Восьмеро і Кабмін

Пристрасті по Кабміну тривають. Як і торги між «Народним фронтом» та Блоком Порошенка. Цей тиждень почався з переговорів між обома політичними силами — на кону стояло питання подальшого існування чинного уряду. За словами депутата від БПП Сергія Лещенка, його фракція обговорювала три можливі варіанти розвитку подій. Варіант перший: звіт уряду (текст його вже надійшов до Верховної Ради, а обговорення заплановано на період із 16 по 19 лютого) буде прийнято і урядовці збережуть статус-кво. Варіант другий: парламент відхилить звіт, а відтак постане питання про відставку Кабміну. Варіант третій: Яценюк збереже за собою крісло, але склад його міністрів буде переглянуто. На випадок, якщо спрацює саме цей сценарій, Блок Порошенка підготував перелік кандидатур у члени уряду.

На останньому засіданні фракції БПП їх озвучив Юрій Луценко. А оприлюднив в інтернет-мережі все той-таки Сергій Лещенко. Ранок 2 лютого почався в парламенті зі сварки між колегами. Луценко звинувачував Лещенка у фальстарті з оприлюдненням імен, а Лещенко парирував тим, що фракція не ухвалювала рішення тримати все в таємниці. «Більше того, наприкінці фракції сам Луценко сказав, що ці прізвища можна артикулювати в пресі як позицію фракції БПП на переговорах з іншими учасниками коаліції», — зауважив Лещенко. «Завершилося все тим, що Луценко звинуватив мене в некомандній грі, а я його — в тому, що фракція не бореться з корупціонерами, а нагороджує їх посадами», — цитує депутата громадський рух «Чесно». Зрозуміло, що за такої «прелюдії» інтерес до напівсекретних прізвищ виріс у рази. «УМ» зібрала коротке досьє на кожного з тих, чиї кандидатури розглядатиме незабаром парламентська більшість. Отже, на міністерські портфелі претендують наступні персони.

Олексій Гончаренко (посада міністра охорони здоров’я). 35-річний одесит, син Олексія Костусєва, котрий був одеським міським головою в часи Януковича (з 2010 по 2013 рр.). Партійну кар’єру Гончаренко почав досить рано — з членства у Партії зелених (2002 р.). Відтак (із 2005-го) перейшов до партії «Союз», яка згодом влилася у лави Партії регіонів. З «регіоналами» Гончаренко був до 2014-го, від ПР він був обраний до складу Одеської міської та обласної рад (період 2005—2010 рр.). 14 серпня 2014-го Гончаренка було обрано головою Одеської обласної ради. Того ж року він став членом парламенту від Блоку Порошенка.

Гліб Загорій (посада керівника Мінекології). Народився у Росії, має неповних сорок років. На відміну від попереднього кандидата, за Загорієм не тягнеться бекграунд у вигляді біганини по партіях. Загорій відразу примкнув до «правильної» політсили — Блоку Порошенка — і під її прапором виграв у 2014 році парламентські вибори по одномандатному 52-му округу. Так само, як і Гончаренко, претендент має відомого батька: Загорій-старший очолює фармацевтичну компанію «Дарниця». Саме там юний Гліб і розпочав свій трудовий шлях, очоливши у 1997-му відділ маркетингових досліджень. У Верховній Раді Загорій представляє комітет у справах інвалідів та ветеранів.

Тарас Кутовий (посада керівника МінАПК). Ровесник Загорія. Член партії «УДАР». Депутат від Блоку Порошенка. До приходу в політику працював аудитором та фінансовим директором у низці установ, зокрема у регіональних відділеннях Міжнародного фонду «Відродження». Судячи з біографії, до агропромислового комплексу ніколи не мав жодного стосунку. Зате він «добре знає механізми і схеми роботи з грошовими потоками і особливо добре працює з сірою бухгалтерією».

Саме його знання і участь у процесі допомогли знецінити компанію «Райз» і продати її за копійки скандальному екс-регіоналу і власникові збанкрутілого VAB Банку Бахматюку», — пише про Кутового видання «Коментарі». І додає, що шлях цього кандидата характеризують постійні скандали і часті зміни ділових партнерів.

