Творимо Європу тут
П’ять тисяч номерів «УМ» — це безмірна кількість думок про життя, минуле і сучасність. Своїм баченням світу з газетою ділилися небайдужі й дієві люди: філософи, президенти, міністри, письменники, музиканти, спортсмени... Щоб не пропустити жодного нюансу – варто перечитати всі випуски газети від першої до останньої шпальти. Нагадуємо мікрочастину сказаного в «Україні молодій».
Оксана Забужко,
письменниця:
— ...Ми всі — жертви сталінської концепції війни: «всьо для фронта, всьо для побєди, побєда любой ценой». Все для перемоги — так, але це XXI століття, і це інша війна. І в цій війні фронт становить усього 10% . А є ще оті безменовські 90, коли кулі не літають, а мізки плавляться. І вбивати міста й цілі регіони можна вже без обстрілів, самим тільки інформаційним терором — я була в травні в Маріуполі на виступах із сестрами Тельнюк і бачила, як це виглядає. Ми досі не можемо цього усвідомити, що війна — це не лише зона АТО, і перемагати треба не лише там. Зона АТО — це вершечок айсберга. А купа «мін» лежить, закладена у нас під ногами. І коли у водія в машині увімкнена українська ФМка, по якій годину, з перебивками на рекламу, звучить розвесела російська похабєнь — то це теж війна: йому прищеплюють свідомість «общєго пространства». І коли в церкві, яка обманом зве себе Українською православною, а насправді підпорядковується кремлівському чиновнику, священик з амвона «дублює» українським мирянам російське телебачення, — це теж війна, і дуже навіть душозгубна... Так, для нас це війна за незалежність. І треба зрозуміти, що в ній нема поділу на «фронт» і «тил», що вона ведеться «тотально» — як я писала ще в «Диптихові 2008 року», «з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток», — і внутрішньо відмобілізуватись. А не казати: коли вже все закінчиться, коли росіяни виведуть війська?.. Якщо й виведуть росіяни війська — нічого ще не закінчиться. Оцього розуміння в суспільстві дуже й дуже бракує.
«Моє життя таке, яким я його собі зробила», 16.09.2015.
Любомир Гузар,
предстоятель Української
греко-католицької церкви
(2005—2011 рр.):
— ...Сьогодні ми маємо при владі людей, які починали свою кар’єру в радянські часи. А радянські часи знані тим, що тоді людину намагались зробити невільником — держави, партії. І це стосувалось не лише загалу, а й тих, що були при влад, вони завжди пам’ятали про те, наскільки нестабільним є їхнє становище. А людина — будь-яка — дуже хоче певності. Що дає їй таку певність? Багатьом — гроші, багатство. Здобути собі такого роду безпеку — ось що лишилось з нами навіть після того, як Радянський Союз розлетівся. Звідси й шалена гонитва за грiшми... В інших країнах людина знає, що її хоронить закон — хоч би що з нею сталося. А в нас — хто вірить у закон? Хто впевнений у тому, що, коли його скривдять, закон допоможе і оборонить? Читали мені у якійсь газеті, що на усе суддівство наше є своя ціна — в якому суді і скільки суддям треба заплатити, аби вони постановили певне рішення, — про те всі знають. Люди, які мають гроші, тримаються за них руками і ногами. А нарід наш... Раз крикнув він: «Дайте нам справедливість і правду!» (наша Помаранчева революція — то був найкращий наш момент), але його не почули. Не почули... Влада говорить про добробут, але то є купування голосів, бо поза виборами все лишається, як є. Нас тримають куцо, за нас не дбають... А ті чотири гріхи, що кличуть помсту неба, — ні, вони не є додаванням — вони зі Святого Письма взяті. Біблія таврує той гріх — не заплатити робітникові його плату. Вона вчить, що то мусить статися до заходу сонця, заки робітник не піде додому, бо якщо чоловік прийде додому з голими руками, його жінка не матиме за що купити хліба. Тож, бачите, то не лише наша проблема. То — частина системи, яка мусить змінитися, аби кожен з нас був спокійний. Бо й серед багатіїв чимало вбогих, якщо їхня найбільша турбота у тому, як залишитись при владі. Християнин вірить у Святу Трійцю, і наші можновладці також вірять в трійцю — євро, долар і гривню... Вони не вчаться історії, не розуміють економії, не розуміють того, що якби у нас був середній клас, то для всіх було б краще, бо коли багатство належно поділене, тоді всі забезпечені.
«Любити завжди можна більше. Але люди залишаються людьми...», 27.04.2004.
Марія Матiос,
письменниця:
— Сьогодні дуже модно говорити і досліджувати Україну incognita, Україну малознану. Та коли б я була вченим, а не письменником, я б з усією силою своєї сільської впертості досліджувала Україну теперішню. Бо мине якийсь час, і байдужа історія залишиться із брехливо зафіксованою нинішньою нашою брехнею, написаною кон’юнктурниками від науки і політики і неопротестованою суспільством. Я б розвінчувала Україну декоративну. Бо майже в усіх своїх проявах, тих, які безпосередньо стосуються Держави, вона така ж несправжня, як декоративні фрукти на рекламних роликах. Штучна, як пенсійного віку жінки у штучних віночках на сцені Палацу «Україна» під час звітних концертів регіонів. Як штучна армія псевдовчених з академічними титулами, але без письмових примірників своїх дисертацій у бібліотеках. Як жалюгідна самозвана українська еліта з «відмотаними» чи гіпотетично можливими майбутніми тюремними термінами. Як неприродна «Золота фортуна» і неестетичний «Прометей-престиж». Як замариновані одні й ті ж обличчя в «Людині року». Як фанерна українська пісня з олігофренічним приспівом «У-у-у... молода країна... у-у-у... наша Україна».
