Сили творити є і розУМ
Колектив «України молодої». Січень 2016 року.
Це наша маленька перемога — читачів, журналістів, усіх, кому не байдужі українське слово і Держава, — п’ятитисячний номер загальнонаціональної україномовної газети «Україна молода». Неоголошена інформаційна війна в Україні почалася значно раніше, ніж збройне вторгнення «великого брата» на сході країни. Ми продовжуємо триматися. Віримо, що Україна буде мирною і незалежною. І буде в ній «Україна молода».
Служити українській справі
Михайло Дорошенко,
редактор «України молодої»:
— Газета має допомагати нацiї стати монолiтною, пiзнати власну iсторiю, традицiї i культуру, повернути українцям їхнiх героїв. На те, щоб стерти в нашiй пам’ятi славну минувшину дiдiв-прадiдiв, «краткому курсу ВКП(б)», а згодом наступнiй iсторiї КПРС i нинiшнiй росiйськiй пропагандi знадобилися десятирiччя. Ось чому щономера в «Українi молодiй» обов’язковi нацiональнi теми, ось чому ми виходимо у свiт винятково українською мовою, хоч нас неодноразово агiтували робити дубляж на «общєпонятном». І вiддачу вiдчуваємо в постiйному зворотному зв’язку з читачами, в тому, примiром, що на Сумщинi, Чернiгiвщинi, Черкащинi чи Полтавщинi пенсiонери та молодi люди, якi роками читають «УМ», оцiнюють нацiонально-визвольнi звитяги українцiв у попереднi столiття, i надто в XX, так само, як i на Подiллi чи Галичинi. Це єднає нацiю.
Однак це не потрiбно було владi Януковича, цього не розумiє або не хоче розумiти влада постмайданна. У своїй непрофесiйнiй, бездарнiй економiчнiй полiтицi вона встановлює правила гри для нацiональної преси такi ж, як для фiнансово-страхового ринку, металургiв, хiмiкiв чи iнших прибуткових сфер. Душить економiчно українське слово, весь середнiй i малий бiзнес. Тому загальнодержавнi українськi ЗМІ можна вже перерахувати на пальцях однiєї руки, чого не могли «досягти» комунiсти чи януковичi.
«Україна молода», попри все, бореться з такими обставинами i служить українськiй справi. При пiдтримцi наших постiйних багаторiчних читачiв ми зможемо зробити значно бiльше для того, щоб українське в Українi поважалося й домiнувало.
Одного разу, через 20 років...
Ірина Храмова, заступник редактора:
— Минулого року виповнилося 20 років, як я прийшла в «Україну молоду», наступного — буде 20 років, як я в ній заступник редактора. Розтягнуто-спресована часова дистанція з купою подій, морем вражень і одним-єдиним висновком: нашу газету роблять диваки. Для яких тактильні відчуття щось та значать у цьому житті. Коли українське слово у прямому сенсі можна відчути на дотик, потримати в руках, сховати у шухляду, а через рік-два-десять дістати і перечитати. А ще «УМ» феноменально підвищує відповідальність автора за написане, бо «видалити пост» у ній неможливо.
На початку ери телебачення постійно виникали прогнози про те, що ТБ затьмарить собою театр. У часи розквіту соціальних мереж такий песимістичний фінал раз по раз передрікають паперовим носіям. Але, мені здається, газети житимуть доти, доки існуватимуть «оригінали», яких запах свіжої преси збуджує ранками не гірше, ніж запах свіжої кави — тобто довго. РозУМники, чи не так?
Від цього п’ятитисячника — до нових вершин!
Іван Леонов, завідувач відділу:
—Альпіністи називають своїм «п’ятитисячником» підкорену гірську вершину висотою понад 5 тис. метрів. Я не альпініст, хоча й полюбляю гірські походи, тож моїм (і не лише моїм) умовним «п’ятитисячником» є саме цей номер газети «Україна молода». З цієї нагоди підняв власні газетні архіви і з’ясував, що на цьому «підйомі» особисто я приєднався до колег з «УМ» на висоті 2354. Саме в цьому номері вийшла моя перша замітка майже 12 років тому. Ще через кількадесят номерів (чи то пак метрів) я перестав бути позаштатним дописувачем і потрапив до штату «України молодої». Тобто наразі є «причетним» до виходу щонайменше 2,6 тис. номерів.
