Мобілізація для «чайників»

Прифронтові будні нашої літератури давно вже відродили щоденниковий жанр у прозі очевидців, але цього разу маємо зовсім інакше чтиво. Річ у тому, що до того в «текстах про АТО» здебільшого йшлося або про те, як тікали на захід зі сходу або як верталися назад. До безпосередньо «військової» теми чи то не долітали, а чи перелітали, натомість автор «Щоденника добровольця» влучив, що називається, у нерв епохи.

Можливо, в цьому випадку знову спрацював класичний парадокс «відповідності» хронікера, яким виступає Дмитро Якорнов у своїй збірці «То АТО» (Х.: Віват). Точніше, «цивільній» невідповідності автора «військовому» бажанню написати про армію. У такій ситуації, пригадується, вже опинялися Ремарк і Хемінгуей, але наразі буде краще згадати Гашека.

По-перше, автор цього щоденника записався до війська добровольцем, будучи зовсім не військовою людиною. Можливо, саме тому все на війні йому цікаве, наче пріснопам’ятному Швейку, і звичного цинізму військового часу, а також нарікань і критики начальства ми в його репортажах, які, до того ж, були обкатані в постах у «Фейсбуці», ми у збірці не знайдемо. Не в останню чергу через те, що будь-який камінь у свій город, як нам підказують, це вода на млин ворогові. Утім погляд на війну не з ідеологічного млина, а з верховин здорового глузду виявляється не менш різким.

Спочатку автор щоденника прагнув бути безпристрасним хронікером, описуючи військовий побут в АТО. Причому як до, так і після його отримання. Спершу, зрозуміло, «Десна», Чернігів, навчання, плац, караули, наряди. А також розмови. Про що саме? «Дивне кажуть – що першого місяця заплатять 400 гривень, а більшість розраховує на 2500 і спересердя матюкається, що за 400 гривень ніхто під кулі не полізе».

Далі бажання побачити кумедне в буденному, покращивши бойовий дух і заодно настрій читачеві, перемогло, тим паче виявилося, що без гумору описувати ситуацію просто неможливо. Інакше можна повірити в серйозність намірів начальства відбити будь-яке бажання служити у війську. Мабуть, саме через це автор порівнює свій щоденник iз таким собі посібником «Мобілізація для «чайників», у якому намагається передати свій досвід наступному поколінню «рядових Пухнастиків». Виявляється, дуже мало хто тут займається військовою підготовкою, адже «командири створюють штучне навантаження, як було в радянському війську». Саме ця безглузда муштра, на думку автора-добровольця, «вбиває будь-які ініціативи, патріотичні почуття і бажання знову потрапити в армію». Мовляв, від системи мобілізації треба відмовитися і перейти на систему підготовки резервістів, як у Швейцарії чи Фінляндії.

Крім фахових порад, історії в щоденнику здебільшого все ж таки не про війну, а про людей на війні, про їхні звички, їжу, питво та інші побутові подробиці. «Таці в їдальні нерівні – вдруге перекинув склянку, цього разу компот потрапив просто в кашу – вона від цього тільки виграла». А ще про місцеве населення, яке одразу після обстрілу «Градами» і «Ураганами» біжить iз тачками збирати металобрухт. А жінки, бува, якщо женеться п’яний чоловік iз сокирою, тікають одразу до блокпосту, бо іншої влади в селах нема.

А наші знаєте, як на війні? Бо ж автора насамперед цікавлять люди, за яких він дбає більше, ніж вони про свою зарплатню. З більшістю з них уже неможливо нормально спілкуватися, лише через 10-15 хвилин розмови з матюками розумієш, що чоловікові треба просто прикурити. Жарт, звичайно, але додому телефонують усе рідше, бо їх там так само не розуміють, хоч би про що вони гомоніли. Один iз бійців розповідає, як після всього поводився удома. «Заходиш на подвір’я — хап курку, голову — ахгррр! — виплюнув. Ногу — ням-ням! — погриз. Жінці — сюда! — потоптав. Дитину — гопля! не сси! — попідкидав. Усім сусідам — хрясь! за що? мама! — носи в дупу! А тоді вже й спать!»

Хай там як, але після такого чтива заснути довго не вдасться. І хоч де те АТО і де ми з читанням про нього, але якщо довго не йти на війну, вона, як правило, приходить до нас сама.