Павло Рябікін (посада міністра інфраструктури). 1965 року народження. Юрист. Знову таки, до інфраструктури стосунку не має. Протягом 2014—2015 рр. працював заступником голови КМДА, залишив посаду «з особистих причин». Політичне минуле Рябікіна є багатим на події — вперше він був обраний депутатом до Ради ІІІ скликання, встигнувши побувати у складі багатьох депутатських груп та фракцій. Із 2012-го Рябікін — член партії «УДАР». Подейкують, що й після звільнення з КМДА Рябікін залишився тією людиною, котра від імені міської влади негласно «вирішувала питання» з забудовниками. Рябікіну також приписують тісні зв’язки з екс-головою АП Сергієм Льовочкіним та сином колишнього київського мера Олександра Омельченка.

Євген Нищук (посада міністра культури). 43-річний Нищук (український актор театру та кіно) вже був міністром культури — протягом майже всього 2014 року. Його звільнення було пов’язане не зі скандалом чи якими-небудь «грішками», а з переформатуванням уряду, яке пройшло після позачергових парламентських виборів 2014 року. На посаді Нищука змінив В’ячеслав Кириленко, призначений за квотою «Народного фронту», але оскільки це був, м’яко кажучи, далеко не найбільш вдалий вибір, нині парламенту пропонують повернути все на круги своя. Слід зауважити, що Євген Нищук — чи не єдиний претендент у представленому списку, на якого відсутній компромат і котрий не має родинних чи бізнесових зв’язків, що робили б його кандидатуру неприйнятною.

Олександр Співаковський (посада міністра освіти). 59-річний претендент, доктор педагогічних наук. Депутат Верховної Ради, член фракції БПП. Заступник голови парламентського комітету з науки та освіти. Балотуючись у 2014-му по одномандатному окрузі на Херсонщині, не без скандалу переміг Юрія Одарченка, розрив із яким вимірювався кількома сотнями голосів. Суд залишив перемогу за Співаковським, хоча його суперник стверджував, що перевагу Співаковському дали голоси ув’язнених у СІЗО, яких змусили голосувати за кандидата від БПП. Також була інформація про негідні вчинки цього політика під час президентської кампанії Януковича у 2010-му. Він, мовляв, схиляв ввірених йому студентів до голосування за Віктора Федоровича і сам виступав організатором деяких акцій на його підтримку.

Ольга Бєлькова (посада віце-прем’єра з євроінтеграції). 41 рік, економіст. Уже третій у цьому списку (але не останній) представник партії «УДАР». Згідно з офіційною біографією, випускниця Harvard Kennedy School of Government 2011 року. Депутат Верховної Ради (Блок Порошенка). Бєлькову називають близькою до Олени Пінчук — дружини відомого олігарха та доньки екс-Президента Леоніда Кучми. Скандал, пов’язаний із Бєльковою, стосувався російського страховика Андрія Волкова. Волков, голова наглядової ради компанії «Ритейл-Страхування», був призначений головою Національної комісії, що здійснює регулювання на ринку фінансових послуг. Це призначення пролобіювали депутати від «УДАРу», зокрема, й Ольга Бєлькова. Згодом Окружний адміністративний суд Києва скасував відповідне розпорядження Кабміну, яким Волкова було поставлено на чолі Нацкомфінпослуг.

Віталій Ковальчук (посада першого віце-прем’єра). Про останнього в списку претендента можна було б говорити найдовше. 1969 року народження, народний депутат України (фракція БПП, партія «УДАР»). Юрист. Ковальчука традиційно називали «сірим кардиналом» Кличка (у 2012-му Ковальчук керував передвиборчим штабом майбутнього мера Києва). Втім тепер він — радше «сірий кардинал» Порошенка або щось подібне до такої «посади». 26 грудня 2014 року Ковальчук став заступником голови президентської адміністрації. Як стверджують поінформовані джерела, саме Ковальчуку було доручено схилити Кличка до того, аби на позачергових парламентських виборах-2014 «УДАР» злився з порошенківською «Солідарністю». Така місія аж ніяк не посприяла поліпшенню стосунків між Кличком та Ковальчуком, але в підсумку все вийшло саме так, як цього хотів Ковальчук (чи-то пак Банкова). Хай там як, а скидається на те, що етап співпраці з «УДАРом» та Кличком Ковальчук уже давно залишив у минулому. Тепер його кар’єрним планам сприяє Блок Порошенка (і, звісно ж, сам Президент), недарма Ковальчуку «залишили» одну з ключових (після прем’єрської) посад в українському уряді.