Українська війна на два фронти

Лише патріотизм українців дозволяє їм усе ще балансувати між Заходом і Росією, і хоч якось відстоювати свої національні інтереси. Адже і нашим ворогам, і партнерам хочеться скоріше вирішити свої власні проблеми — схоже, за рахунок капітуляції України.

Про це на сторінках «УМ» розмірковує завідувач відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України , доктор політичних наук Максим Розумний.

Домовленості без юридичного статусу

— Сьогодні говорять, що мінські домовленості — це панацея, яка влаштовує всіх. На вашу думку, це справді так?

— Необхідно, мабуть, нагадати всім, за яких умов виникли ці домовленості.

Станом на вересень 2014 року, після Іловайська, Україна перебувала на межі військової поразки на тлі страшних соціально-економічних загроз і поступового вичерпання фінансового, мобілізаційного, технічного і якого завгодно ресурсу. Насправді у вересні 2014 ми підписали угоду про капітуляцію. Але політичні умови були для нас на той час прийнятними. До певної міри ситуація повторилася на початку 2015-го.

Мінський план врегулювання — це ніколи не був план України. Він народжувався у тривалих багатосторонніх консультаціях, в яких не ми диктували умови Росії, яка здобула військову перевагу, але опинилася перед зовнішньополітичною катастрофою. Ці умови визначали наші американські та європейські партнери. Останні й контролюють виконання Мінська-2, а ми не могли і досі не можемо виходити за його межі.

Водночас слід пам’ятати, що весь цей комплекс заходів із реалізації мінських домовленостей ніколи не мав юридичної сили і не має. Рада Безпеки ООН їх підтримала, але не надала їм юридичного статусу. Тобто зобов’язання сторін не мають юридичного статусу. Але оскільки домовленості є єдиною на сьогоднішній день компромісною формулою врегулювання конфлікту, то за нього тримаються усі зацікавлені сторони. Однак реальних, позитивних для України результатів очікувати від виконання цих домовленостей не слід. Але ще раз скажу: мінські зустрічі на сьогодні — єдина можливість взагалі про щось домовлятися.

— А про що насправді там домовляються Росія і Захід?

— Зараз Путін у такій ситуації, коли йому не можна цілком помиритися із Заходом і просто вийти з України, оскільки це руйнує його імідж як борця із ворожими і страшними антиросійськими силами у світі. З іншого боку, йому треба, щоб Росія не зазнала соціально-економічної й гуманітарної катастрофи. Тобто сьогодні Путіну треба ще й пом’якшити удар. От задля цього він і бере участь у мінському переговорному процесі. Тобто Україна — це та больова точка, на яку Путін буде час від часу тиснути для реалізації своєї довготривалої стратегії — створити авторитарний режим, який зможе торгувати нафтою і газом і не дозволить Заходу втручатися у свої внутрішні справи.

Що ж до ЄС і Америки… Досить популярною є конспірологічна версія, мовляв, Захід спровокував Путіна, що існує якийсь план, якась «Анаконда», спрямований на дестабілізацію і знищення Росії як одного зі світових центрів сили. Я, чесно кажучи, в дійсності не бачу ознак існування такого плану. Мені здається, що Захід лише відповідає на якісь кроки Путіна, хоч і діє стратегічно і системно. Тобто на основі усвідомлення своїх довготривалих інтересів і розуміючи, як на цей процес можна впливати. Сьогодні Захід старається не дозволити Путіну легко вийти з цієї авантюри, а вийти в таких кондиціях, які не дозволять йому в майбутньому чинити якийсь новий Донбас. Тобто, умовно кажучи, Захід спіймав вовка в капкан і якщо й випустить, то тільки в тому разі, якщо підпиляє йому зуби й зробить його безпечним.

— Тобто покінчити з Путінім, як з Мілошевичем, Захід не хоче.

