Як циган сонцем

Почнемо з гарячої новини. Коли ми вчора готували цей номер до друку, стало відомо про позитивне рішення Конституційного Суду щодо «найсвіжішого» законопроекту, котрий стосується внесення змін до Конституції України у частині правосуддя.

Історія питання така. 22 січня КСУ вже розглянув подібний законопроект і визнав його прийнятним. У цьому документі, зокрема, йшлося про позбавлення парламенту України права впливати на діяльність Генерального прокурора — висловлювати йому недовіру та ініціювати відставку.

Але вже 26 січня Президент Петро Порошенко як суб’єкт законодавчої ініціативи вирішив переглянути дану редакцію і вніс на розгляд КСУ інший законопроект. Ним Верховній Раді повертали всі її права та можливості щодо Генерального прокурора. 30 січня КСУ взявся за цей, поліпшений, документ. Упродовж вихідних правники КСУ працювали у форс-мажорному темпі.

А в понеділок, 1 лютого, видали ухвалу: «Визнати таким, що відповідає нормам ст. 157 і 158 Основного закону доопрацьований проект закону про внесення змін до Конституції в частині правосуддя». Якщо не минає й тижня, а Конституційний Суд визнає «правильними» та законними діаметрально протилежні норми, виникає чимало запитань до цього органу. І всі вони, здебільшого, риторичні.

Утім те, що Конституційний Суд був і лишається маніпулятивним органом при Президентові України, ні для кого не є новиною. Відслідковувати історію його деградації (згадуючи й діяльність КСУ в 2010-му, коли тодішній голова держави Віктор Янукович переписував під себе конституційну реформу, а КСУ його на це «благословляв»), не є метою даної статті. Хоча «стиль роботи» Конституційного Суду є досить показовим для всього українського судочинства, якого рівня та спеціалізації воно б не було.

Однак iдеться не про це, а про іншу проблему. Коли ми говоримо про зміни до Конституції, довкола яких зараз зламано стільки списів, то переймаємося передусім децентралізацією. А якщо говорити ще вужче, то так званим «особливим статусом» для Донбасу. Однак подібна акцентуація є вкрай помилковою. Не применшуючи ті ризики, які несе «особливий статус», відзначимо, що цю проблему дедалі частіше використовують як ширму для маскування іншого роду неподобств. Зокрема, й пов’язаних зі змінами до системи правосуддя.

Про це мало хто говорить, але вчора КСУ своєю ухвалою благословив, по суті, одноосібне вирішення Президентом України кадрових змін у складі суддівського корпусу. Раніше кандидат в судді проходив двотурове призначення. Спочатку за нього голосувала Верховна Рада, потім для молодого судді наставав п’ятирічний випробувальний термін, по завершенню котрого він міг розраховувати на указ Президента щодо призначення його на посаду судді пожиттєво.

Щоправда, народні обранці у більшості випадків ставилися до свого обов’язку вивчити біографію кандидата в судді та його послужний список доволі формально. І голосували так, як їм наказувала фракція. Проте контроль iз боку Верховної Ради за діяльністю такого судді все ж таки був. Хай навіть номінальний.

Тепер же статтю 128-му Конституції Україну викладено у наступній редакції: «Суддів призначає на посади Президент України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення суддів на посади здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом».

На перший погляд, норма прогресивна. Адже вводяться конкурсні засади, які досі не були обумовлені Конституцією. Але прочитаймо уважніше. Верховна Рада при призначенні суддів залишена за дужками, а вся влада віддана Президенту. Плюс Вищій раді правосуддя (ВРП) — органу, котрий ще не створено. Проте вже зараз зрозуміло, що функціонуватиме ВПР на базі свого теперішнього аналогу — Вищої ради юстиції.

Принципи формування обох рад є подібними. Відмінність полягає в тому, що при створенні ВРП половина квот відходить з`їзду суддів, котрий делегує до Вищої ради правосуддя 10 членів. Однак вдумаємося в цю схему: з’їзд суддів обирає 10 суддів, котрі потім у складі ВРП обиратимуть інших суддів. В народі такий принцип називається «свій до свого по своє».

До того ж Вища рада юстиції (котра має народити Вищу раду правосуддя) є інституцією з досить поганою славою. Будучи покликаною реагувати на порушеннями суддями їхньої присяги, ВРЮ традиційно залишала без найменшого реагування переважну більшість справ. Якщо її методи успадкує Вища рада правосуддя, толку з такої «реформи» не буде жодного. Аніж впроваджувати такі зміни, краще, можливо, було б залишити все без змін.

Однак це ще не кінець історії. Сьогодні, 2 лютого, Верховна Рада розгляне законопроект щодо змін до Конституції в частині правосуддя. Чи варто було чекати від цього засідання несподіванок — «Україна молода» розкаже вже у наступному номері.