Женева плюс, Мінськ мінус

Краще пізно, ніж ніколи?

Питання, чому влада України «прокинулася» так запізно, віднесемо до розряду риторичних. Не хотілося б думати про вище керівництво держави як про відвертих циніків, котрі згадують про наболіле на порозі виборів чи через втрату рейтингу. Або намагаються боротьбою за Крим (чи її імітацією) нівелювати розчарування від відсутності реформ. Міркування на цю тему не відшкодують Україні згаяний нею час. Тож продуктивніше зосередитися на тому, що пропонує зробити Порошенко.

Отже, формат «Женева плюс». Судячи з усього, тут йдеться про широку міжнародну коаліцію, котра буде сформована заради всебічного сприяння поверненню Криму під український суверенітет. Добре це чи погано? Звісно, такий план є цілком позитивним. Інша річ, чи спрацює він. Залучення до переговорів Сполучених Штатів є також важливим кроком — як нагадування США, що ця країна (разом з Україною, Росією, Францією та Великою Британією) є гарантом виконання Будапештського меморандуму.

Щоправда, й у цьому випадку складно утриматися від того, щоб не дорікнути українській владі надто довгим зволіканням — зараз в Америці триває президентська кампанія, і тамтешній істеблішмент не має в пріоритетах Україну та її територіальну цілісність. Утім головним є зовсім не це. Основна проблема, пов’язана з «Женевою плюс», полягає у небажанні Росії обговорювати Крим у жодному дипломатичному форматі. Прес-секретар Путіна Дмітрій Пєсков заявив від імені свого патрона, що питання Криму Росія закрила раз і назавжди.

Натиснути на «хулігана»

А чи можна примусити Росію до участі у «Женеві плюс»? Не так давно Джеб Буш, один із кандидатів у президенти США, назвав Владіміра Путіна «хуліганом». «Зрештою, я думаю, що з Путіним треба розмовляти з позиції сили — він хуліган (...), і вам доводиться включати погану поведінку, коли ви маєте справу з такими хлопцями, як він» — такими є слова Буша.

Але якою є та «хуліганська» мова і та «погана поведінка», котра «дійде» до Путіна і переконає його? Наразі це лише мова санкцій, іншої «говірки» він не розуміє. Однак санкції «зав’язані» на виконання (або ні) Росією Мінських угод. І в цих документах жодним чином не фігурує Крим.

Тож якщо раптом західний світ вирішить, що угоди ці виконані обома сторонами, існує висока ймовірність того, що санкції з Росії можуть бути зняті. Що ж у такому разі буде з Кримом? Хтозна, адже протягом останніх двох літ тиск на Росію набув винятково «донбаської» мотивації. Цивілізований світ карав і карає знахабнілого «хулігана» через війну на сході, саме війна і припинення вогню є стрижнем будь-яких перемовин.

Тим часом від самого початку західні країни запровадили санкції у зв’язку з анексією півострова. Першими по Кремлю вдарили Сполучені Штати — вони оголосили про санкції 6 березня 2014-го, згодом до них долучилися й європейські держави. (Сама Україна, до речі, виглядала на їхньому тлі безнадійним аутсайдером, бо наш уряд зважився на санкції лише в середині 2014 року, але зараз йдеться не про це).

І резолюція ООН про підтримку територіальної цілісності України від 27 березня 2014 року була так само продиктована незаконним захопленням Криму. До проголошення «суверенітету» «ДНР» на той час лишалося ще 10 днів («ЛНР» — місяць), і в центрі уваги міжнародної спільноти був Крим, а не сепаратистські ігри на сході України. Але, як не прикро, саме Крим, із якого починалася міжнародна підтримка України, ризикує її втратити.

Проте якщо Порошенкові та його зовнішньополітичній команді вдасться таки створити інтернаціональну коаліцію з повернення Криму, чи почнеться тоді для Путіна друге коло пекла — тепер уже у вигляді санкцій за окупацію півострову? Наразі на це питання не існує відповіді, натомість майже кожен експерт-міжнародник повторить вам тезу, що вже стала свого роду штампом: світ втомився від україно-російської війни. Втомився, можливо, настільки, що окремого раунду боротьби за Крим може просто не бути.