— Росія — це не Югославія. Це країна з ядерною зброєю, значимими для всього світу енергетичними ресурсами, дуже важливий чинник геополітичної стабільності, з ризиками соціальної нестабільності в країні зі 140 мільйонами населення. Росія — це те, що Захід хотів би залишати все ж таки під якимсь контролем. Захід не знає, як контролювати усі ці російські ресурси і ризики інакше, ніж з імперського центру в Москві. Тому західна модель розв’язання конфлікту на Донбасі полягає в тому, що в Москві має зберегтися центр управління цими всіма реальностями, але цей центр не повинен продукувати нестабільність в глобальному й регіональному масштабі. Тобто його треба просто загнати у необхідність виконання певних зобов’язань і дотримання певних правил.

ЄС і власні інтереси України

— Сьогодні можна почути, що Україна теж зацікавлена у сильній Росії, бо якщо тієї не буде, то на Україну почнуть зазіхати Польща, Туреччина тощо.

— Я не думаю, що існує відповідна загроза Україні від якихось країн, крім Росії. Ми якщо й перебуваємо в зоні їхніх інтересів, то лише економічних. Територіальних — думаю, що ні, оскільки всі вже зрозуміли, навіть на прикладі Росії, що переділ територій у сучасному світі може виявитися дуже великою проблемою. І сенсу в цьому ніякого немає. Адже набагато більше можна підвищувати свою впливовість і значущість, здійснюючи інші форми експансії, передусім, економічні, інформаційні, культурні. Захоплювати чужі території сьогодні — це архаїка, дикість. У цьому немає сенсу.

— Але угорці, наприклад, вголос говорять про свої територіальні претензії до України. Думаю, такі претензії за певних умов можуть висунути ще деякі наші сусіди на Заході.

— Це інші процеси, які свідчать про кризу Європи. Для нас це теж важливий і повністю не усвідомлений нами чинник нашого подальшого становлення. Йдеться про нашу стратегію євроінтеграції. Вона полягала в тому, що є цивілізована Європа з усталеними політичними, соціальними й економічними стандартами і наш найближчий шлях до успіху — просто приєднатися до Європи, здійснивши імплементацію відповідних європейських норм.

Зауважу, що в цьому немає нічого дивного чи протиприродного. В часи Володимира Великого ми так само прийняли християнство, чужу релігію, привезли грецьких священиків, прийняли якісь незрозумілі громаді закони. Але поступово стали частиною великої християнської цивілізації. Тобто такий варіант можливий.

Але справа в тому, що та європейська цивілізація, до якої ми намагалися в останні роки приєднатися через угоду про асоціацію, зазнає дуже суттєвих змін безпосередньо на наших очах. Як нещодавно заявив Сорос, українці хочуть вступити в Європу, але тієї Європи вже не існує. Отже, Україні дуже добре треба подивитися, якою ж є сьогоднішня Європа. Якщо ми ці реальності будемо адекватно оцінювати, то зможемо їх використати собі на користь. Це складна комбінація. Наприклад, можна було б зіграти на суперечностях між Центральною Європою і базовою для Євросоюзу Західною. Центральна разом з країнами Балтії є більш антиросійська. Тобто це наші природні союзники. Але тут є багато питань: сьогодні в деяких країнах формуються націоналістичні режими з ознаками певних авторитарних тенденцій — в Угорщині, Польщі. Водночас Путін виступає союзником крайніх лівих і крайніх правих у Європі. А це загроза того, що нові центральноєвропейські націоналістичні режими можуть в якийсь момент стати не нашим союзником, а союзником Путіна. І ЄС зазнає відповідної трансформації. Сьогодні ми бачимо суттєву кризу зони євро, шенгену, безпекової політики Євросоюзу. Тобто за економічними, демографічними й військово-політичними параметрами Євросоюз перебуває у кризі. Поки що плюси від перебування в ЄС перевищують мінуси, але як це буде далі розвиватися — питання.

— У чому зараз інтерес України?