Не наша вона, не наша. І туман у ній густіший, ніж на Британських островах.
І великий філософ нашої сучасності — Ліна Василівна Костенко — сортує ці покручі жорстко і нещадно: «...одна з причин — це ушкоджений тоталітаризмом адаптований розум. Це ще гірше, ніж поневолений... Бо, за словами Ніцше, ув’язнений поневолений розум хоч стрепенеться і вдариться крилами у ґрати. А адаптований розум не здатний до ривка, він до всього швидко звикає і не реагує навіть на подразнення».
Якого ще фізичного і психологічного каліцтва треба зазнати загіпнотизованій сьогодні нації, щоб «вдарити крилами у ґрати»?! Ґрати ж можуть виявитися імітованими. Власники ґрат — вони також люди зі страху.
«Україна від лукавого», 13.08.2004.
Руслана Лижичко,
співачка:
Україна повинна бути в Європі. Чому? Щоб просто не бігти з цієї країни, щоб жити тут, зробити Європу тут і відкрити для себе максимальні можливості, от і все. Нікому більше не давати зламати Україну, нікому більше не давати вирішувати долю України за її межами, просто взяти все в свої руки і робити так, як ми хочемо для своїх дітей. Не сьогодні-завтра ми їх народимо, і що ми їм дамо?
Голос революції, 29.11.2013.
Віктор Ющенко,
Президент України (2005—2010 рр..):
— Треба бути реалістом. Україна незалежна тільки 17 років. Це період становлення для людини, а ми ж говоримо про державу. Я вчора був на ювілеї Євгена Сверстюка, і він, як на мене, блискуче відповів на одне запитання. За його словами, ми прийняли незалежність України разом із великою купою сміття — у нас була вкрадена історія, згублена ментальність, здавлена мораль, розбита церква. Ми сторіччями жили як філія (іншої держави). Не було атрибутів державності, не було політиків, які могли б сказати: «Я українець, я відстоюю інтереси суверенної України і не хочу їхати на консультації у будь-яку іншу державу». У більшості політиків ще рефлексу такого немає. Навпаки, сказавши слово, озираються туди — що там скажуть, а то ще й пальчиком поманять...
А це все відчуття каліцтва. Коли ми не можемо щиро говорити про критерії, на яких розбудовується нація і держава. У якій державі ми збираємося жити — в такій, яка не шанує свою мову? Такого ніде у світі нема, адже тоді й держави не буде. Держави, яка не пам’ятає свого імені? Та кожна нація по крупинках збирає свою історію з усього світу і звозить до одного місця, бо це одна з основ її ідентичності. Культура, традиція, економічна і політична гармонія — це все здобутки, на яких твориться нація.
«Для виходу з кризи Україні потрібен відчайдушний Прем’єр», 19.12.2008.
Лілія Подкопаєва,
дворазова олімпійська чемпіонка, абсолютна чемпіонка Європи і світу зі спортивної гімнастики :
— Однозначно вважаю, що в Україні має бути єдина державна мова — українська. Ніхто ніколи не утискав в Україні нас, російськомовних. Я по кілька разів була у Львові, Івано-Франківську — усі мене там розуміли. Свого часу, за Радянського Союзу, можна було не вчити українську мову, я дуже багато тренувалася — і батьки вирішили не завантажувати мене українською. Зараз я страждаю від того, що не знаю української мови. Мої діти вчать українську — це закономірно.
Сподіваюся, наступне покоління українців говоритиме рідною мовою. Якщо не буде такого безладу, який навколо української мови вчинили зараз народні депутати. Коли запровадили дублювання українською мовою прокатних фільмів, я внутрішньо насторожилась. Але зараз із великим задоволенням у кінотеатрах дивлюся фільми, озвучені українською. Наші переклади значно цікавіші, ніж російські. Нагнітання ситуації навколо мови вигідне тільки політикам — щоб відволікти увагу від глобальніших актуальних проблем. Не треба робити з нас дурнів. І не треба розділяти країну.
«Страждаю від того, що не знаю української мови», 13.07.2012
В’ячеслав Брюховецький,
почесний президент НаУКМА:
— Політична ситуація в Україні така, якою вона мусила бути. Недаремно Мойсей 40 років водив пустелею євреїв. В Україні теж має прожити щонайменше два покоління, аби ситуація змінилася. От я сьогодні проходив повз будівлю СБУ. Подивився на український прапор на ній і подумав: «Господи, чи могли ми 20 років тому уявити, що над будинком КДБ буде український прапор, за який садили?». До чого я веду: ми забуваємо про те, яку ми прірву подолали. І як це не парадоксально може звучати, я оптимістично дивлюся на ситуацію в країні. Пройде ще 20 років, і забудуться всі ці «відрижки» імперських зазіхань, забудуться комуністи, які мріють щось там відбудувати. Це просто потрібно пережити. Пережити, натхненно працюючи, а не скиглячи!
«Ми знаємо, як увійти до півсотні найкращих університетів світу», 16.09.2011.