Війна. Наші порахунки

У середу найочікуванішим фільмом великої програми є «Комуна» відомого данського режисера Томаса Вінтерберга. Того ж дня документальна стрічка «Нульові дні» Алекса Гібнея. Ще одна документальна картина «Море у вогні» італійця Джанфранко Розі поки що лідирує в рейтинговому опитуванні критиків журналом Screen. А от у четвер на нас чекає особливе випробування — конкурсний фільм «Колискова для скорботної містерії» Лава Діаса триває 482 хвилини, тобто 8 годин. Цю сагу про визвольну боротьбу філіппінців проти іспанських колонізаторів покажуть із годинною перервою.

Світовий кінопростір. Погляд з українського «кутка»

Разом зі своїм колегою Володимиром Войтенком одвідали український Corner на Берлінському кіноринку — в готелі Mariotti. Власне, йдеться про невеликий простір на тому всеєвропейському «базарі», де кожна країна може, за невелику орендну плату, презентувати все, чим вона рада вітати товариство кінопрофесіоналів. Що пропонує Україна? Найрізноманітніші фільми — як ігрові (скажімо, «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко), так і неігрові та анімаційні. Крім того, тут заявлені фестивалі — Одеський та «Молодість».

Якраз керівник «Молодості» Андрій Халпахчі — перший, кого ми бачимо. Й одразу ж у нього зустріч із кимось із зарубіжних колег. Доволі швидко в неї включається голова Держкіно України Пилип Іллєнко. А вже й письменник і сценарист Віктор Веретенников підійшов — у переліку фільмів тут і «Гетьман» (історія Богдана Хмельницького, картина вже була у нашому прокаті), поставлений за його сценарієм і його продюсування.

Зрештою, Халпахчі звільняється, хоча з хвилини на хвилину в нього зустріч із працівниками міжнародного фестивалю у Карлових Варах. Я цікавлюсь: що, будеш їм щось наше рекомендувати? — Так. Передусім нову стрічку «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка. Треба, треба пропонувати своє...

І далі Андрій говорить про те, що рівень фестивалю у Берліні не аж такий захмарний, українці можуть розраховувати на ширшу участь у ньому. Наводить приклад — кілька років тому Берлінале двічі одкривав свої обійми двом короткометражним стрічкам Мирослава Слабошпицького, у підсумку режисер отримав підстави для впевненості у собі. Не останню роль у тому зіграла Катерина Ющенко — дружина Президента України, як керівник Фонду «Україна 3000» неодноразово бувала у Берліні, зустрічалася і з директором Берлінського фестивалю Дітером Коссліком. Звісно, бездарне не пройде, але того, що ми вважаємо талановитим, не варто соромитися — своє лобіюють у всьому світі.

Цивілізації — нуль!

У неділю, в програмі Panorama Documente, показали фільм «Маріуполь» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса (у копродукції за участі України). Це друга стрічка литовця, першу було присвячено подіям у Чечні (його я не бачив). Тим самим очікувалася гострополітична, викривальна картина, з відтворенням найгостріших, найемоційніших фрагментів війни на українському південному сході.

Такі очікування Кведаравічюс не виправдав. Антрополог за освітою, він подає Маріуполь як такий собі універсум, де всього напхом напхано. Де є передусім життя — причому воно цікавить режисера чи не у всіх проявах. Тому у фільмі на рівних пробіг жучків грудьми напіврозваленої жіночої статуї, і пробіг військовиків з автоматами (характерно, що обабіч двоє чоловіків незворушно грають у нарди). Власне військових, конфліктних епізодів не дуже багато. Ось вулиця міста одразу після обстрілу, симпатична молода журналісточка налаштовується на ведення репортажу. А ось вона ж із батьком у морі, рибу ловлять... Зі сміхом і приказками.

Є й епізод, коли жителі Маіруполя виходять на свято 9 травня, День Перемоги. І — конфліктні розмови. Учасник війни, полковник, груди в орденах — наполягає на тому, що Україні належить бути нарешті вільній; досить, нажилися за різних сатрапів. А поруч жіночка лагідно стверджує, що Сталін — заледве не божа людина. Отакий він, Маріуполь. Його структуру холоднокровно і досліджує режисер-антрополог із Вільнюса.

