Правдива історія Пауло Коельо і журналістки Тані,

      Якщо якесь іноземне ім'я стає відомим широким масам нашого народу, його починають обожнювати і йому починають поклонятися фанатично і зворушливо. Візит модного бразильського письменника Пауло Коельо в Україну, на запрошення Форуму видавців, супроводжувався неймовірним ажіотажем серед читачів і чиновників, журналісти і письменники поставилися до зірки Форуму іронічно, хоча приїзд минулого року Коельо на Міжнародний московський книжковий ярмарок прирівнювався до сенсації. Він каже, що має щомісяця близько 200 запрошень на різні конференції, семінари, ярмарки, і серед них є приблизно 40, на яких можна добре заробити, але їх якраз Коельо ніколи й не приймає. Може собі дозволити. По грошах, хоча гроші, коли вони є, — штука умовна. «У той час, коли я мріяв заробити багато грошей, я думав, що буду їх використовувати для того, щоб подорожувати. Сьогодні я подорожую, не витрачаючи жодної копійки», — сказав Коельо на прес-конференції у Львові. Колись він був «поетом-піснярем», його вірші співали рок-групи, але знаменитим на весь світ бразилець із минулим хіпі і в'язня став після першого і найкращого свого роману «Алхімік», потім було ще 7 романів, а в квітні наступного року вийде новий твір бразильського письменника «Захір», що в перекладі з арабської означає «мудрець, провидець». «Ця книжка про відомого, дуже відомого в усьому світі письменника, твори якого перекладені на 140 мов. І ось він такий успішний, і раптом його кидає дружина, жінка, яка пройшла з ним увесь шлях до відомості і всі перепони перетнула разом із ним. От він іде по шляху пошуку відповіді: чому мене такого гарного, успішного, розумного, багатого покинула дружина? Є там деякі риси біографічні, але моя дружина мене не кидала», — пожартував Коельо. В українському перекладі вийшли 4 романи Пауло Коельо.

      У Коельовському візиті в Україну мені чи не найзворушливішою видалася історія журналістки на ім'я Таня (не знаю, з якого вона видання, чи вона зі Львова, чи з Києва?). Коельо дуже знудився на урочистому відкритті Форуму (там, наприклад, перераховували імена всіх членів журі в десяти номінаціях — 10 х 12 членів = 120 членів, і це при порожній сцені, де нічого не діється — а надворі ж третє тисячоліття!) з усіма їх незчисленними регаліями, з аплодисментами, і — не винесла душа поета — Коельо раптом запрагнув української національної кухні. Він дременув із відкриття, по закінченні якого мав зустрічатися з сотнею вибраних видавцiв та батьками міста. На виході з оперного його перестріла журналістка і попросила інтерв'ю. «Ні-ні-ні»,— сказав він. Вона заблагала: «Ну п'ять хвилин» — «Ні-ні-ні», і тоді у неї забриніли сльози. І виявилося, що жіночі сльози зворушують навіть письменника-мільйонера, який бачив уже все на світі. Він глянув на неї і сказав: «Добре. Ходи зі мною». І ось, уявіть: іде по Львову недоступний і захований від усіх Коельо в оточенні семи осіб (у тому числі й журналістка Таня), і ті люди, які впізнають його, просто вражено ціпеніють: «Та це ж Коельо!». Вони просять автографи, він не відмовляє. Двома машинами ми виїжджаємо за місто в український ресторан (з'ясувалося, що це найпідходяще місце).

      Обидва директори видавництва «Софія», яке й запросило Коельо в Україну, щасливі: ресторан справді гарний. За довгими столами там уже сиділо людей 70, і виявилося, що серед них купа видавців — вони були ошелешені, коли побачили нашу компанію. З'являються якісь Коельові книжки — автографи, фото. В Коельо повне враження, що його знає вся Україна, адже він знає, що ми за містом, і не підозрює, що тут теж багато видавців. Під'їхав Віктор Морозов після свого концерту. Я хотів щось говорити про літературу, про Україну, але Коельо хотів того вечора говорити лише про жінок. Далі почалися пісні, танці. Коельо запросив журналістку, а тоді почався той фантастичний галицький танець з хусточкою, різновид «Голубки» — там усі стають в коло, а хтось один із хусточкою в руці танцює в колі і вибирає собі партнера для цілунку. Якась жінка вибрала Коельо. І коли він опинився в колі, то почав дуже гарно танцювати і надзвичайно граційно запросив на цілунок молоду журналістку. Він простелив хустинку в центрі кола, і вони поцілувалися. Аплодисменти — танець закінчується. Коельо ошелешений — як?! Треба щоб цей танець тривав довго. І танець відновлюється. Знову хтось запрошує Коельо, а він, у свою чергу, маленьку дівчинку — він просто її обіймає... Це було дуже зворушливо. Вражений Коельо почав розпитувати нас про цей танець — про всі деталі. Він постійно говорив, що цей танець ми мусимо експортувати на цілий світ. Потім Вікторові Морозову він дав свій дуже особистий імейл і попросив детально написати про танець (ось ми тепер із Віктором збираємо всю про нього інформацію). Далі Коельо піднімав тости чи не за кожного з нашої компанії — він був розчулений. Далі ми з Віктором заспівали зі сцени для нього «Ой хмариться, туманиться», а тоді Віктор оголосив: «А тепер друг Коельо заспіває для нас». І, що ви думаєте, Коельо встав з-за столу, вийшов на сценку і заспівав бразильську народну пісню. Віктор зумів підібрати на гітарі тональність, а весь ресторан став довкола сцени і, плескаючи в долоні, відбивав ритм. Закінчив Коельо свою пісню ефектним а-капело — грім аплодисментів, квіти, автографи... На прощання Коельо сказав до всіх: «Дякую за вашу прекрасну країну, за те, що ви такі чудові!». А коли ми вийшли за ворота, він сказав журналістці: «А тобі хочу сказати: «Вір у чудеса. Вони іноді трапляються».

      Отака прегарна історія. Але вже остаточний фінал виглядав так: ми чекали на машини, і він промовив до журналістки: «Ну, до речі, а тепер можеш взяти в мене інтерв'ю». Вона щироко розплющила очі — її переповнювали такі сильні почуття, що вона не спромоглася на жодне запитання. Так закінчилася ця зворушлива новела, поставлена Коельо того вечора.

      Він виявився теплішим і живішим за свої твори. І це було приємно. Не було жодного натяку на дешеву «кіркоровщину». Ми прощалися зовсім по-українськи — разів зо п'ять. До речі, горілка там була — самогонка з медом, заткнута качаном кукурудзи. Йому вона так засмакувала, що на другий день послав водія і той привіз 15 літрів тієї горілки, Коельо сказав, що хоче пити тільки її.

      Замість того, щоб дати пустопорожню нагоду сотні видавців потім вихвалятися, що вони тернулися плечем об Коельо, він подарув справжнє щастя спілкування тій дівчині — все, як у його книгах.

      З усіх його книжок мені подобається «Алхімік». Я бачив реакцію мого сина, коли він у 14 років прочитав «Алхіміка», це було для нього одкровенням. Це дуже важлива книжка, особливо для такого підліткового віку. Після неї в людини залишається враження, що вона значно помудрішала. І хай це ілюзія, але вона прекрасна. Тому я не поділяю загального скепсису «мудроголових» щодо творчості Коельо. Звичайно, це не Зюскінд. Хай у нього є тільки одна справжня книжка. Але вона — є. А інші хай напишуть краще.