Перед захопливою, творчою працею в «УМ» я писав у звичайній «районці», ще раніше — перебував на держслужбі та викладав історію і правознавство у кількох школах Запоріжжя, в юності встиг навіть отримати 5-й виробничий розряд на взуттєвій фабриці. Утім у жодному колективі, в жодній установі чи організації я не затримувався так надовго, як в «УМ». Цей факт дивує мене самого, враховуючи те, що ніколи не боявся міняти не лише місце роботи, а й фах. Причина, мабуть, у тому, що «УМ» є не лише «кузнею кадрів», а й, у певному сенсі, родиною. Навіть вилетівши з цього «гнізда», колеги часто повертаються назад або просто забігають «на каву», ніколи не забувають пам’ятні дати редакції та її журналістського «ядра».
Ось і на цій дистанції до вершини «п’ятитисячника» дійшли не всі. Але я знаю, що всі вони думками разом з «УМ», бо цей номер став можливим і завдяки їхній тривалій праці в попередні роки. Що далі? Альпіністи кажуть: після подолання «п’ятитисячника» варто придивлятися до «шеститисячника». А там і до планки у 7-8 тис. номерів недалеко! Тож готуймо льдоруби, тобто диктофони.
Там, де частина серця
Наталія Лебідь, кореспондент:
— З «Україною молодою» мене пов’язує дещо дуже особисте. Якби не ця газета, я б розминулася з коханням мого життя, яке незабаром святкуватиме некруглий ювілей — 15 років. Стільки ж і моєму перебуванню в «УМ». Щоправда, воно (це перебування) двічі переривалося. Наставав час, коли здавалося, що не варто засиджуватися на одному місці, бо треба йти далі. Я звільнялася й шукала кращого місця під сонцем. А потім вертала до газети. «Мене водило в безвісти життя, та я вертався на свої пороги. Переплелись, як мамине шиття, мої сумні та радісні дороги». Символічно, що в моїй трудовій книжці записи про влаштування на роботу в «УМ» iдуть під номерами 7, 14 та 21. Ніби щоразу завершувався певний виток спіралі і я опинялася у вихідній точці.
Найцікавіше, що історія з поверненням спіткала не одну мене. Серед моїх колег є ще кілька випадків розлук і зустрічей з «УМ». У чому полягає магнетизм «України молодої» — я не знаю, але він є. Говорячи на цю тему, важко втриматися від пафосу, тому скажу просто і коротко: мені тут добре. Асоціативно «Україна молода» пов’язана з тими часами, коли я була молода і закохана (тобто «свіжозакохана», і це дивовижне відчуття любові, яка народжується в тобі тут і зараз, навічно впаяне у ці стіни, у ці вікна, у ці ялини й яблуні в редакційному дворі). Все минає, як проминули мої шкільні та студентські роки, і всі інші роботи — проминули без жалю і споминів, та тільки «Україна молода» не минає за жодної погоди.
Життя, яке йде вже не на ярмарок, а з ярмарку, мабуть, приведе за руку ще доволі нових людей. Все буде, але є щось таке, що ніколи не повториться. Не знаю, добре це чи погано — так прив’язуватися до одного місця. Імена моїх колег, їхні обличчя і голоси — всіх тих, з ким я спілкувалася найтісніше: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Олена Зварич, Діана Дуцик, Наталя Дмитренко, Марина Балабан, Володя Семків, — уже частина мене самої. Де б не були вони і де б не була я сама. Бо, перефразовуючи ТНМК, «допоки «УМ» жива — я дитина», я іще мала... І якщо дитині легко пробачають її наївні сентименти, дозволю собі сказати: я вас усіх люблю. І знаєте що? Все в нас буде добре. От побачите.
Не помре ні слава, ані воля
Світлана Мичко,
власкор у Тернопільській області:
Хоч сьогодні й в хмарах небо наше —
Хай заб’ється у куток біда.
Ще усім покаже «суперкласи»
Наша «Україна молода»!
Не помре ні слава, ані воля,
Й труднощі не виб’ють із сідла,
Тож піднімем келихи за долю,
Щоб вона трояндами цвіла!
