Геннадій Сартинський: У Німеччині люди — навелосипеді, у нас — із цигаркою

«Крик — це ваша слабкість»

— Геннадію Людвіговичу, з появою нових снарядів упевненості в майбутніх результатах своїх вихованців стало більше?

— З’явився килим — почали більше стрибати. А на той старий, розбитий раніше, майже не заходили. Робили один раз вправи, і потім тиждень в ту сторону майже не дивилися. Через його зношеність у гімнастів неабияк страждали ахіллові сухожилки, суглоби. Коли ти тренуєшся на сучасних снарядах, то, приїжджаючи на змагання, легко до них адаптуєшся. Здавалося б, що таке перекладина?! Залізка собі, й залізка. А насправді вона може бути різної жорсткості, що суттєво впливає на результат. Нові снаряди відчутно підвищують і клас, і якість, і стабільність виступів.

— Над чим зараз працює збірна?

— Нещодавно я опинився в ролі в.о. головного тренера збірної, i для мене важливо, аби ми цілою командою відібралися на Олімпіаду. Зараз відкидаємо всі особисті відбори, оскільки дуже важливо пробитися на Ігри в повному складі. Проходити кваліфікацію на великих турнірах командою набагато простіше, ніж поодинці, адже в такому разі весь колектив працює на свого лідера. І це не тільки психологічна підтримка, а й створення оптимальних умов для успішного виконання підходів. До того ж у команді тебе оцінюють зовсім по-іншому.

— Чи стоїть медальний план перед Олегом Верняєвим та його наставником?

— Із великою ймовірністю прогнозувати, що буде медаль, — дуже складно. Я, як тренер, знаю, які дисципліни у Олега фінальні. У нього сильні багатоборство, бруси. Удосконалює він вільні вправи та коня. Те, що в Олега є шанс, — правда. Утім Олімпіада — це взагалі інші змагання, можна вигравати всі турніри, а приїхати на Ігри й опинитися з порожніми руками. Тут зовсім інша психологія. Олімпійські ігри — турнір, який проходить раз на чотири роки, й підготовку потрібно вибудувати так, аби в потрібний час, у потрібному місці все зійшлося. А олімпійській фінал — це взагалі окрема історія. Бувало так, що у вправах на коні падали всі восьмеро претендентів. Одного разу впало семеро, а той, хто все зробив, переміг.

— Якими словами ви підбадьорюєте, мотивуєте свого найуспішнішого учня?

— На змаганнях Олег завжди почувається впевнено. Для нього немає авторитетів, він не відчуває страху перед суперниками й тремтіння в колінах. Своїх опонентів він уже давно знає, та й вони його теж. Єдине, що складно, — впоратися з тягарем відповідальності за результат. Одна річ — змагатися, коли від тебе ніхто нічого не очікує, виходиш і не боїшся ризикувати. А коли за тобою стоїть ім’я, від тебе чекають медалі — боротися дуже складно. Ти хочеш і знаєш, що можеш досягти успіху, але на шляху до нього з’являється додатковий психологічний бар’єр.

— «Золоте» правило, яке успішно застосовуєте у своїй практиці?

— Ніколи у своїй мотивувальній аргументації не застосовую частку «не». Не кажу спортсмену, що тобі це не вдасться зробити. Буває лаю, коли щось не так, але кажу, що «ти мусиш», «ти зможеш» це зробити. Але підходи, звісно, різні. Одного гімнаста потрібно підбадьорити, навіть коли він щось не зробив. Тоді як на іншого нічого не діє, окрім прочухана. Іноді доводиться й полаяти спортсмена, аби він прокинувся, активізувалися його внутрішні резерви.

— Яке ваше ставлення до крику в тренерській методології?

— Емоційна мова й крик — різні речі. Якщо ти — як амеба, результату не досягнеш. А коли в словах є емоції — спортсмен відчуває твою енергію й оживає. Щодо крику, то це твоя слабкість: ображати й принижувати не можна.

Загалом, одним і слів не потрібно, щоб вони виконували свою роботу відповідально і якісно, натомість інші потребують наглядача, який би все контролював.

«Лестощі — то така штука, яка глибоко проникає і роз’їдає»

— До речі, поза залом ви своїх вихованців контролюєте?

— Поза гімнастичним залом у них своє самостійне життя. Ми їх не чіпаємо. Коли щодня зранку до вечора люди працюють разом, потрібен час, аби вони відпочивали один від одного. Я і в номери до них з контролем практично не заходжу, не дивлюся, що там і як, хіба вже якийсь розгардіяш.

— Цікаво, а чи є у вас рецепт від «зіркової хвороби»?

— У кожного спортсмена трапляється момент, коли йому здається, що далі він може йти сам. Насправді лише тренер може зробити критичні зауваження, повернути «зірку» з небес на землю. А коли звучать лише добрі слова й похвала, наступає неминуча загибель. Лестощі — то така штука, яка глибоко проникає і роз’їдає людину зсередини. Я завжди кажу: як тільки закінчується слухняність — зникає результат. І Олегу я це доводив.

— А від іноземних «розвідників», які переманили вже не одного нашого спортсмена, вітчизняних гімнастів якось оберігаєте?

— Якщо людина хоче піти, її ніхто ніколи не втримає.

— Олег Верняєв не приховує, що отримав уже не одну пропозицію з-за кордону, але каже, що працюватиме лише зі своїм тренером. Геннадію Людвіговичу, ви не раз заявляли, що з України їхати не збираєтеся, однак заманливі пропозиції, щоб разом зі своїм учнем змінити країну, думається, отримували?

