...І повне перезавантаження влади

Як поборюють українську Україну

Має рацiю чи ні згаданий міністр — це об’єктивно ніколи й не буде встановлено. Але те, що у нашій державі нема ладу, — зрозуміло. Україна вже вкотре негативно прозвучала в усьому світі. І винні в цьому насамперед ми самі — українські громадяни — як би ми не шукали іноземних розробок. Адже Абромавичус і Саакашвілі, треба думати, вчиняють iз розпачу, оскільки бачать, як глибоко вражена Україна, зокрема кризою корупції, яку їм не вдається подолати.

Окреме питання, що цього разу український негатив асоціюється з Литвою і Грузією — якраз дві нації, які найбільше розуміють і підтримують українську націю.

З одного боку, і литовець, і грузин, заявляючи про корупцію у вищих ешелонах влади, вчинили чесно і щиро. З іншого — ми ж самі спочатку «тримали дулю в кишені» і не хотіли «забруднювати свої руки». Але в цілому те, що грузин і литовець асоціюються з проблемами України, — дуже цікаво і наштовхує на певні роздуми.

На самому початку ми надали громадянство всім, хто проживав в УРСР у 1991 році, з усіма наслідками, включаючи право обирати і бути обраним. Цього, наприклад, не зробили у Балтійських країнах — усім, хто не пов’язував себе з державністю, дали лише дозвіл на ПМЖ. Зокрема, без права обирати та бути обраним.

Мовчали і мовчимо, коли у 90-х роках минулого століття відбувалася дика приватизація української економіки.

Ми принижували власну мову, сором’язливо погоджуючись з використанням (хай навіть поза законом) «общеизвестного». Втішаємося тим, що мовою окупанта можна любити Україну не гірше, ніж українською.

Мовчазно спостерігали за тим, як в Україні відбувалась «олігархізація» політичних партій.

Далі, дивуючи весь світ, ми ігнорували власних людей, власні напрацювання. Визнавали «чуже», навіть комуністичне, кращим за «своє».

Пізніше ми обирали не тих, хто думає по-українськи, а тих, хто гарно обіцяє.

Запрошували (чи підтримували) іноземців, «коронували» їх до влади, пов’язували з ними великі надії.

Не реагували на приниження української нації.

Не звертали уваги на реакцію світу — всюди нас сприймали як тих, хто не здатен керувати власною державою.

Досi ми не зрозуміли й не розуміємо, що в демократичних країнах влада висловлює думки і настрої народу, а не навпаки. Тоді як в авторитарних — народ слухається вказівок влади. Яскравий цьому приклад — очікування результатів референдуму в Голландії, які, мабуть, покажуть, як і що ми пояснюємо цьому народу.

Самі ж сприяли тому, аби весь світ знав, що «нам погано», «хіба що нам іноземці допоможуть», «яка у нас корупція!» — і нічого не робили, щоб це побороти. Так, ніби в інших країнах усього цього нема. Є! Але там iз цим воюють дуже ефективно. А ми багато говоримо про боротьбу і хочемо, щоб хтось нам навів порядок. А так не буває.

Усе це тепер, у 2016-му, дуже схоже на те, що відбулося після Помаранчевої революції: тоді також більшість розійшлися з Майдану з надією, що все зробити має Віктор Ющенко. Мабуть, були переконані в тому, він має кожному позамітати хату, а «ми самі ще поживемо трошки за старими звичками».

Тепер також відбувається подібно: «хай вони зроблять і нам забезпечать».

Різниця лише в тому, що тоді, у 2005—2009-му, було протистояння Прем’єр-міністра з Президентом (а насправді з Україною), яке потім переросло у поборювання України руками українців. І західні країни чомусь промовчали. Жоден їхнiй посол не зробив заяви, не те що десятеро разом.

Тепер же Україну почали поборювати (може, навіть і несвідомо) ті, хто формувався в неукраїнських умовах. Очевидно, що невдовзі будуть залучені до цього народні маси.

Таке враження, що методика та сама, але коло залучених осіб ширше — тобто механізм досягнення мети трохи інший. Усе це схоже на те, що поборюється українська Україна.

Іноземці нам можуть тільки радити

При всій повазі до залучених у владу іноземців і тих, хто сформувався в неукраїнських умовах, треба врахувати, що вони об’єктивно не можуть відчувати всіх нюансів українського буття. А значить, не можуть приймати державних рішень, особливо в перехідний період — у якому тепер перебуває наша держава. Саме тому жодна з націй, що себе поважають, не залучала іноземців до управління. А нації, які себе не поважають, запрошували. Про спадщину запрошених іноземних управлінців можна робити висновки на прикладі колишньої Росії, якою колись керувала Катерина II і запам’яталася хіба що розпустою.

З іншого боку, досвід і щирість іноземців дуже корисні для нас. Тобто вони можуть і мають радити тим українцям, хто уповноважений приймати рішення. А останніх слід переобирати (перепризначати) до тих пір, поки не прийдуть професійні та чесні.

