Зима наших тривог

«Берлінале» потихеньку добігає свого екватора. Спокійна робоча атмосфера, жодних есцесів поки що не помітно. У минулі роки часом траплялося. А нині більше на спогади покладаєшся. 65 літ фестивалю, рівно стільки ж і мені. Відтак по собі знаю, що в ті літа — при здоров’ї — не надто помітним є їх вага. Ну, коліна іноді заболять чи голова од надмірного думання. А так вистрибом iще можна... І — це мій 23-й поспіль фестиваль, тобто остання третина його життя мені добре відома. Настільки, що можу навпомацки орієнтуватися на місцевості...

Біда невблаганна

Спокійно, умиротворенно, усмішки і радісні вигуки при зустрічах давніх знайомих. А все ж тривожно. Чому? Тривога струменить через екран. У деяких фільмах заледве не SOS надсилає в ефір. Навіть тоді, коли на екрані реалії нібито ж тричі благополучної країни. Тієї ж Німеччини...

Німецький фільм «24 тижні» / 24 Wochen/ німецького режисера Анни Зохри Берахед (це її друга повнометражна картина) починається весело. Героїня стрічки Астрід — комедіантка на естрадній сцені — дотепно розважає публіку. У неї є чоловік (щоправда, іменує його як «бойфренд»), який працює поряд, є чарівний 6-річний син, є, зрештою, улюблена робота. І нова вагітність сприймається як похід у нове і радісне незнайоме.

Одначе ж ні. Тести показують, що плід дитини приречений народитись із синдромом Дауна. Первісний шок змінюється гуманістично-приреченим: ну що ж, Бог так велів, будемо ростити таку дитину, специфічну. Подружжя навіть одвідує товариство молодих людей з тим самим синдромом і переконується: нещасні, але ж пісні співають, малюнки малюють — живуть, словом.

Тим, одначе, все тільки починається. Подальший розвиток подій виглядає, як сходження в пекло. Треба віддати належне актрисі Юлії Єнч — вона з дивовижною мужністю і достовірністю відтворює пекельні муки Астрід. Бо чим далі, тим жахітнішим виглядає майбутнє на руках iз дитиною, ураженою хворобами. До всього додається звичка Астрід усе виставляти напоказ, її установка на замало не максимальну прозорість свого життя — артистка, так має бути! Одначе не за таких обставин — безцеремонність інтересу пригнічує і її. Тож тиск на героїню множиться і посилюється, Камера не одвертається ні на мить, фіксуючи больові точки, які проходить Астрід і її сім’я — все далі, далі...

Нарешті визріває рішення піти на дострокові пологи, по суті справи, аборт — адже вагітність уже має термін 24 тижні, плід досяг ваги у півтора кілограма. Вагання не полишають Астрід до останнього. Вирішальним стали одвідини лікарні, блоку, де знаходяться новонароджені тяжко хворі діти. Муки беззахисної плоті немовлят не кожен глядач витримає. Не витримує і героїня: її страхи візуалізуються, вона не тільки розуміє, а й бачить, що очікує її майбутнє дитя. До речі, пластичним лейтмотивом фільму є видіння чрева — вочевидь так, ми бачимо, як у глибинах оного народжується, в муках і болю, нове життя.

Зрештою, рішення прийняте і ми бачимо, доволі докладно, нюанси дострокових пологiв. Дитя примусово народжене, дитя народжене вже мертвим. Трагедія батьків (а чоловік до кінця перебуває поруч, тут ніхто й нікого не зраджує) — на їхнiх руках маленьке нещасне тільце, яке могло розвинутись у щось велике і повноцінне.

Центральний і найпромовистіший епізод картини — той, коли Астрід бачить муки щойно народжених. І їхнiх матерів. Це в Німеччині, це за соціального комфорту і високого рівня медицини. І стільки дітей народжуються неповноцінними або просто хворими. Щось не гаразд у нашому світовому королівстві.

Картина молодої режисерки — як на мене, дещо затягнута, дещо обтяжена фізіологічними подробицями. Хоча стилістику натуралістичної драми витримано до кінця. І от се: сім’я тримається разом, Астрід і всі її рідні і близькі гідно зустрічають біду. А вона не меншає, а вона нічим не мікшується — ось про що говорить нам автор. Не заговориш ту біду, те нещастя, воно приходить і спопеляє людське життя, попри всю його чистоту і праведність...

Буде те, що буде

Інший фільм — француженки Міа Хансен Лавс — називається L’Avenir, щось на зразок «Буде те, що буде», і в ньому так само прозирає певний фаталізм. Героїня фільму Наталі, у виконанні знаменитої Ізабель Юппер, — філософ, викладач університету, заглиблена в читання і тлумачення текстів. Дотиків реальності доволі успішно ухиляється. Уже чи не в першому епізоді протестного виступу студентів вона проходить повз і не бажає втручатися чи хоча б коментувати. Її справа — книжки, тексти, що мають поширення у вузькому колі інтелектуалів середнього рівня...

І раптом чоловік Наталі (він так само викладач) оголошує, що залишає її. Ну, молодша трапилася, дорогу перейшла. «Я думала, що ти любитимеш мене вічно!» — трохи дивується Наталі. Одначе ж філософічний спокій зрештою повертається до неї. Та під його поверхнею однині палахкотить неспокій і невпевненість у засвоєних (понад те — вона ж того й інших навчила) постулатах. Головний з яких: у молодості треба виробити правила життя і правильні світоглядні позиції — а там уже все в автоматичному режимі надходитиме. Треба тільки потроху «підкачувати» філософемами, аби не втрачати колись набутого смислу існування. Недолік подібної систематики, який і виявляє іронічний фільм, у тому, що зрив одного коліщатка обрушує всю машинерію. А часу на полагодження може і не знайтися...

Ще одну французьку стрічку «Коли тобі 17» / Quand on a 17 ans/ досвідченого режисера Андре Тешіне знято в Альпах і приальпійській низовині. Перепад висот і в соціальному вимірі — дві сім’ї живуть по-різному (одна — в горах, утримуючи ферму корів, друга — внизу, це сім’я лікаря Маріанни та її чоловіка, військового). Першу представляє Томас, другу Даміан. Вони є однокласниками, причому непримиренними ворогами. Мати Томаса завагітніла і потрапила під лікарський, а потім і суто людський контроль Маріанни. Їй вдається примирити юнаків — настільки, що ближче до фіналу між ними спалахують любовні почуття. Гомосексуальні, так.

Фінал може видатись не зовсім логічним. Одначе ж філософія картини — в наголосі на природності. Навкруги гірська природа, знята з любовним трепетом. Усе, що тут відбувається, є природним. Покохалися юнаки — то й добре, бо це у згоді з їхнiми природними нахилами. А що є хорошого у неприродному існуванні? Он батько Даміана, військовий льотчик, гине далеко від Батьківщини — і вся театральність військових почестей тільки підкреслює пустопорожню умовність військової справи. Природа і природність перемагають — так читається фільм. Із цим можна не погоджуватися, але антицивілізаційний пафос породжує саме життя, в якому надмір штучного, механічного й хімічно синтезованого.

У неділю показали фільм «Маріуполь» / Mariupolis/ литовського режисера Мантаса Кведаравічюса (у копродукції за участі України). Про вже нашу природність і неприродність заодно. Про події на південному сході України. Про наші зимові й незимові тривоги... Та про цей фільм — уже наступного разу.