Майдан: життя або смерть

16.02.2016

Останні тижні Революції гідності стали справжнім терором правоохоронних органів проти мирного населення: спалені автомобілі, побиття, переслідування, викрадення, розстріли... Два роки тому події 18—20 лютого у Києві стали найбільш трагічними в історії незалежної України. Тоді прощалися з героями Небесної сотні...

«Я почепила вервечку на щит одному з силовиків»

Марія Мачульська, 45 років, волонтер:

— Я хочу, щоб мій син, майбутні онуки й усі українці жили у вільній державі. Я брала участь у Помаранчевій революції, але після неї були розчарування. Наші діти вийшли на Майдан 21 листопада, і я зрозуміла: вони зроблять усе, щоб змінити Україну на краще. Коли на Майдані побили студентів, у мене стиснулося серце і вдома — я з Львівщини, Торгановичів Старосамбірського району — вже не могла сидіти спокійно. Згодом побачила по телевізору знущання над Гаврилюком, написала заяву на відпустку за свій рахунок і поїхала до Києва. На Майдані готувала їсти хлопцям, брала участь у акції «Чужих дітей не буває»: матері разом зі священиками збиралися на Майдані і з молитвою (тричі на день о 9-й, 14-й і 18-й годині) ходили на Грушевського до озброєних силовиків із благанням перейти на сторону народу. По очах було видно, що одні, якби могли, розірвали б нас, мовляв, чого прийшли. Інші не хотіли там стояти, але не мали вибору.

18-го лютого зранку я пішла на вулицю Грушевського, де стояла Друга сотня самооборони. Нічого не віщувало біди, але материнське серце відчувало лихо. Коли хлопці (діти від 18 до 25 років) стояли, вишикувані у кілька шеренг, у мене серце стиснулося і я пошепки їх благословила, побажала, щоб вони усі повернулися живі та здорові. Зі своїми однодумцями колоною по вулиці Інститутській ми вирушили до Верховної Ради. Усі були без шоломів, без кийків, без озброєння. Я мала у руках лише єдину зброю — вервечку.

Вулиці Шовковична, Липська були перекриті озброєними силовиками, тому ми зайшли у Маріїнський парк через Кріпосний провулок. У першому ряді йшли священики, потім матері з вервечками у руках, позаду «Самооборона». Знаєте, як вона виглядала, «Самооборона»!? Це були двадцятирічні діти! Ми з матерями підійшли до «беркутівців», які ховалися за щитами. Хтось із них із соромом відводив погляд, хтось дивився з байдужістю, хтось — зверхньо. Ми, матері, благали перейти на бік народу, але жодної реакції не було.

Я видряпалася на колесо військової машини, що стояла поруч, на друге вибрався священик. Попереду побачила чорну тьму, силу-силенну «беркутівців» у чорних шоломах, а поруч із ними були «тітушки». Тоді я запитала у силовиків, чому вони їх охороняють, а нас убивають?! Чим ми гірші? Але відповіді так і не почула. Перед тим як відійти, я почепила вервечку на щит одному з силовиків зі словами: «Дитино, хай тебе Бог береже!». А він грубо скинув її на землю. Я була у розпачі, хотіла підняти вервечку, але не могла дістати. Просила силовиків подати її, але ніхто не підняв. Натомість у нас почали кидати димові та шумові гранати. Той дим страшенно пік очі, не давав дихати. Почалася паніка. На Інститутській та Шовковичній також уже йшли бої. Разом iз кількома жінками ми зробили коридор до Будинку офіцерів, куди приносили усіх поранених. Напівживих несли з Інститутської, я почала вголос молитися. Згодом до мене підійшов хлопець і сказав, що є вбиті. Від почутого мені стало погано.

Через деякий час на початку Кріпосного провулку почався бій. Ми зривали бруківку і передавали її на передову. Гранати вибухали біля наших ніг. Силовики підійшли впритул, і люди почали втікати. Активісти шукали будинки, де можна було б сховатися, але скрізь були домофони. Люди бігли, падали, вставали і знову бігли. Ми забігли у житловий район і опинилися в пастці, виходу не було, а у ворота вже вбігли «беркутівці». Я і ще три жінки опинилися посеред дитячого майданчика. Силовики дорогою гамселили усіх підряд. Ми зрозуміли, що тут нам кінець, але притиснулися одна до одної, витягли свої вервечки і почали молитися. В той момент не могли зробити більше нічого. Розлючений «беркутівець» підбіг до нас, але раптом зупинився. Глянув мені в очі, постояв і побіг далі. Я й досі не вірю, що зосталася живою. Сталося диво, яке я не можу пояснити. 