Дай нам, Боже, сили і терпіння,
Драйву й перемог у боротьбі,
Віри, і надії, і везіння,
Ну і кожному — що побажав собі.
Дзенькнуть чарки — й свято розпочнеться!
Не забудьте ж і про нас тоді ,
Бо усі власкори нині серцем
Також в «Україні молодій»!
Душевна насолода
Юлія Косинська, завідувач відділу:
— Писати про те, що найбільше любиш, для журналіста — справжня душевна насолода. Можливість мандрувати, відкривати для себе безмежно цікавий і розмаїтий світ, а потім ділитися враженнями з читачами — те, за що я, зокрема, дуже люблю свою професію. І саме ця любов привела мене в «Україну молоду». Мої перші публікації на сторінках газети були присвячені подорожам до Індії, Норвегії, Данії, Швеції. І коли заввідділом культури Валентина Клименко, яка готувала мої статті до друку, казала: «Я завжди радію, коли твої матеріали з’являються на наших шпальтах», для мене це була справді висока оцінка. Валя — вимогливий редактор, має бездоганне «відчуття» журналістських текстів, тож і відділ культури завжди був і залишається сильним у нашій газеті. Саме за рекомендацією Валентини я й прийшла працювати у штат видання майже вісім років тому. Щаслива, що так сталося.
За цей час довелося працювати у різних відділах газети — «Суспільство», «Освіта», а також «Здоров’я», який очолюю нині. Та все ж і далі моєю улюбленою темою залишаються мандрівки, а також зустрічі з цікавими людьми. Журналістська доля зводила з такими непересічними особистостями, як Тур Хейєрдал, Лех Валенса, Кшиштоф Зануссі, Станіслав Лем — про ці зустрічі я також свого часу писала в «УМ». Часто згадую кількагодинну розмову з українським літературознавцем Василем Яременком. Василь Васильович — людина енциклопедичних знань, свідок цілої епохи у вітчизняній літературі. Наше розлоге інтерв’ю з ним, яке вийшло на розворот, передруковувало згодом багато видань.
Сьогодні українська газетна журналістика переживає непрості часи. Через фінансову скруту одні видання припиняють своє існування, інші змушені відмовлятися від паперової версії і «йти в iнтернет». Зменшуються газетні наклади, видатки на друк, папір нестримно зростають. «Україні молодій» також дуже складно триматися на плаву. Але ми з колегами мріємо бачити Україну сильною, багатою країною, в якій добре жити кожному. Завдяки цьому й тримаємось, і робимо газету, яка виходить нині у світ 5000-м номером.
Рівень ого-го!
Наталка Позняк, завідувач відділу:
— Для мене «Україна молода» в середині 90-х стала взірцем молодої і розкутої журналістики, яка вигідно відрізнялася від совкового «партійного» стилю i водночас не переходила межі жовтої преси, лишаючись інтелігентною і до глибини душі українською. Її дуже любила моя мама, збираючи всі номери. Тож, приїжджаючи в гості до батьків, замість художньої літератури я завжди сідала перечитувати стосики «УМ».
Перший матеріал сюди я написала в далекому вже 2001-му. Як зараз пам’ятаю: це було інтерв’ю з братами Яремчуками з приводу фестивалю «Родина», пам’яті їхнього батька. Я тоді пішла з телебачення і тільки освоювала специфіку газетних матеріалів. Страшенно пишалася, що замітку взяли, бо це був для мене рівень ого-го! Тоді ж познайомилася з Людмилою Олтаржевською, пізніше — з Валентиною Клименко, Діаною Дуцик, Дмитром Лиховієм, Ярославою Музиченко, Ліною Кушнір. Поступово почала писати не лише про музику, а й на соціальні теми, історичні, культурологічні.
І весь цей час я мріяла працювати в «УМ». Два роки тому ця мрія таки здійснилася. І навіть вагітність та народження третьої донечки не завадили нашому союзу з улюбленою газетою. От і зараз я однією рукою обнімаю п’ятимісячну Тетянку, а другою клацаю по клавіатурі. Бо «УМ» — це «УМ». А ще — честь і совість нашої епохи.
