За крок до смерті був таким, яким Бог його знав...

«Так жити хочеться... Якщо зі мною щось станеться — я не хотів би, щоб за мною плакали»

Цьогорічний лютий б’є всі температурні рекорди, але зі знаком плюс. На вікні у кухні Чабанчуків буяють орхідеї. І навіть кицька чує подих ранньої весни, треться біля горщика з квітами, грайливо подивляючись у двір. А мені не дає спокою одна-єдина думка: чому той лютий був таким лютим? Якби не було морозів, якби було тепло, як зараз, Денис і його побратими напевне вижили б. Все могло бути інакше, якби... Ми розмовляємо з мамою Дениса тут, на кухні. Поруч на шафі — великий портрет сина. Цей знімок він попросив зробити свого товариша по службі ще в Мукачевому. Щоб мамі подарувати. Стас, який зробив це фото, дуже важко пережив смерть Дениса. Він служив у його підрозділі в Мукачевому строковиком і розповідав, що солдати поважали свого молодого командира, зверталися до нього на «ви», хоч майже всі були його ровесниками. Стас приїздив з Івано- Франківська до Луцька на день народження Дениса у вересні.

«Приїхав, нічого нам не сказав. Півдня пробув на кладовищі, тільки потім до нас прийшов. На річницю смерті теж має бути. Казав, що спілкування з Денисом дуже змінило його, він став іншим. Тому так боляче переживає його смерть.

Після закінчення у 2013 році Академії сухопутних військ у Львові син служив у Мукачевому. Мав там кімнатку в гуртожитку. Я просилася приїхати, бо ніколи на Закарпатті не була. А він усе казав: «Мам, я дуже зайнятий». Так і не поїхала. Вже у березні, коли ми його похоронили, їздили туди по його речі... Якраз цвіла сакура. Там його пам’ятають. Заходили у місцевий храм, куди він любив ходити, зустрічалися зі священиком і його духовною мамою пані Надією, про яку син розповідав. Отець Василь сказав: «Це була Божа дитина». А я і так знаю...» Пані Люба намагається стримувати сльози.

Вона забороняє собі плакати. Та хіба заборониш, коли з кожним днем, з кожним місяцем біль втрати не слабне, а лише посилюється? Вона не надіється, що колись стане легше, що час вилікує. Не полікує. І з цим треба якось жити. Денис хотів, щоб за ним не плакали.

— Ми розмовляли з ним іще 16 лютого. Був якийсь знервований, говорив мало. Тільки сказав: «Не знаю, що воно має бути». Хоча ніколи ні на що не жалівся. Коли не спитаєш — у нього все о’кей, де б не був. Починаю щось розпитувати, він перебиває: «Щоб ви мене більше не питали, чи я їв, чи я спав». Говорили на різні теми, крім війни. Телефонував тільки він, зранку і ввечері. Нам би тільки знати, що ніч пройшла — і він живий. День минув — він живий. І більше нічого не треба. Він же через таке пекло пройшов... Щастя, Металіст, Луганський аеропорт. Приходив у відпустку восени 2014-го — нічого не питали, бо бачили, що з дитиною робиться. Поїхали до дідуся в гості на Кіровоградщину. Стоїмо, розмовляємо, раптом яблуко впало на дах, а моя дитина вмить присіла до землі, зіщулилася. Ви собі не уявляєте, як їх обстрілювали... У Луганську він із 80-ю бригадою був. Вижити там було неможливо. Просто падаєш на землю — і молишся. Землі не було видно, вона вся була просякнута кров’ю. Розповідав, як проривалися в аеропорт: «Біжимо з хлопцями в атаку, дивлюся наліво — вже нікого немає, направо — теж. Той упав, другий. Щойно біг, а вже убили...» Як-то дитині таке пережити, витримати. Але Бог зберіг його там. Тут не вдалося. Хоча як ми всі молилися... Десь за тиждень до смерті сказав чоловікові: «Тату, я люблю тебе». А мені: «Мамочко, ти у мене найкраща мама у світі». Я щось пожартувала, а він каже: «Нє, повір, мамо, це правда. Я багато чого побачив і знаю». Шістнадцятого він дзвонив теж своєму товаришеві Ярику. Йому сказав більше, ніж нам: «Друже, якщо не зустрінемося в цьому житті, то зустрінемося вже в іншому. Але так жити хочеться... Якщо зі мною щось станеться — я не хотів би, щоб за мною плакали». Ярик розповів нам це потім. Дзвінків більше не було. Потім нам відповіли, що він поранений. Ми не знаходили собі місця. Тоді взагалі нічого ніхто не знав. Ми почали шукати Дениса через волонтерів, «афганців», у соцмережах розповсюдили інформацію. Я до останнього надіялася, що він живий. Думала, може, в полоні. Навіть тоді, коли «сєпари» виклали в інтернеті відеоролик, на якому зняли розбитий «Урал» укропівський, і там, у кабіні, упізнала сина. Він сидів, накритий ковдрою, нога поранена витягнута...

