе. Коли перебігав дорогу — відчував себе незахищеним.
Я підбіг до пораненого, який підняв догори руки. Це був Сергій Трапезун. Він був один із перших у «черепашці» і мав три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому потрібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Разом із майданівцем iз Хмельниччини тягнули Сергія до готелю. Було дуже важко: однією рукою я тримав щит, іншою тягнув Сергія. Складалося враження, ніби тягну на собі кілограмів сто — величезний щит і немаленький Сергій. Я знову побіг на Інститутську, ми носили поранених і вбитих у готель, потім виносили людей на Майдан.
Я багато не пам’ятав з того, з тих подій, хоча брав у них участь. Усе відбувалося наче в тумані. Час iшов якось по-іншому — повільно — не так, як завжди. Вже вдома передивлявся відео з вулиці, кадри з готелю... В «Україні» я побачив обличчя чоловіка — стомлене, скривлене. Тоді подумав — то обличчя Майдану. Виявилося — то був Сергій, якого я витягував з-під куль...»
«Я був на Майдані під час розгону студентів, — каже військовий Ігор Галушка, йому 20 років. — У ту ніч «Беркут» кожні дві години показувався і зникав. Ми з друзями дрімали в кафе на Майдані, коли туди увірвався «Беркут» і почав виганяти та бити. Коли ми вийшли на вулицю, то Майдану вже не було. Все було загороджено щитами. Стояло три швидкі, які були переповнені, а тих, хто лишився, заштовхали в підземний перехід, де на кожному виході стояли «беркутівці». Я не фанат ЄС, але народ висловив свою думку, і я хотів підтримати свій народ. Після побиття і розгону — це вже була справа честі.
20-го нам повідомили, що з боку Жовтневого «Беркут» відступає. Можливо, це була така тактика, щоб заманити найактивніших у пастку. Ми відвойовували свої барикади, адреналін бурлив у крові. Коли бачили, як поруч розстрілюють людей, емоції змішалися. Хотілося відійти, бо страшно. Але далі від нас лежали люди і кричали, що потрібна допомога. На Інститутську ми побігли всі п’ятеро, поряд були інші активісти. Коли поранили чоловіка, який біг поруч, люди почали втікати назад. Там був земляний горб, де ми лягли перечекати, поки мине обстріл. Було страшно, але форма страху була незвична.
Коли там, на Інститутській, сидiв iз тим крихітним щитом, то розумів, що від нього, як і від каски, не буде жодної користі. Але навіть цей маленький щит давав надію, що, може, куля зрикошетить. Мій маленький щит був цілий, коли я його брав. Вибігли на Інститутську, шикуємося «черепашкою». Коли вже повернувся, то побачив, що в щиті дірка. Його куля пробила, але я не знаю, куди вона поділася. Кажуть, що куля — дура, а ми, напевно, теж дурні, тому мінуси відштовхуються.
«Я завжди позиціонував себе як ліберал — не люблю конфлікти, вони мене трошки дратують. Спочатку поїхав до Києва просто так — долучатися до того, що люди підтримують якусь ідею і за щось борються, — каже 22-річний Андрій Седлер, ІТ-спеціаліст. А перед тим, як їхати останній раз до Києва, я втік з дому. Мама дуже переживала й плакала. Я уявляв, куди їду, тому взяв з собою у рюкзак шмат арматури. Ми їхали італійським автобусом, водій навіть трохи говорив італійською. Подорож була дуже напружена, нас зупиняли дорогою, а водій казав, що везе пасажирів у Бориспіль. Коли ми прибули на Майдан, першим сильним враженням для мене було те, що хлопці свідомо стояли під гранатами, які кидав «Беркут». Вони знали, що їх може поранити, контузити, але вони стояли. Ставало страшно від вибухів і звуків тих пострілів. На Майдані я зустрів багато своїх знайомих — це було неймовірне піднесення.
Ми не мали з собою ніякого захисту. У нас з хлопцями був єдиний щит, і той ми забули, коли зранку вибігали з КМДА. Моя амуніція взагалі була смішна — палка, шматок арматури, хокейний шолом і на руках саморобні щитки. Коли ми бігли в сторону Майдану, на Хрещатику стояли двоє козаків і били в тамтам. Це неймовірно піднімало кожному дух!