— Із того, що звучало на офіційному рівні, а не в кулуарних розмовах, можу сказати про запрошення з Азербайджану, Росії та Німеччини. Азербайджанці цифр не називали. Росіяни Олегові пропонували зарплату в п’ять тисяч доларів, квартиру й машину — це все й одразу. Тренерові житло обіцяли надати впродовж першого року. Німці взагалі сказали, що готові прийняти — щойно захочете.

— А який, власне, настрій у Олега?

— Він хоче залишатися в Україні. Але ж ми не знаємо, що буде зі спортом.

— Яка ідеальна обстановка для роботи?

— Складно сказати, що таке «ідеально». Я бачив у Росії ідеальні умови підготовки — величезні тренувальні зали, чудове забезпечення, чого і нам би хотілося, але водночас не все від них залежить. Нам часто кажуть, що ви нічого не маєте й так добре виступаєте. А наші північні сусіди з їхніми всіма благами нині переживають спад. На останньому чемпіонаті світу чоловіча збірна Росії не виграла жодної медалі.

«Усе починається зі спорту високих досягнень»

— Для вас принципово важливо залишатися на рідній землі?

— Для мене це суттєве питання, для когось — ні. Багато наставників від’їжджають за кордон і нормально там себе почувають. Хтось прагне жити краще, комусь хочеться машину, будинок. Ми всі живемо в матеріальному світі. Якщо спеціаліст працює і показує результат, він не повинен перебиватися від зарплати до зарплати. Щоб повністю зосередитись на своїй справі, людина повинна знати, що в неї є тил. Коли ти маєш хорошу роботу, котра приносить тобі задоволення, й фінансову незалежність, що дає тобі можливість забезпечити сім’ю житлом та їжею, тоді у своїй країні ти почуваєшся Людиною. А якщо приходиш на роботу, і думаєш над тим, коли наступна зарплата й де взяти гроші на проїзд у громадському транспорті та харчі?!

Один каже: спортсмени такі зухвалі, такі гроші заробляють. І хочуть ще. Притому ще країна у нас бідна, зубожіла. Але ж почекайте. Ось, приміром, приїхав до нас на збір хлопчина, а в нього стався рецидив старої травми плеча. Необхідна операція, вартість якої сягає 30-40 тисяч гривень. А його заробіток — три тисячі гривень. А потрібна буде ще реабілітація, ліки та й жити на щось потрібно. І хто йому це все оплачуватиме?

Нещодавно Олегу зробили операцію в Німеччині, яка коштувала 1,5 тисячі євро. Добре, що німці (клуб, за який виступає Верняєв) допомогли.

— Якою, на ваш погляд, має бути позиція держави в цьому питанні?

— Таких успішних спортсменів, як Ганна Різатдінова, Богдан Бондаренко, Жан Беленюк, Ольга Харлан, Верняєв, — одиниці, й не можна до них ось так ставитися. Щоб узяти інтерв’ю у Олега, до нас спеціально в Кончу-Заспу приїздили журналісти з Японії. І знову просяться. А ми їх (чемпіонів) — під «одну гребінку». Не можна кращих, слідуючи соціальній зрівнялівці, у фінансовому плані прирівнювати до всіх. Так, японець Утімура (непереможний багаторазовий чемпіон світу в багатоборстві) миє після тренувань підлогу, але він — мільйонер і людина, яку високо поважають і цінують у своїй країні.

І ми повинні цінувати своїх спортсменів, як і знаних артистів, математиків, інших учених, тоді ці люди будуть триматися за свою країну. А якщо їм давати ляпаси... Звичайно вони будуть від’їжджати.

— Як гадаєте, на що потрібно зробити акцент у спортивній індустрії?

— Насправді зі спорту високих досягнень все і починається. Ми висуваємо одного-двох нагору, а на них тоді усі й рівняються, тягнуться за найкращими.

А якщо такої ідеології немає, вкладення в спорт грошей вважається марнотратством, тоді все закінчитися тільки розрухою. І неважливо, що популяризувати — гімнастику, плавання чи легку атлетику.

Країні потрібне здорове покоління, а для створення необхідних умов потрібно не так і багато. Значно більше доведеться потім витрачати на лікування.

Приїдьте в Німеччину — там усі на велосипедах. А ми з самісінького ранку — з сигаретою. У нас спортивною галуззю ніхто не займається. А якщо і займається, то лише на комерційній основі. А що робити тим дітям, батьки яких не можуть сплатити необхідний внесок чи абонемент. А найбільш здібні, як виявляється, знаходяться саме в цій когорті.

— Ваші слова звучать доволі гостро, але правдиво.

— Можна почути закиди, що, мовляв, вони багато говорять. Говорить той, хто сильний. А слабкий — мовчатиме, сидячи скромно в стороні, як було, коли я лише починав тренерську роботу. До речі, тоді у залі було так: двоє тренуються, а решту — виставляли за двері. А сьогодні у нас працюють усі разом — й імениті спортсмени, й зовсім юні гімнасти. Ви не відрізните чемпіона світу від інших. Я завжди кажу Олегу: в залі маєш почуватися сильним, у житті — простим і скромним, але при цьому повинен відчувати, що за тобою стоїть країна. Харлан виграла — звучить Гімн, здобув Беленюк титул чемпіона світу — знову Гімн. Його ж, по суті, лише виконують, коли зустрічають найвищих осіб держави. Так кого тоді представляють наші чемпіони, Азербайджан? Ні, вони захищають честь своєї батьківщини.