«Одного не можу зрозуміти: чому по них ніхто не повернувся?»

Знайти тіло Дениса відразу не змогли. На тому місці, де підірвався «Урал», тіл наших хлопців не було. Хто їх забрав і як вони потрапили на українську сторону — невідомо. Майже місяць пошуків, дзвінків, безсонних ночей. Тим часом телефон батьків обривали аферисти, пропонуючи тіло сина за винагороду. Родина їздила до екстрасенсів i ворожок, щоб почути правду. Одні казали, що живий і повернеться, інші просто мовчали, бо не хотіли, напевне, говорити страшні слова. Лише 12 березня їм зателефонували і попросили приїхати у Дніпропетровськ на опізнання. Пізніше батьки почули розповіді різних людей, дещо прочитали в соцмережах. Так краплинка за краплиною вималювалася картина тієї страшної ночі. Виявляється, Дениса з Вадимом Свириденком поранили, коли вони і ще четверо чоловіків поїхали на підмогу на блокпост «Балу», де наші хлопці вже були в оточенні. БТР заховався в посадці, але ворожий танк встиг зробити свій постріл у його бік. Вадимові шрапнеллю порвало передпліччя і зачепило стегно, а Денису ногу. Їх відвезли у штаб бригади, де в бліндажі єдиний хірург на весь Дебальцевський плацдарм Олександр Данилюк зашив рани і надав першу допомогу. Поранених було дуже багато. Пізніше лікар згадуватиме це пекло так: «Найближчою лікарнею став шпиталь у Артемівську, але він мiстився так далеко від нас, що довезти туди важкого пораненого живим було фактично нереально. Тоді я ще був упевнений, що ми Дебальцеве не покинемо, що уроки Іловайська і ДАПа вище військове керівництво засвоїло. Але 9 лютого, коли ми готували пораненого до вивезення в Артемівськ, нам повідомили, що зробити це неможливо, бо біля Логвинового на трасі вже їздять російські танки. Я не розумів: як? Логвинове ж усього за чотири кілометри від нас! Я був вражений, але сподівався, що за годинку-дві дорогу відіб’ють. Але цього не сталося, ситуація лише загострювалася. Наступні дев’ять днів були суцільним кошмаром, під час якого ми у ХХІ столітті займалися окопною хірургією». Олександр у цьому потоці поранених запам’ятав Дениса: «Інший пам’ятний пацієнт — Денис Чабанчук. Знав його шiсть годин. У нього було легке поранення, і, поки я оперував інших, він підтримував у нашому окопі позитивну атмосферу. Не запам’ятати його не можна. Це справжній герой. Він урятував мого друга — замерз від холоду і своїм останнім теплом зігрів товариша».