Після розгону активістів у Маріїнському парку картина була страшна: лежали бездиханні тіла, покалічені люди. На землі багато густої крові, і нога «беркутівця», яка ступала на цю кров, розносила її по вулиці. Скрізь була кров. Ми хотіли вийти на Інститутську, але нас завернули, бо там ішли страшні бої. З нами була киянка Валя, яка добре знала Київ. Вона й вивела нас iз цього пекла.

Після тих подій я довго не мала спокою — постійно снився сон, що я шукаю вихід, так, як це було на Майдані. Я здригалася від будь-яких звуків. Після Майдану я стала жорстокою. І заради Небесної сотні, заради загиблих учасників АТО я боротимуся за вільну Україну до кінця.

«Я до останнього думав, що він iще живий»

Максим Гошовський,

27 років, волонтер, зоозахисник:

— Уперше потрапив на Майдан, коли побачив у новинах сюжет про події під адміністрацією Президента. Побачив, як б’ють людей, і зрозумів, що не можу більше сидіти вдома і нічого не робити. Я хлопець немаленький — 186 сантиметрів на зріст, вага під 100 кілограмів, тому, здавалося, міг легко захистити когось. Нехай краще мене поб’ють, ніж когось слабшого і меншого. Під час революційних подій я не був ні в одній сотні. Час від часу я приїздив із Дніпропетровська, допомагав будувати барикади, охороняв їх.

У кінці січня, після перших смертей на Грушевського, після «кулі в лоб», ми зі знайомим йшли майданом і побачили, як «беркутівці» займали Український дім. Під будівлею зібралося багато людей, які намагалися вигнати звідти забарикадованих спецпризначенців. Люди намагалися відкрити двері, але нічого не виходило, тому хтось притягнув автомобільний трос. Люди почали розбивати скло та кидати всередину каміння. Згодом у нас кидали гранати та поливали крижаною водою. Я пам’ятаю, як тоді було холодно, десь мінус 15 градусів, але води вони не шкодували. Згодом розпочалися так звані перемовини, люди довго просили «беркутівців» залишити будівлю. Це тривало кілька годин і я увесь цей час стояв із щитом першим до дверей, адже ми намагалися зробити їм коридор. Коли все закінчилося, я забрав свою руку зi щита і зрозумів, що рукавички задубіли і я не міг зігнути пальці. Коли вночі прийшов у хостел — зняв iз себе свій прапор з написом «Дніпропетровськ» і поставив його. Так, саме поставив, адже він теж був замерзлий від води і холоду.

18 лютого я вчергове приїхав до Києва. 20 лютого вранці я стояв навпроти стели, коли розпочався штурм. Ми з хлопцями охороняли медиків, які допомагали людям. Раптом побачив, що наші «майданівці» хвилею пішли праворуч від квіткового «годинника» і вже забиралися нагору до Жовтневого палацу. Зi щитом і палицею я побіг до них. Тоді «чоловічки в чорному» почали стріляти просто нам під ноги — щоб ми не йшли далі. Коли ж ми взяли вершину — з’явилися перші вбиті. Пройшло кілька хвилин, і я виніс тіло першого загиблого у цей день. Це був Анатолій Корнєєв… Я бачив момент його смерті, бачив, як він падає... Я закликав хлопців, які були поруч, щоб допомогли забрати його тіло. Я до останнього думав, що він iще живий. Коли один із хлопців встав, щоб узяти тіло,— у нього теж потрапила куля. Попри це ми забрали тіло Анатолія і занесли його в Жовтневий, де на той момент інших убитих ще не було. У кишені вбитого я знайшов документи і вирішив нести їх до сцени, щоб там повідомити про загиблого. Я вважав, що нас знову відсунуть назад на Майдан, а потім будуть говорити, мовляв, ми самі себе повбивали. Тож я відніс документи і повернувся назад до Жовтневого.

Там, на пагорбах, коли ми виносили першого вбитого, мені в щит потрапив чи то осколок, чи то гумова куля (так і не зрозумів), але щит повело в сторону і вдарило мені по коліну. Пошкодив меніск і потім дуже сильно кульгав. Коли побачили, як із правого боку на Інститутській просто розстрілюють наших «майданівців», ми з хлопцями побігли туди. Ми прикривали медиків, які надавали допомогу пораненим, я намагався усе зафільмувати на телефон. Але друга куля потрапила в щит і розбила мій телефон. Згодом ми вже не оборонялися, а виносили поранених та вбитих.

Найважче під час Революції — це не протести. Найважчими були перші дні після 20 лютого, коли ми прощалися з убитими та хоронили людей. Це було найстрашнішим і найважчим. Із Майдану я поїхав в останні дні лютого. Не було відчуття перемоги — було спустошення, бо розумів, що люди, які прийшли до влади через кров невинних людей, не гідні цього.

Після Революції я, напевно, став більше цінувати життя. Я переконаний, що потрібно жити тут і зараз, робити те, що хочеш і вважаєш за потрібне, адже завтра може вже й не бути.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>