Казус Лазаренка, рік 2005-й
Валентина Самченко,
заступник редактора:
— Я вдячна «Україні молодій» за можливість мати особисті враження від спілкування з Миколою Амосовим й Олександром Шалімовим. Із Ольгою Богомолець ми записували інтерв’ю ще до того, як вона стала бізнес-леді і політиком, у стінах державного шкірдиспансеру на Жилянській у Києві: тоді ніяк не поєднувалися для мене навіть наяву професія дерматолога зовсім молодої представниці знаного роду лікарів та задушевний спів «Ще один день пройшов, ще один крок до краю.//Він пролетів, як птах, так все життя мине». До речі, навіть свого чоловіка-хіміка я зустріла на медичній науково-практичній конференції, куди потрапила як журналіст.
Дотичною до соціально-медичної тематики, яку вела кілька років поспіль, була поїздка на початку 1998 року тоді Президента Леоніда Кучми у ветеранський госпіталь поблизу столиці у Циблі, тому відправили писати про це мене. «Витягнути» з тієї офіційної поїздки можна було небагато. Справді значущою була чи не єдина цитата тодішнього гаранта, яку «УМ» і ще кілька видань опублікували: «Я думаю, головне у житті багатьох політиків — це випробовування владою. Лазаренко ці випробовування не пройшов. Я сьогодні вже не боюся сказати, що він — страшна людина: у нього немає ні душі, ні серця, ні моралі ніякої. Головне для нього у житті — це влада і гроші. А людей він ділить на ворогів і рабів. Не дай Бог зробити ще одну таку помилку і допустити таких людей до влади. Усе інше має сказати прокуратура...»
Зовсім несподівано про ту коротеньку публікацію нагадали редакції й мені особисто у червні аж 2005 року листом із... Голосіївського районного суду Києва: Павло Іванович Лазаренко, екс-Прем’єр-міністр України, що перебував в американському Сан-Франциско ще під слідством (засудили його у 2006-му), зрозуміло, через адвокатів, позивався до «УМ» та мене особисто, автора інформації, і ще кількох видань та їхніх журналістів, а першочергово до Леоніда Кучми — про захист честі, гідності і ділової репутації. Після свого часу дуже гучної публікації в «УМ» про оборудки Павла Лазаренка «Птахи гнізда Дніпропетрова» була тривала судова тяганина між обуреним можновладцем і газетою, але, щоб позиватися через сім (!) років за цитування у ЗМІ першої особи у державі?! Якби ми жили у цивілізованішому суспільстві, варто було б мені подавати зустрічний позов — була я тоді у відпустці з догляду за першою дитиною і вже вагітна другою — могла б доводити, що необґрунтованими позовами екс-Прем’єр-міністр завдав шкоди здоров’ю, і не тільки моєму. Але закінчилася та історія для мене особисто тим, що написала я довіреність представляти мої інтереси як відповідача у справі Любові Спиридонівні Янюк — заввідділом редакції. Не маючи юридичної освіти, Спиридонівна блискуче відбивала у судах трохи не всі нападки, які намагалися робити на газету «господарі життя».
Ще десь на початку журналістської роботи в «УМ» мені допомогла справитися з песимістичними настроями фраза чоловіка, що пройшов Афганістан: «Не можна жити минулим». Не варто застрягати у вчорашніх днях і роках — кращі вони були чи гірші, це просто досвід. Головне для кожного журналіста, читача, колективу, країни — рухатися вперед.
«Зношений» факс і моя кума
Людмила Нікітенко,
власкор у Черкаській області:
— Добре пам’ятаю, як уперше відправила інформацію до «України молодої» навесні 1998 року і як хвилювалася та чекала: чи підійде, чи опублікують? А коли побачила в газеті — раділа, наче мала дитина. Бо дуже хотілося працювати в «УМ».
Тоді лише на Черкащині «УМ» мала більше 30 тисяч передплатників. Тож з усіх сил прагнула у номер з області щодня хоч пару інформацій передати. А бувало, що й більше. У ті роки такої штуки, як комп’ютер, у мене не було. Тексти писала ручкою й начитувала телефоном у редакцію, а на тому кінці дроту секретарка редактора Михайла Івановича Дорошенка — Наталя Ющенко — старанно все записувала.