У європейських країн не бракує власних турбот. Це і радикальний ісламізм, і загроза терактів на кшталт паризького, і навала біженців, що заполонила Європу. Це і тиск із боку бізнесу та великих корпорацій, які також потерпають від антиросійських економічних заходів. Це і внутрішня підривна діяльність правих течій, здебільшого спонсорованих Москвою, котрі останнім часом розігрують нову фішку — намагаються представити Росію «християнським оплотом», котрий протистоїть ісламській загрозі.

Чи делегують за таких умов європейські країни своїх представників для участі в «Женеві-плюс»? Можливо, й так, але без участі Росії всі «круглі столи» і тому подібні заходи будуть зводитися до переказу резолюції ООН і декларування того, що всім відомо й так.

«Звичайно, Женева — місто добре... І формат хороший. Значно кращий, ніж Мінськ. Принаймні репутація Швейцарії як країни нейтральної, на відміну від Білорусі, є незаперечною. Але наскільки реалістично і необхідно створювати новий міжнародний переговорний формат і виділяти з проблеми російської агресії проти України питання Криму?... Той факт, що Росія вже залучена до так званих нормандського і мінського форматів, підказує відповідь на питання про доцільність «Женеви плюс», — зазначає український дипломат Борис Яременко.

Згадати про Мінськ

Протилежна точка зору полягає в тому, що таки є потреба актуалізувати саме проблему Криму і саме в рамках новоствореної міжнародної коаліції. За умови, що та почне активно діяти.

«США хочуть поставляти озброєння Ірану на 2 млрд. доларів. А скільки надали США допомоги Україні, маю на увазі не аптечок і одягу, а озброєння у рамках зобов’язань про захист її суверенітету? Дипломатія повинна бути підкріплена насамперед військовою міццю України та економічними санкціями Заходу щодо Росії», — цитує слова колишнього очільника МЗС України Володимира Огризка «BBC-Україна».

Проте голова Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров розглядає ситуацію під іншим кутом зору. Він вважає недоцільним створення ще одного переговорного формату, коли тему Криму можна (і необхідно!) включити у «тіло» мінських перемовин. Слід відмовитись від розмежування санкцій за Крим та санкцій за Донбас, вимагаючи від західних партнерів кроків на підтвердження їхніх запевнень, що вони ніколи не змиряться з окупацією Криму.

«Буквально тиждень тому деякі наші партнери казали: «Ми не можемо відходити від наших обіцянок». Я сказав, що це ні в якому разі не є відходом від обіцянок. Ми беремо Мінські домовленості, а там ідеться про територіальну цілісність України. Тут питання інтерпретації. Ми наситилися за два роки інтерпретаціями пана Путіна! Годі вже всіх обманювати. Ми вважаємо, що в питанні відновлення територіальної цілісності України, закріпленої Мінськими домовленостями, є й деокупація Криму», — наводить слова Чубарова «Дзеркало тижня».

Логіка тут доволі проста: Росія навряд чи приєднається до женевського формату, а у мінському процесі вона вже присутня. І не зможе залишити його за всього свого бажання. Відтак «дотискати» Росію слід у рамках Мінських домовленостей, якщо Україна дійсно бажає повернути собі Крим.

Чубаров не виключає «гучних демаршів та ультиматумів» з боку Росії як відповідь на вимогу України долучити до мінської проблематики ще й тему Криму. Проте боятися цього не варто, переконує політик. Адже «запропоновані Україною кроки — переговори замість війни — не може не прийняти міжнародне співтовариство», — додає він.

Однак є й одне «але», про яке не згадують ані прихильники «Мінська», ані симпатики «Женеви». Усі досягнуті з Росією домовленості — про припинення вогню, відводу певного роду зброї та заборону її використання — традиційно не варті паперу, на якому вони записані. Москва просто не виконує взяті на себе зобов’язання, і саме в цьому полягає головна проблема. Ця обставина здатна суттєво пригасити ентузіазм із приводу будь-яких переговорів з Кремлем. З іншого ж боку, перемовин не уникнути — саме так у цивілізованому світі прийнято вирішувати спірні питання.