Яскравим прикладом того, як ми вміємо ігнорувати «своє» і возвеличувати «чуже», є сучасна поліція.

Звичайно, ми тепер маємо чим пишатися в особі національної поліції. Водночас до неї є низка запитань, зокрема щодо професійності, яка проявилася, зокрема, під час смертельного поранення пасажира БМВ в Києві вночі 7 лютого. Але за будь-яких обставин варто зауважити, що становлення нової структури потребує часу. А за 7–8 місяців професіоналізм не набувається.

Українські державники задумувались над формуванням такого правоохоронного органу ще на початку відновлення незалежності в 1991 році. На практиці було запроваджено «муніципальну варту» у Львові, дуже схожу на теперішню патрульну поліцію. Вже тоді реально оцінювали, що лише через 2–3 роки новий правоохоронний орган набуде задовільної кваліфікації і зможе замінити існуючий. Мабуть, за такий час і відбудеться становлення сучасної поліції. Але той, львівський, проект ми, на жаль, проігнорували. Натомість впроваджуємо іноземний досвід та фахівців — iз помилками і їх виправленнями, які мали місце у 90-х. Хоча є люди, які безпосередньо брали участь у творенні муніципальної варти і які могли б поділитися досвідом. На жаль, їх ніхто не запитав...

Так само доцільно згадати про роздуми українських державників про зайнятість населення, що зараз особливо актуально. Тоді, наприкінці 80-х — на початку 90-х, вважалося, що скорочувати людей можна лише тоді, коли створено привабливі нові робочі місця. Забезпечувати та відповідати за це має влада. Тепер же скороченням пишаються і не думають про людей, які опиняються «на вулиці». Якщо ж скорочувати посади і людей так, як це робиться тепер, то поповнюватимуться лави антидержавних (антиукраїнських) сил. На жаль, це, як і багато іншого, було також проігноровано. А тепер ми маємо велике безробіття і, відповідно, напруження у суспільстві.

Усе спочатку

Таких прикладів можна назвати сотні і тисячі. Але, як завжди, виникає ключове запитання: «що робити»? Відповідь очевидна: не вперше Україну спіткала криза, тож і цього разу мусимо пережити. При цьому важливо пам’ятати: її, з одного боку, ускладнено російською агресією. З іншого — спрощено тим, що виключено значну частину антиукраїнського електорату на випадок дострокових виборів.

Фактично треба майже все, що стосується відновлення незалежної України, розпочинати спочатку. З одного боку, тепер легше, бо маємо свою державу. З іншого — важче. Зокрема тому, що переживаємо чергову агресію Москви. Але, за всіх обставин, мусимо боротися, пам’ятаючи, що держава твориться не одним поколінням.

По-перше, ВРУ в пріоритетному порядку має ухвалити нове виборче законодавство і відмовитися від зовнішніх запозичень за рахунок вивільнення власних ресурсів. Крім цього, слід негайно «деолігархізувати» українські партії, насамперед законодавчо заборонити неконтрольоване фінансування партій, зокрема заборонити всяку політичну рекламу.

По-друге, в рамках припинення військової агресії Росії в Криму і на Донбасі, публічно, за участю насамперед гарантів Будапештського меморандуму, запропонувати і навіть зобов’язати РФ прийняти і поселити в себе всіх, хто бажає переїхати з України в РФ, мотивуючи це тим, що Москва декларує турботу про своїх людей — тож Україна позитивно сприймає цю турботу. У випадку незгоди РФ — поширити цей компромат на Кремль і пояснити його агресивні наміри за кордоном, використовуючи конкретний приклад. Далі — просити у світі безповоротної допомоги й негайно позбавити потенційних виселенців прав обирати і бути обраним тощо.

По-третє, невідкладно сформувати дієвий, патріотичний, український уряд iз громадян України, які формувалися в українських реаліях. У разі ускладнень iз парламентом сформувати уряд iз виконуючих обов’язки. Якщо ж доведеться робити дострокові вибори — проблем нема. Світ знає країни, де в певний період вибори відбувалися кожного року — наприклад, в Італії. Тим більше, не буде проблем і в нас під час російської агресії, якщо буде заборонена зовнішня реклама і буде прозоре фінансування партій. Було б доцільно також законодавчо заборонити переходи: з депутатів у виконавчу владу і навпаки.

По-четверте, відмовитися від залучення до влади іноземців та осіб, що формувалися в неукраїнських умовах. Всі вони можуть і мають бути залучені до української влади як радники.

По-п’яте, схвалити оптимальний адміністративно-територіальний устрій України і на цій основі добре підготувати та провести повне перезавантаження влади — швидше за все, через Установчі збори; негайно провести повну інвентаризацію наших можливостей і наших потреб, а тоді, на цій основі, створювати та розвивати нову структуру української економіки.

Безумовно, та влада, яка зробить згадане або не менш ефективне щось інше, позбудеться, на жаль, власного рейтингу (наприклад, як Бальцерович у Польщі), але увійде назавжди позитивно в українську історію. Без цього ми ніколи не позбудемося колоніальних ознак.