А якось дізналася, що в сусідньому офісі підприємець розжився факсом. Мені про те диво розповіла кума, котра в його приймальні працювала. Каже, надрукуй інформацію на машинці, і я «втіхаря» передам факсом у редакцію. Так ми й зробили. Тиждень відпрацювали за тією схемою. А тоді кума попалася. Якраз передавала мою інформацію, а начальник невчасно вийшов зі свого кабінету й поцікавився: «Куди й чого отой листок їде?». Кума на амбразуру не ризикнула йти і в усьому чесно зізналася. Правда, шеф за це не вилаяв, а «мудро» видав: «Не можна, бо факс зношується!».
Тільки до хорошого швидко звикаєш, тож ми день душевні рани від образи з кумою зализували, а потім взялися за старе. Тепер діяли обережно, як оті «шпійони». Тільки начальник з кабінету, кума дзвонить: «Бігом до мене!». Я хватаю віддруковані інформації — на дистанцію. Доки кума передає факс, я відхекуюся «на шухері». Чатую і двері, і вікно — чи не повертається, бува, її шеф. Одного разу він повернувся. Та ми вже були «терті калачі». У нас гарячий чайник напоготові стояв і чашки для чаю. Тож доки її начальник на другий поверх вийшов, ми з кумою тихо й мирно сиділи, чай пили і печиво хрумали. Врятувало ще й те, що була якраз обідня перерва.
У такому тандемі ми з кумою довгенько пропрацювали і ні разу не провалилися. А потім на чергових зборах у редакції я «поплакалася» редактору «УМ» на такий екстрім, і незабаром черкаський корпункт мав новенький факс. Відтоді оперативність передачі моїх інформацій уже не залежала від куми.
Учора я спеціально зайшла до неї (ім’я публічно не можу назвати, бо вона й досі з тим шефом працює), вручила їй коробку цукерок, і ми за чашкою чаю разом відзначили 5000 номер «України молодої». Бо вона ж теж до ювілейного номера причетна. До речі, той факс і досі у куми на столі. Не зносився!
Моя перша п’ятирічка
Катерина Бачинська, кореспондент:
— Мені було 18. Я багато мріяла, ідеалізувала та безмежно любила футбол, яблука та польові квіти. У жовтих шортах і синій кофтині я зайшла у кабінет, де просто неможливо було не помітити великого помаранчевого прапора із зображенням ЧеГевари. Я заціпеніла, прискіпливо вдивилась у зображення кубинця і витягла із своїх жовтих шортів флешку, на якій був мій перший матеріал у газету. Звісно ж, про футбол. «Я перегляну матеріал, якщо він буде цікавим, ми його опублікуємо, — впевнено і лояльно мені відповів тоді ще не відомий мені чоловік, ім’я якого я прочитала згодом на візитці. «Дмитро Вікторович Лиховій — заступник редактора».
Саме завдяки Дмитровi Лиховію я й стала Катериною Бачинською на шпальті газети «Україна молода». «Журналістами стають у редакціях», — говорив професор Здоровега. Мені дали шанс, який я не могла проґавити. Будучи студенткою Інституту журналістики, я розуміла, що одними лекціями та парами сита не буду. Тому маю ставати журналістом у редакції. Ніколи лікар не відчує, що таке лікувати, допоки до нього не прийде пацієнт, ніколи художник не дізнається, що таке малювати, допоки він не візьме до рук пензлик, ніколи музикант не почує своєї музики, допоки не доторкнеться руками до клавіш. Я не знала, що таке справжня журналістика, допоки не переступила поріг «України молодої».
Я точно знаю, що газета подарувала мені не лише професію, а й чудових людей, які зараз є частиною мого життя. Людей, які формували, допомагали. Завжди пам’ятатиму пізні вечори в редакції, дописування «гарячих» репортажів, гарячий чай у відділі новин та розмови з колегами про наступні матеріали та плани в номер. Це безцінно. Зараз мені 23. Я все одно мрію, так, як у 18, ідеалізую, бо вірю у казки і те, що добро перемагає, безмежно люблю футбол, яблука та польові квіти. А ще в моєму гардеробі й досі є жовті шорти та синя кофтина. Усе буде добре, повірте.