Ввечері надійшла команда прориватися з пораненими до Артемівська, хоча багато хто був проти цього. Та накази не обговорюються. Колона вирушила в дорогу пізно ввечері: дві БМП, УРАЛ та КамАЗ, в останні дві повантажили тяжких поранених. Денис із Вадимом їхали в БМП. Саме їхня машина підірвалася на міні, хоч їхала останньою. Денис встиг відчинити бокові двері, вистрибнути і витягнути Вадима ще до того, як здетонував боєкомплект, тим самим врятувавши йому життя. Поранених стало ще більше, КамАЗ їхати далі не міг. Після суперечки вирішили всіх повантажити на вцілілий «Урал» і прориватися далі до Артемівська польовими дорогами. І вже коли машина з пораненими почала від’їжджати, вона наїхала на фугас. Хлопців потужною вибуховою хвилею порозкидало в різні боки. Вадиму пошкодило хребет, він не міг рухатися. Всі, хто вцілів, іще жили надією, що розвідники, які пішли по допомогу, ось-ось повернуться. Попереду була морозна лютнева ніч. Хлопці шукали що-небудь, аби закутатися. Дехто з поранених був одягнутий дуже легко. Вадим з Денисом знайшли якусь ковдру, залізли в кабіну «Уралу» і так сиділи, гріючи одне одного своїми тілами. «Не спати! Не спати! Я постійно повторював Денису про те, що не можна спати», — розповідав в одному зі своїх інтерв’ю Вадим. Але хлопці засинали, провалюючись у морозяну безодню, і не прокидалися. Вадим бачив, як заснув навіки Денис: «розкинув руки, а потім раптом склався». Розвідники, які пішли по підмогу, так і не повернулися...

«Він був промінчиком світла»

Батьки Дениса й досі не можуть пояснити, чому їхній син не вижив у холодному пеклі Дебальцевого. Він же був фізично сильним, займався спортом, карате, плаванням, джиу-джитсу, з якого мріяв отримати чорний пояс (йому присвоїли цей пояс уже посмертно і його поклали в домовину).

— Він по 500 разів віджимався від підлоги! Хоч був невисокого зросту, але був фізично витривалим і тренованим. Не курив, не пив, дотримувався здорового харчування. Він їздив на усі змагання, коли вчився в академії. Поранення мав не таке важке. Чому? — це запитання ставила Любов Іванівна тисячі разів. І сама знаходила відповідь. — Хлопці, коли машина підірвалася, отримали важкі контузії. Рвалося і зверху над ними, і під ними. А після таких контузій, кажуть, дуже хочеться спати. Вадим розповідав, що вони не могли рухатися. Якби син міг рухатися, він би на одній нозі стрибав, не сидів би. Щось робив би, щоб врятуватися. Значить, не міг. Може, отримав ще якісь внутрішні пошкодження, може, кровотеча була. У куточку рота запеклася цівочка крові. Той «Урал» бойовики розібрали на запчастини, і на тому місці, де сидів Денис, добре видно було слід від калюжі крові. Найімовірніше, він помер від крововтрати і переохолодження. Коли Вадима знайшли «деенерівці» й віддали українській стороні, його доправили до шпиталю в Дніпропетровськ. Він плакав і казав, що там загинув його побратим Денис Чабанчук, який врятував йому життя. Бог мусив зберегти хоча б одного з них, щоб міг розповісти правду... Одного не можу зрозуміти: чому по них ніхто не повернувся?

Питаюся: чи сниться син? Сниться, і друзям та знайомим теж. Кільком людям снилися геть однакові сни, де вони бачили кімнату Дениса і він казав, що все у нього добре. Навіть тим людям сниться, які його особисто не знали. І просить: «Обніми мою маму і поцьомай. У мене все добре».

— Він і з небес турбується про вас, щоб ви не плакали...