— На сьогоднішній день Україна зацікавлена в кількох речах. І їхня пріоритетність різна. Перш за все, це, звісно, формування своєї суб’єктності — щодо становлення держави і нації, формування громадянського суспільства, яке здатне контролювати владу і яке об’єднане спільною ідентичністю, патріотизмом, спільними цінностями і т.д. Бо якщо належним чином сформується така спільність, то це важлива запорука всього іншого. Така спільнота візьме під контроль державу як механізм, як інструмент. Тільки в цьому випадку Україна буде суб’єктом, який стане поруч з Росією й Заходом. Тобто це перша і головна передумова успішного вирішення наших проблем.

Розумієте, будь-яка нація формується в умовах конфлікту, зокрема конфлікту інтересів. Ми ж понад 20 років ніби й розбудовували державу, але при тому не розв’язували свої конфлікти — не старалися, наприклад, усвідомити, хто ми такі, яка наша ідентичність, які цінності, яким ми бачимо своє спільне майбутнє тощо. Наші конфлікти ми ніби виносили за дужки. Ми лише балансували і реагували на кон’юнктуру.

А тут серйозний виклик — війна з Росією. І ми сьогодні переживаємо такий критичний момент, коли ця суб’єктність або з’явиться і врятує українське суспільство, або ні. Або ці конфлікти розірвуть Україну, або спонукають до витворення ядра ідентичності і суб’єктності.

— Але на здобуття своєї суб’єктності потрібен час. Не виключено, що весь цей час триватиме війна?

— Будь-яка сторона може в будь-який момент припинити війну, якщо вона здасться противнику. Нам на сьогодні здатися дуже легко.

Бути чи не бути?

— Що для нас означає здатися?

— Для нас це означає виконати мінські угоди в тому вигляді, як вони прописані і так, як їх тлумачить Росія. Здатися — це на законодавчому рівні амністувати бойовиків, ввести відповідні території без фільтрації, люстрації і перевірки в правове і політичне поле України і взяти на себе відповідальність за їхнє соціально-економічне становище. При цьому зберігши можливість для Росії контролювати цей процес і постійно його корегувати — на дипломатичному і фактичному рівнях. При цьому Україні треба буде забути про Крим.

—  А чи можна не здаватися?

— Не здаватися означає не прийняти відповідальності за Донбас доти, доки на цій території реально не буде відновлено український суверенітет. Плюс — заручитися гарантіями Заходу щодо отримання якихось компенсацій від Росії.

Українська політика сьогодні коливається між цими двома моделями. Бажане для нас — нездача і небажане — здача. Решта визначається вже не нашими бажаннями, а можливостями. Щодня ця стрілка хитається. І скоріш за все ми матимемо проміжний варіант — таке собі Придністров’я українського зразка, за яким буде тривалий переговорний процес. Ні війни, ні миру — збереження напруженості, але відсутність активних бойових дій і просування кордону в якийсь бік. І безкінечні торги за умови. От мій прогноз на найближчий час. До речі, у Придністров’ї Молдова насправді на великі поступки пішла. Тобто Молдова здалася і отримала заморожений конфлікт. Вона не живе в страхові, що війна може відновитися в будь-який момент, однак отримала дуже великі проблеми для своєї суб’єктності. Стала країною з надкушеним суверенітетом. А ми намагаємося уникнути такого статусу.

— Тобто у варіанті «ні війни, ні миру» війна перестане бути подією, а стане процесом? Частиною процесу становлення України? На роки?

— Ми повинні розуміти, в якому світі живемо. В Афганістані війна десятиліттями триває. Збройні сутички між Індією і Пакистаном теж. Однак в Україні немає тих чинників, які діють в точках, де конфлікти безкінечні, чинників, що будуть автоматично перезапускати цей конфлікт — етнічні, конфесійні відмінності чи довга історія ворожнечі. У нас конфлікт був спровокований зовнішнім втручанням. Тому про основу для довготривалого конфлікту навряд чи йдеться.

— А в Косові свого часу війна — раз і закінчилася. Ну тобто її захотіли — і закінчили.