Зрештою, це справді фільм, в якому основним є правда самого життя, а не тієї чи іншої ідеології чи політики. Відтак не дивно, що в розмові з режисером одразу по закінченні показу його запитували про співвідношення художнього й документального. Так усе просто: художність давно перестали вважати прерогативою ігрового фільму. Є ігрове, є неігрове, а чи художнє воно, чи ні — визначати нам, глядача. Мій присуд — фільм художній за своїми якостями і своїм рівнем. Він не аналізує причини війни, він їх бачить. Передусім у розваленому побуті, навколишньому просторі, який не бомбами розкурочено, а людським нехлюйством, якоюсь феодального штибу азіатчиною. І це лікується мирними перемовинами, фінансовими вливаннями чи просто добрими намірами. «Я цій цивілізації ставлю нуль», — сказав колись один із персонажів Кіри Муратової. Треба будувати багато в чому нову країну — за такого рівня культури ми далеко не просунемось.

Одразу після кіносеансу довелося поговорити зі знаменитим режисером Сергієм Лозницею (він живе у Берліні, його вважають своїм і в Україні, і в Білорусі, і в Німеччині). Нагадаю його останній фільм — повнометражний неігровий «Майдан». З моєю оцінкою «Маріуполя» він погодився. Над чим працюєте? — запитав я. Виявляється, над фільмом на німецькому історичному матеріалі — про байдужість. «Коли людям не важливо те, як саме вони живуть...». Чи не полишив плани зняти «Бабин Яр»? Ні, ще трохи грошей треба дозібрати. Україна свою частку дала — від Держкіно. Цього року робота має початись. Збираються гроші і на проект ігрової картини під назвою «Кроткая». Навіяно оповіданням Достоєвського, але це сучасна історія... Отак нині режисери й продюсери кожен фільм збирають по частинах, як автомобіль.

Листи з війни

У великій конкурсній програмі показали фільм «Листи з війни» Іво М.Ферейри. За реальними листами, написаними Антоніо Лобо Антунешем і опублікованими 2005 року. А писані листи 1971-72 року з Анголи, де Португалія і її війська намагалися придушити внутрішній опір. Режисер обрав чорно-біле зображення і чорно-біле, місцями просто графічне зображення. Красиве і замало не максимально виразне. Це війна, так, і вона показується доволі безжально. Одначе ж у фонограмі жінка читає любовні листи, які писав їй її чоловік, військовий лікар Антоніо...

Листи напоєні справжньою, непідробною поезією любові — до коханої жінки, вагітної майбутнім дитям. Текст листів надає зображенню, що незрідка дихає ненавистю і смертю, своєрідного ефекту гармонії буття. У якому присутній увесь спектр людських емоцій і чеснот. Не сказати б, що фільм вразив чимось новим, одначе ж його культурний рівень приємно порадував.

Так само чорно-білим є новозеландський фільм Mahana (для прокату є ще назва «Патріарх»). Картина є позаконкурсною. 1960-ті роки і зіткнення двох родів — Махани і Поатас. Умови постійної міжродинної війни стимулюють тоталітарні і тотальні умови тримання роду Махани.

Одначе несподівано проти нього виступає 14-річний онук Сімеон. Він, разом із батьками, виганяється за межі родового обійстя, втрапляючи у немилість ще й до ураганної природи. Одначе випробування тільки гартують Сімеонову сталь. Зрештою, Сімеон повертає собі довіру діда-патріарха, а з тим разом робляться кроки і назустріч примиренню з ворогуючим родом Поатос...

У картині не випадково зринають кадри одного з американських фільмів класичної пори 1940—50-х. Тяжіння до тієї естетики й характеризує режисуру Лі Тамахорі, який, попрацювавши в Голлівуді в отакий-от спосіб, повернувся до Нової Зеландії.

Фільм Вінсента Переса «Усамітнені в Берліні» є екранізацією роману Ганса Фаллади, написаного ще 1946 року. Про німецьке подружжя (прекрасна робота Емми Томпсон і Брендона Глейсона), яке опісля похоронки на сина 1940-го року три роки тероризує німецьку владу, розкидаючи листівки із закликами подумати про своїх дітей і про те, ким є насправді Гітлер. Викривають їх зовсім випадково... Попри точну професійну роботу фільм нічим не вражає, його присутність на фестивалі такого рівня є доволі дивною. На жаль.