— Так. Знаєте, він був таким промінчиком світла. Маленьким, але стільки людей довкола себе зігрівав. Ми були з сином друзями. Він ділився зі мною всіма таємницями. Прийде ввечері, ляже, притулиться до мене: «Мам, давай обніматися. Все буде кльово!» Або «Давай поговоримо. Не мовчи, якщо щось не так — скажи. Почухай мені спинку...» Коли прощалися, як він повертався після ротації, я була тоді в лікарні після операції. Ми обнялися, я так плакала....В останні дні перед смертю йому важко було. Хлопці були втомлені, виснажені постійними обстрілами й недосипанням. Щоб підтримати його, казала йому в трубку : «Сину, давай обніматися!» Астролог йому зробив прогноз, що ця зима для нього буде важкою. Ми так хотіли, щоб вона швидше закінчилася. Але вона не закінчилася... У ту ніч, коли син помирав, у його дівчини вночі сам собою увімкнувся плейєр і на тій пісні, яку дуже любив Денис. А ще він прислав їй квіти до дня Валентина чомусь не 14 лютого, а 13. Замовив по Інтернету і доставили тринадцятого. «Сину, чому так?» — питаю. «Мам, її цілий день вдома не буде чотирнадцятого, то нехай на день раніше будуть квіти».

Йому хотілося дарувати людям радість. Міг просто незнайомій людині подарувати квіти. Ішов до стоматолога, побачив гарний букет, купив і подарував лікарці. Він спішив. Це тепер розумію, що він спішив жити. Він дуже хотів стати військовим, бо тато і дід були військовими. Хоч самі розумієте, який престиж цієї професії був. Але він вступив до Академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Паралельно записався на курси англійської мови. Мріяв вивчити ще кілька іноземних мов. З групою курсантів їздив у Стокгольм, де вони проходили антитерористичні навчання під егідою НАТО. Ще й заочно здобував фах менеджера у Львівському держуніверситеті. Звідти його однокурсники на похорон приїздили, і там його пам’ятають... Спорт обожнював, брав участь у всіх змаганнях, був у Польщі, Білорусі, а восени 2013-го вони їздили в Севастополь. Хто міг подумати, що через півроку Крим стане чужим...

Війна його дуже змінила. Він подорослішав, хоча завжди був дуже самостійним. Був на ротації і у Львові, який він дуже любив, до нього підходили люди й дякували за те, що захищає Україну. Армія піднялася в його очах, він гордився, що бойовий офіцер. «Мамо, якби ти бачила, як там люди живуть і скільки вони натерпілися» — все розказував, коли перевели їх в Чорнухіне. Місцеві волонтери їм допомагали, чим могли. То ковдри привезуть якісь, жінки їсти готували, на Різдво пирогів напекли. Ще я висилала посилки з цукерками, щоб були гостинці для тамтешніх дітлахів. Одного разу на блок-пост під’їхав автомобіль, з нього вийшла жінка і підійшла до Дениса. А її чоловік кричить: «Що ви там її слухаєте!» А вона каже: «Можна, я вам на вушко щось скажу?» І прошепотіла: «Слава Україні!» Його це так вразило. Він весь час казав: «Мамо, ми будемо стояти до останнього». І вони стояли... Біля академії є меморіальна дошка загиблих випускників. І там уже більш як сорок прізвищ. Більшість — ось таких молодих лейтенантиків і старших лейтенантів, як наш Денис. І в Луцькій школі №26, де син вчився, вже троє випускників не повернулися з війни...

Свою пісню «Мить» Святослав Вакарчук присвятив українському героєві, мужньому десантникові Вадимові Довгоруку, який теж під Дебальцевим кілька діб на двадцятиградусному морозі боровся за життя й переміг смерть. Але вона і про всіх тих хлопців, хто не дочекався світанку під Дебальцевим у криваві дні лютого 2015. Хочеться, щоб про них пам’ятали. І про луцького хлопця Дениса Чабанчука теж. «Не спіши. Вже весна наступає. За мить». Весна наступає. Уже друга. Без Дениса. Без наших героїв. Як сказав на прощання тато Дениса: «Розумію, що з цим треба якось жити. Головне, щоб ці смерті не були марними».