— Косове — це центр Європи, і впливові сили вирішили не терпіти тамтешнього неподобства. Бомбили навіть без резолюцій Радбезу ООН. Однак ми не належимо до таких зон, в яких за будь-яку ціну має бути стабільність. Ми на периферії.

Найгірший варіант

—  Отже, насправді Україна воює на два фронти — проти Путіна і проти Заходу . Наші вороги й партнери однаково хочуть, щоб ми здалися, Росія при цьому не проти ще й познущатися.

— Ми потрапили в дорослий світ, у нас немає патронажних няньок, нам треба самостійно відстоювати свої інтереси. Наш внутрішньоукраїнський патріотизм якоюсь мірою збалансовує тиск наших західних партнерів і дозволяє нам певною мірою зберігати баланс. Тобто не просто чітко брати під козирок, а чинити якийсь спротив, заявляти про якісь національні інтереси, з чимось не погоджуватися.

За великим рахунком, як на мене, втрата окупованих нині донецьких територій на деякий невизначений час не є великою катастрофою для українського національного проекту. Включення цих територій під юрисдикцію України на умовах Росії і Заходу — це більш небезпечно, але також не катастрофічно. Можна виробити певний принцип співжиття, отримати від Заходу гарантію якоїсь підтримки, домогтися, щоб Росія перейшла у статус контрольованого і передбачуваного гравця в регіоні — і з тим усім, у принципі, можна жити.

—  Якщо з цим можна жити, то який же тоді найгірший сценарій для України?

— Найгірший — це внутрішні потрясіння, політична й економічна катастрофа, яка може призвести до більш серйозних наслідків. Коли я аналізую протікання проекту «Новоросія», у мене дуже багато аналогій виникає з колишнім російським проектом, який був успішно реалізований на наших землях — спецоперація, яка почалася з повстання Коліївщини і закінчилася трьома поділами Речі Посполитої. Реалізувався цей проект саме на основі внутрішньої дестабілізації. Взагалі, боюся, що може настати момент, коли ми впадемо до чиїхось ніг і скажемо: прийдіть, наведіть порядок, володійте нами, бо ми виснажилися, ми корупцію не можемо подолати, в парламенті помиритися, нам усі президенти погані, ми не можемо дати собі ладу.

І щоб цього не сталося, повторюю, нашим планом дій на найближчу перспективу мусить стати от що: сформувати надійні соціальні інститути, розбудувати державу, яку ми могли б контролювати, а потім на ту державу вже покладати певні функції. У тому числі — функції захисту, забезпечення справедливості. Ми не можемо в режимі стихійної мобілізації забезпечити це.

І ще. Сьогодні економічні інтереси детермінують політичні реалії, а не ідеологія чи ідентичність. Україна на них впливає дуже мало, а вони на нас капітально. І це, перш за все, варто враховувати Україні, виробляючи для себе свій власний план дій.

ОСНОВНЕ ПИТАННЯ

— Чому Захід підштовхує нас до здачі позицій у Мінську?

— Захід, у принципі, не розглядає ситуацію з точки зору наших національних інтересів. І це природно. Не секрет, що основним інтересом європейських лідерів є якомога швидше розв’язання української кризи. Миротворчість у Мінську є їхнім політичним капіталом, а відновлення відносин з Москвою — це вигода для їхніх економік.

Їм справді може бути не зрозумілим, чому українці впираються. Україні пропонують мир, фактичну ліквідацію «ДНР»/«ЛНР», обіцяють матеріальну підтримку на відновлення регіону, а вона не може внести один рядок у Конституцію. Чи прийняти закон про вибори на окупованій території. Захід дивиться на ці речі тверезо й меркантильно, у нього немає підвищеної чутливості, йому не зрозумілі наші фобії. Крім того, стосунки з Росією для Заходу набагато важливіші, і самопочуття Путіна вони готові відстежувати і враховувати значно уважніше, ніж нашу внутрішньополітичну колотнечу.