На Інститутській нас iз хлопцями «розлучив» натовп, і в один момент біля першої барикади біля метро «Хрещатик» я залишився сам. Почув і відчув, як біля мене просвистіла куля. Ці звуки не передати! Коли я повертався назад, то біля одних дерев бачив кулі; біля інших — калюжі крові; поламані, простріляні кулями щити, мов решето. Але найстрашніше було перебігати вулицю, яка прострілювалася. На другому боці вже лежали поранені. Я перебігав її кілька секунд, а складалося враження, що пробігав її півжиття.
Я залишався біля сходів і допомагав заносити до готелю перших поранених і вбитих. Я не міг знайти щит. Щось перемкнуло, що я не можу піти без щита, хоча до того вільно ходив. Людей приносили і йшли далі. Я заніс десь чотирьох. На моїх очах занесли п’ятьох таких, які не подавали ознак життя, і трьох, які були ще живі. Весь поріг готелю «Україна» був червоний від крові — такої кількості крові я ніколи не бачив».
«Вперше в друзями ми поїхали на столичний Майдан, коли «Беркут» розігнав мирний мітинг і побив студентів, — каже Павло Дьокін, студент, 21 рік. — Це була остання крапля терпіння i водночас найбільший поштовх і мотивація поїхати. Тоді ми пробули в Києві близько тижня — колонами ходили до СБУ, під Кабмін та Верховну Раду. На той момент нас прихистили у себе вдома дві жіночки-волонтери, пізніше жили у наметах на Майдані, «кочували» в КМДА. Під час другого приїзду до столиці брали участь у подіях на Грушевського, а третій випав на лютневі протистояння.
Ми з хлопцями приїхали 19 лютого, у той день активних дій майже не відбувалося, але горіло практично пів-Майдану, та й людей майже не лишилося. Ту ніч ми провели в КМДА, а зранку до нас прибіг молодик і сказав бігти на Майдан. Без жодних вагань ми зірвались і побігли в сторону Жовтневого палацу. Ми просувались вгору по Інститутській і підійшли до самої передньої барикади. Раптом снайпер влучив у чоловіка, який був переду нас. Люди в паніці почали відбігати назад, і в той момент Фльорка і Притулу хвилею віднесло назад. На першій барикаді лишилися я, Галушка і ще кілька незнайомих. Ми вирішили запалити барикаду (тоді знадобились взяті дорогою «коктейлі»), щоб димова завіса хоч якось попливла і завадила розстрілювати людей. Стало димно, і ми відбігли назад. Тоді я і Галушка перебігли дорогу і лягли під барикади. Поруч ми побачили кількох поранених і вбитих людей. У той момент ми зрозуміли: це вже не революція, а війна, з якої ми можемо не повернутися.
Пам’ятаю, як до нас під барикаду біг чоловік. Ми дивилися просто на нього, коли снайпер вистрелив, бризнула кров. Йому не вистачило до барикади лише кількох метрів. Я озирнувся, а навколо тільки ми двоє з Ігорем і сім чи вісім мертвих хлопців. Досі клубок у горлі стоїть, коли починаю це згадувати.... Галушка мав із собою зовсім маленький щит, тому він почав відходити назад, щоб прикрити медиків. Я побачив, як незнайомий мені чоловік з останніх сил тягнув пораненого (він прив’язаний за ноги шнурком був!). Я таки наважився і побіг йому помогти затягнути пораненого за земляний горб, де снайпери не могли б у нас влучити. Затягнувши його за пагорб, я побачив Галушку, який кликав мене до себе. Удвох ми почали відходити назад, щоб шукати своїх друзів, які теж бігали і витягували людей. Ми довго не могли їх знайти, тому дуже злякалися і переживали. Дякувати Богу, ми всі знайшлися біля готелю «Україна».
Я, напевно, ніколи не забуду ті страшні крики, істерики, звуки пострілів і поруч себе мертвих людей. А ще не забуду той страх — не за себе, а за своїх друзів та побратимів, які там лежали... Я не знаю, як нам вдалося вціліти. Значить, на нас Бог має інші плани».
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
